Розділ «Частина друга»

Розділ I

Погожої літньої ночі по правому березі Валадинки спускалися до Дністра дванадцять вершників.

Ішли дуже повільно, можна сказати нога за ногу. Попереду, кроків на п’ятдесят випереджаючи решту, ніби передовою охороною, їхали двоє, але, не знаходячи, видно, причин остерігатися, не навсібіч дивились, а між собою перемовлялися, причому раз у раз притримували коней, оглядаючись на супутників, і тоді один із цих двох покрикував:

– Потихеньку там! Потихеньку!

І загін іще дужче сповільнював крок, хіба що не стояв на місці.

Нарешті, об’їхавши пагорб, який укривав своєю тінню вершників, загін вийшов на відкриту місцевість, залиту місячним сяйвом, і зразу стала зрозумілою обережність: посеред вервечки вершників двоє коней, які йшли поряд, несли прив’язану до сідел колиску, а в колисці хтось лежав.

Срібні промені освітлювали бліде обличчя і стулені повіки.

За колискою рухалися десятеро озброєних верхівців. По піках без прапорців можна було дізнатися, що це козаки. Одні вели в поводу в’ючних коней, інші їхали порожнем, але якщо двох, які були попереду, здавалося, нічого навколо не цікавило, ці поглядали навсібіч із явним побоюванням і тривогою.

Місцевість, одначе, мала вигляд цілковитої пустки.

Тишу порушували тільки удари копит та вигуки одного з передових вершників, який раз у раз повторював:

– Потихеньку там! Обережніш!

Нарешті він звернувся до свого супутника й запитав:

– Горпино, далеко ще?

Супутник, який звався Горпиною і дійсно був одягненою в козацькі строї здоровенною дівахою, подивився на зоряне небо й відповів:

– Не так щоб. До півночі доберемося. Проїдемо Враже урочище, потім Татарський Розліг, а там до Чортового яру палицею докинути. За північ і до других півнів ліпше туди не потикатися. Мені-то нічого, а вам погано може бути, ой погано.

Той, хто запитував, здвигнув плечима.

– Знаю, – сказав він, – тобі сам чорт брат, та тільки й із чортом упоратися можна.

– Поки що ніхто не впорався, – відповіла Горпина. – А ліпшого укриття для своєї князівни, соколику, ти в усьому світі не знайдеш. І тут-то вночі ніхто не пройде, хіба що зі мною, а в яру й зовсім живої душі не бувало. Хто за ворожбою прийде, той стане віддалік і мене дожидає. Жоден собака не дістанеться туди: ні лях, ні татарин, ніхто, ніхто. Страшно в Чортовому яру, сам побачиш.

– Страшно не страшно, а захочу – прийду.