Розділ «Частина друга»

– Здається мені, пане, не за тих ви нас приймаєте, – сказав він Харлампу. – Глядіть, як би ця гадина вас і справді не вжалила, тоді не допоможуть ніякі примочки. Тьху, диявол, невже не бачите: офіцер у службових справах їде? Подивіться на повіз – ми гроші полкові веземо – і зрозумійте, чорт забирай, що, призначений охороняти казну, офіцер цей собою не розпоряджається і згоди вам дати не може. Хто цього не розуміє, той не воїн, а йолоп! Ми під воєводою руським служимо й не таких, як ваша милість, били, бувало, та сьогодні не можна ніяк. Ще встигнеться, є час.

– І дійсно, вони ж із грошима їдуть, не можна їм, – сказав один із супутників Харлампа.

– А мені начхати на їхні гроші! – не вгавав той. – Нехай виходить битись, а то всіх порішу, не сходячи з місця.

– Нині я не можу битися, – сказав пан Міхал, – але можу дати слово лицаря, що через три або чотири дні, як тільки завершу справи, з’явлюся, куди захочете. А якщо ви обіцянкою моєю не вдовольнитеся, накажу стріляти по вас, вважаючи, що не із шляхтичами й жовнірами, а з розбійниками справу маю. Вибирайте, нехай вам чорт, нема в мене часу з вами тут байдикувати!

Почувши ці слова, драгуни, що супроводжували його, відразу спрямували на задерик дула мушкетів, і рух цей, як і рішучий тон Володийовського, видно, справили враження на супутників Харлампа.

– Зроби поступку, – заходилися вони його вмовляти, – сам жовнір, знаєш, що таке служба, а сатисфакцію отримаєш, не сумнівайся, хлопець, видно, не з боягузів, як і всі у руських корогвах. Угамуйся, поки добром просять.

Харламп іще покип’ятився був, та врешті-решт, уторопавши, що або товаришів своїх розсердить, або в нерівний із драгунами бій утягне, звернувся до Володийовського і сказав:

– Дай слово, що відповіси на виклик.

– Я сам тебе викличу, хоча б тому, що двічі одне й те ж повторювати просиш. Через три дні я до твоїх послуг: сьогодні середа в нас, виходить, у суботу, о другій. Вибирай місце.

– Тут, у Бабицях, народу тьма, – сказав Харламп, – як би не виявились якісь impedimenta.[169] Давай ліпше в Липкові: там спокійніше й мені з руки – ми в Бабицях стоїмо на квартирах.

– А ви такою ж великою компанією прибудете, як сьогодні? – передбачливо поцікавився Заглоба.

– Ні, навіщо! – відповів Харламп. – Я тільки з родичами своїми, Селицькими, приїду. Та й ви теж, spero, з’явитеся без драгунів.

– Це, може, у вас на поєдинок з’являються з озброєною охороною, – сказав пан Міхал, – у нас тепер так не заведено.

– Значить, через три дні, в суботу, в Липкові? – повторив Харламп. – Зустрічаємося біля корчми, а тепер – з Богом!

– З Богом! – відповіли Заглоба й Володийовський.

Противники роз’їхалися мирно. Пан Міхал у захваті був од очікуваної забави й пообіцяв собі, що відріже литвину вуса та презентує їх Підбийп’ятці. Решту шляху невеличкий лицар проробив у щонайліпшому настрої. В Заборові він застав королевича Казимира, котрий приїхав туди пополювати, але тільки здалеку подивився на майбутнього монарха, оскільки поспішав назад. За два дні впорався з усіма справами, оглянув коней, розрахувався із Тшасковським, повернувся до Варшави й точно в строк, навіть на годину раніше, з’явився до Липкова, супроводжуваний Заглобою та Кушелем, якого було запрошено другим секундантом.

Під’їхавши до корчми, котру тримав єврей, вони зайшли всередину промочити горло й за чаркою меду завели з господарем бесіду.

– А що, пархатий, удома тутешній пан? – запитав Заглоба.

– Пан у місті.

– А багато у вас у Липкові стоїть шляхти?