Розділ «Частина друга»

– Якщо ти зганьбити її встиг, Господь тобі суддя, вона ж нехай хоч у монастирі свої дні добуде…

Богун підвів вологі, повні туги очі і сказав:

– Я – зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, лицарі й кавалери, вмієте любити, але я, козак, її в Барі врятував од смерті й наруги, а потім у пустелю повіз – і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, у ногах валявся й чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть – я пішов і більше її не бачив: війна-ненька при собі тримала.

– Бог тобі за це простить частину гріхів на Страшному суді! – сказав, зітхнувши полегшено, Заглоба. – Та чи в безпеці вона там? Адже поруч Кривоніс і татари!

– Кривоніс під Кам’янцем стоїть, а мене послав до Хмеля запитати, чи треба йому йти в Кодак, – і вже, напевно, пішов, а там, де вона схована, ні козаків, ні ляхів, ні татар нема – в тому місці їй усього безпечніше.

– Де ж воно, це місце?

– Послухайте, панове ляхи! Хай буде по-вашому: я скажу, де вона, й накажу вам її видати, але за те ви покляніться лицарським словом, що, коли Господь мені пошле удачу, не будете її шукати більше. Пообіцяйте за себе і за Скшетуського – і я вам відкриюсь.

Друзі перезирнулися.

– Цього ми зробити не можемо! – сказав Заглоба.

– Ніяк не можемо! – вигукнули Кушель і Володийовський.

– Он як? – сказав Богун, і очі його блиснули під нахмуреними бровами. – Чого ж це ви не можете, панове ляхи?

– Того, що Скшетуського з нами немає, а до того ж знай, що жоден із нас розшуків не полишить, хоч ти її сховай під землю.

– Он який ви затіяли торг: мовляв, оддавай, козачино, душу, а ми тебе по голові шаблею! Ні, не вийде! Думаєте, не гостра моя козацька шабля? Овва, розкаркались, як над падлом вороння, – зарано ще вам каркати! Чому це я, а не ви, мушу згинути? Ви моєї крові прагнете, а я вашої! Побачимо ще, кому пощастить більше.

– Не хочеш, значить, говорити?

– А навіщо? Погибель усім вам!

– Тобі погибель! Покришимо на шматки – ти того вартий.

– Спробуйте! – сказав отаман, раптом підводячись.

Кушель і Володийовський теж підхопилися.

Грізні погляди схрестились у повітрі, гнів заклекотів у кожного в грудях, і невідомо, чим би все закінчилось, якби не Заглоба, котрий, поглянувши у вікно, крикнув:

– Харламп зі свідками приїхав!