Розділ «Частина друга»

– Моє шанування, пане драгун!

– Вітання вам, пане вістовий!

– Як ви, пане, вістовим називати мене смієте, мене, товариша і ротмістра? – заволав Харламп, скрегочучи зубами.

Володийовський заходився підкидати келепа, що його він тримав у руці, всю увагу, здавалося, зосередивши на тому, щоби після кожного оберту знову спіймати його за руків’я, і відповів ніби з небажанням:

– А я за нашивками службу не розрізняю.

– Ваша милість ображає все товариство, до якого сам належати не годен.

– Це ж іще чому? – з дурнуватим виглядом запитав Володийовський.

– Тому що в іноземному полку служите.

– Заспокойтеся, пане, – сказав невеличкий лицар, – хоч я і служу в драгунах, але до товариства належу, причому не в легкій кавалерії перебуваю, а у важкій самого руського воєводи, тому, будь ласка, говоріть зі мною як із рівним, а то й як із старшим.[163]

Харламп охолов трохи, зрозумівши, що йому, всупереч його припущенням, попався твердий горішок, але зубами скреготіти не перестав, бо холоднокровність пана Міхала тільки ще дужче його розізлила, й нарешті сказав:

– Як ваша милість сміє мені поперек дороги ставати?

– Овва, пане, ви, я бачу, сварки шукаєте?

– Може, й шукаю. Послухайте, – нахилившись до пана Міхала, промовив Харламп, притишивши голос, – я вам вуха одрубаю, якщо не припините під’їжджати до панни Анни.

Володийовський знову зайнявся своїм келепом, ніби для такої забави найліпший був час, і промовив благальним тоном:

– Ох, не губіть, благодійнику, дозвольте ще пожити на світі!

– О ні, не надійтеся! Не втечете від мене! – вигукнув Харламп, хапаючи невеличкого лицаря за рукав.

– У мене і в думках не було такого, – спокійно мовив пан Міхал, – тільки зараз я перебуваю на службі й наказ князя, начальника мого, відвезти мушу. Відпустіть рукав, пане, відпустіть, добром прошу, а то що ж мені, бідолашному, залишається – келепом вас по голові та з коня звалити, чи що?…

При цих словах у найсмирнішому до того часу голосі Володийовського почулося таке зловісне сичання, що Харламп із мимовільним здивуванням поглянув на невеличкого лицаря й відпустив рукав.

– Ет! Усе одно! – сказав він. – Відповісте у Варшаві. Я ж вас відшукаю!

– А я й не буду ховатися, тільки у Варшаві як же битися? Просвітіть мене, будьте ласкаві! Я простий жовнір, у житті ще не бував у столиці, та про маршальські суди чув: кажуть, хто посміє у короля або interrex’а під боком оголити шаблю, того життя позбавляють.