Ліворуч од пана Лонгина, версти за дві, блиснув слабенький вогник, потім другий, третій, десятий. Тепер уже ясно було, що він на краю табору.
Вогники були неяскраві й нечисленні – видно, в таборі всі вже спали, може, подекуди тільки пили або готували їжу на завтра.
– Дяка Господу, що я після штурму та вилазки вийшов, – сказав собі пан Лонгинус. – Утомилися вони, мабуть, смертельно.
Ледь він так подумав, удалечині знову почувся кінський тупіт – другий дозор їхав назустріч.
Земля в тім місці виявилася більш горбиста, тому і сховатися було легше. Караульщики проїхали так близько, що ледве не зачепили пана Лонгина. На щастя, коні, що звикли до лежачих навколо тіл, не злякалися. Лонгинус пішов далі.
Протягом якої-небудь тисячі кроків він іще двічі натикався на патрулів. Напевно, табір по всьому периметру охоронявся більше, ніж очі в лобі. Пан Лонгинус тільки радів у душі, що не зустрічає піших дозорів, які зазвичай виставлялися на підступах до табору, щоб оповіщати кінну варту.
Але радість його була недовгою. Не пройшов він і версти, як попереду, не далі ніж за десять кроків, замаячіла чорна постать. Який не безстрашний був пан Лонгинус, одначе відчув немовби легкий дрож у крижах. Відступати або звертати було вже пізно. Постать поворухнулася, мабуть, його запримітивши.
Хвилина розгубленості була короткою, як подих. З пітьми пролунав приглушений голос:
– Це ти, Василю?
– Я, – тихо відповів Лонгинус.
– Горілка є?
– Є.
Пан Лонгинус підійшов ближче.
– Чого ти такий довгий? – злякано запитав той же голос.
Щось завирувало в мороці. Короткий зойк, який миттєво захлинувся: «Госп!..» – вирвався з уст вартового, і от уже начебто тріск переламуваних кісток почувся, тихе хрипіння, й козацький стражник важко повалився на землю.
Пан Лонгинус продовжував свій шлях.
Але тепер він змінив колишній напрям, тому що він, видно, збігався з лінією караульних постів, а взяв ближче до табору, розраховуючи пройти між рядом возів і вартовими – в них за спиною. Якщо другого ланцюжка постів не виставлено, розміркував пан Лонгинус, у цьому просторі йому можуть зустрітися лише козаки, що йдуть із табору вартовим на зміну. Кінним дозорцям нічого там робити.
Через хвилину стало ясно, що другого ряду сторожових постів немає. Зате табір був не далі ніж на відстані двох пострілів із лука, – і, дивна річ, здавалось, усе наближався, хоча пан Лонгинус намагався йти вздовж вервечки возів.
Виявилося також, що не всі в таборі спали. Коло тліючих подекуди багать виднілися сидячі постаті. В одному місці вогнище було трохи більше – і навіть настільки яскраве, що відблиск його ледве не впав на пана Лонгина, через що лицареві знову довелося відступити до постів, аби не потрапити в смугу світла. Здалеку можна було розгледіти волів, що висіли біля вогню на хрестоподібних стовпах, а з них різники здирали шкури. Чимало людей, зібравшись купками, спостерігали за їхньою роботою. Деякі тихенько пригравали різникам на сопілках. Це була частина табору, зайнята чабанами. Наступні ряди возів губилися в мороці.
Освітлений скупими вогнями край табору знову ніби підсунувся до пана Лонгина. Спочатку ця стіна була тільки по праву від нього руку, але раптом він побачив її і перед собою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вогнем і мечем» автора Генрих Сенкевич на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 176. Приємного читання.