Розділ «Частина друга»

– Тьху, щось мені горлянку схопило й не відпускає, а в роті гірко, як від полину, – сказав Заглоба. – І ці все гатять, побий їх грім!.. – додав він, указуючи на задимлені козацькі шанці. – Ох, важко жити на світі! Що, пане Лонгин, тверде ваше рішення їхати?… Так уже тепер нічого не зміниш! Бережи вас ангели небесні… Хоч би мор який передушив цих хамів!

– Я мушу з вами, панове, попрощатися, – сказав пан Лонгинус.

– Це чому? Ви далеко? – запитав Заглоба.

– До ксьондза Муховецького, братушко, на сповідь. Душу грішну треба очистити.

Сказавши так, пан Лонгинус квапливо покрокував до замку, а друзі повернули до валів. Скшетуський і Володийовський мовчали як убиті, Заглоба ж рота не закривав ні на хвилину:

– Клубок застряг у горлянці і ні туди ні сюди. От не думав, що так шкода мені його буде. Нема на світі людини доброчеснішої! Нехай спробує хто заперечити – негайно в пику дістане. О Боже, Боже! Я думав, каштелян бєльський вас удержить, а він тільки масла в огонь підлив. Чорт приніс єретика цього! «В історії, каже, буде записане ваше ім’я!» Нехай його ім’я запишуть, та тільки не на Лонгиновій шкірі. Чого б йому самому не вирушити? Либонь у кальвініста паршивого, як у них в усіх, на ногах по шість пальців – йому і крокувати легше. Ні, панове мої, світ усе гіршим робиться, і не даремно, видно, ксьондз Жабковський швидкий кінець світу пророкує. Давайте-но посидимо трохи біля валів та підемо в замок, щоб товариством приятеля нашого хоча б до вечора насолодитися.

Одначе Підбийп’ятка, висповідавшись і причастившись, решту дня провів у молитвах і з’явився лише ввечері перед початком штурму, що був одним із найжахливіших, тому що козаки вдарили саме в ту хвилину, коли війська з гарматами та повозами перебиралися на свіжонасипані вали. Спочатку здавалося, незначні польські сили не стримають натиску двохсоттисячної ворожої раті. Захисники фортеці змішалися з ворогом – свій свого не міг відрізнити – і тричі так між собою стиналися. Хмельницький напружив усі сили, позаяк і хан, і власні полковники оголосили йому, що цей штурм буде останнім і надалі вони мають намір лише голодом виснажувати обложених. Але всі атаки протягом трьох годин було відбито з величезною втратою для нападників: пізніше рознеслася чутка, начебто в цій битві полягло близько сорока тисяч ворожих воїнів. І вже достеменно відомо, що після бою цілу купу прапорів було кинуто до ніг князя, – то був насправді останній великий штурм, після якого ще сутужніші часи настали, коли обложники підкопувалися під вали, викрадали повози, безупинно стріляли, коли прийшли лихо та голод.

Невтомний Ярема негайно по закінченні штурму повів падаючих із ніг жовнірів на вилазку, що закінчилася новим погромом ворога, – і лише після цього тиша охопила обидва табори.

Ніч була тепла, але похмура. Чотири чорні постаті безшумно й обережно посувалися до східного краю валу. То були пан Лонгинус, Заглоба, Скшетуський і Володийовський.

– Пістолі гарненько сховайте, щоб порох не відволожився, – шепотів Скшетуський. – Дві корогви всю ніч стоятимуть напоготові. Вистрілите – примчимося на поміч.

– Темно, хоч око виколи! – пробурмотів Заглоба.

– Воно й ліпше, – сказав пан Лонгинус.

– Ану, тихо! – перебив його Володийовський. – Я щось чую.

– Дурниця – умираючий який-небудь хрипить!..

– Головне, вам до діброви добратися…

– Господи Ісусе! – зітхнув Заглоба, тремтячи як у лихоманці.

– Через три години почне світати.

– Пора! – сказав пан Лонгинус.

– Пора, пора! – притишивши голос, повторив Скшетуський. – Ідіть з Богом!

– З Богом! З Богом!