Розділ «Частина друга»

І потім звернувся до четвірки лицарів:

– Після штурму, якщо ніч видасться темною, найкращий час виходити.

– Як так? – здивувався каштелян бєльський. – Ваша ясновельможність вилазку готує?

– Вилазка своєю чергою, – сказав князь, – я сам поведу загін; зараз не про те мова. Ці лицарі беруться прокрастися через ворожий стан і повідомити короля про наше становище.

Каштелян, вражений, широко розкрив очі й усіх чотирьох по черзі обвів поглядом.

Князь вдоволено посміхнувся. Була за ним така слабкість: любив Ярема, щоб захоплювалися його людьми.

– О Господи! – вигукнув каштелян. – Виходить, іще не перевелися такі душі на світі? Нехай простить мене Бог! Я вас од цього сміливого заходу відговорювати не буду!..

Заглоба почервонів од злості, але промовчав, тільки засопів, як ведмідь, князь же, помізкувавши, звернувся до друзів із такими словами:

– Не хотілося б мені, одначе, марно вашу кров проливати, і всіх чотирьох разом відпустити я не згоден. Спочатку нехай один іде; козаки, якщо його вб’ють, не забаряться відразу ж похвалитись, як уже зробили колись, скаравши на горло мого слугу, якого схопили під Львовом. А тоді, коли першому не поталанить, піде другий, а потім, у разі потреби, і третій, і четвертий. Але, може, перший пробереться благополучно – навіщо тоді інших без потреби посилати на погибель?

– Ваша ясновельможність… – перебив князя Скшетуський.

– Така моя воля і наказ, – твердо сказав Ярема. – А щоб не було поміж вами суперечки, призначаю першим іти тому, хто викликався перший.

– Це я! – вигукнув, просяявши, пан Лонгинус.

– Нині після штурму, якщо ніч видасться темна, – повторив князь. – Листів до короля ніяких не дам; що бачили, пане, те і розповісте. А як знак візьміть цей перстень.

Підбийп’ятка з поклоном прийняв перстень, а князь стиснув голову лицаря обома руками, потім поцілував кілька разів у чоло і сказав із хвилюванням:

– Близькі ви моєму серцю, немов брат рідний… Нехай береже вас на шляху вашому Вседержитель і цариця небесна, воїне Божий! Амінь!

– Амінь! – повторили староста красноставський, пан Пшиємський і каштелян бєльський.

У князя сльози стояли в очах, – от хто щирий був батько солдатам! – та інші розплакались, а в Підбийп’ятки дрож піднесення пробіг по тілу і вогонь запалав у всякій жилці; зраділа ця чиста, смиренна і геройська душа, зігріта надією швидкої жертви.

– В історії записане буде ім’я ваше! – вигукнув каштелян бєльський.

– Non nobis, non nobis, sed nomine Tuo, Domine,[207] – промовив князь.

Лицарі вийшли з намету.