Розділ «Частина друга»

Невже лицар ганьбою себе покриє, славу свою дозволить заплямувати, збезчестить добре ім’я – військо від загибелі не врятує, зневажить вінець небесний? Ні, ніколи!

І пішов далі, простягаючи перед собою руки.

Раптом знову йому почувся глухий шум, але вже не з польського стану, а з протилежного боку – неясний поки що, але густий і грізний, начебто в темному лісі раптово заричав ведмідь. Одначе тривога вже залишила душу пана Лонгина, туга більше не стискувала груди, а поступилася місцем солодким спогадам про близьких, і тоді, немов у відповідь на погрозу, що насувалася з табору, він іще раз повторив у душі: «І все-таки я піду».

Через деякий час він опинився на тому самому побоїщі, де в день першого штурму княжа кіннота розбила яничарів і козаків. Дорога тут вирівнялася, менше попадалося ровів, ям, землянок, і майже зовсім не стало трупів – козаки встигли прибрати тіла полеглих у перших боях. І світліше трохи зробилося, тому що ніякі перешкоди не застували тепер простору. Поле похило спускалося до півдня, але пан Лонгинус відразу звернув круто, наміряючись прослизнути між західним ставком і козацьким станом.

Тепер він ішов швидко, без затримок і вже, здавалося, досяг межі табору, коли нові звуки змусили його насторожитися.

Лицар негайно зупинився і після недовгого чекання почув тупіт та форкання коней, що наближалися.

«Козацький дозор!» – подумав він.

Тут слуху його досягли людські голоси, і він прожогом кинувся вбік, а намацавши ногою першу ж нерівність ґрунту, упав на землю і завмер, витягнувшись на весь зріст, стискаючи в одній руці пістоль, а в другій меч.

Тим часом вершники під’їхали ще ближче й нарешті зовсім із ним порівнялися. Було так темно, що він не міг їх перерахувати, зате чув кожне слово з розмови.

– Їм тяжко, та й нам не легше, – говорив якийсь сонний голос. – А скільки добрих козаків землю гризе!

– Господи! – відгукнувся інший голос. – Кажуть, король недалеко… Що з нами буде?

– Хан розгнівався на нашого батька, а татари погрожують нас пов’язати, коли більше нікого буде.

– І на вигонах з нашими зчіпляються раз у раз. Батько заказав у їхні коші ходити – хто піде, назад не повертається.

– Кажуть, серед торговців, що за військом ідуть, переодягнені ляхи є. Щоб уже їй кінець прийшов, війні цій!

– Поки тільки гірше стало.

– Король із лядською раттю близько – ото страх!

– Ех, інша справа на Січі – спав би зараз і турбот не відав, а тут шастай ночами, як сіромаха.

– А тут і cправді, певно, сіромахи водяться: он як хропуть коні.

Голоси помалу віддалялись і нарешті зовсім їх не стало чути. Пан Лонгинус підвівся й пішов далі.

Зарядив дощик, дрібний, як осіння мряка. Зробилося ще темніше.