Розділ «Частина друга»

– Прощавайте, братове, і простіть, коли перед ким винний.

– Ви винний? О Господи! – вигукнув Заглоба, кидаючись йому в обійми.

І Скшетуський із Володийовським по черзі поцілували друга. У цю хвилину лицарі не змогли стримати ридань, які рвалися з грудей. Сам лише пан Лонгинус залишався спокійним, хоча і був до глибини душі розчуленим.

– Прощавайте! – ще раз повторив він.

І, наблизившись до гребеня валу, спустився в рів; через хвилину його чорна тінь показалася на іншому краю рову, і, востаннє пославши товаришам прощальний привіт, пан Лонгинус сховався в мороці.

Між дорогою на Залощиці та битим шляхом, що вів із Вишневця, тяглася діброва, яку перетинали вузькі галявини і котра переходила в бір, старий, густий і безкрайній, що йшов кудись далеко, далі Залощиць, – туди й вирішив пробратися Підбийп’ятка.

Шлях цей був дуже небезпечний: щоб досягти діброви, належало пройти вздовж усього козацького стану, але пан Лонгинус навмисно вибрав цю дорогу, тому що в таборі вночі вертілося найбільше людей і вартові менше придивлялися до подорожніх. Утім, на всіх інших дорогах і стежинках, у ярах і заростях було розставлено сторожові пости, котрі регулярно об’їжджали осавули, сотники, полковники, а то й сам Хмельницький. Іти ж через луги й далі берегом Гнізни нічого було й думати: там від сутінків до світанку на вигонах не стуляли очей татарські конопаси.

Ніч була тепла, хмарна і така темна, що за десять кроків не те що людину, навіть дерево розгледіти було важко. Обставина ця була для пана Лонгинуса сприятливою, хоча, з другого боку, йти доводилося дуже повільно та обережно, щоб не втрапити в яку-небудь із ям або окопів, розкиданих по всьому ратному полю, покопаному польськими і козацькими руками.

Так він дістався другої лінії валів, що були залишені лише перед настанням ночі, і, переправившись через рів, попрямував крадькома до козацьких апрошів і шанців. Поблизу їх постояв і прислухався: шанці були порожні. У вилазці, що була за штурмом, Ярема витіснив звідтіля козаків: хто не поліг, сховався в таборі. На схилах і гребенях насипів у великій кількості лежали трупи. Пан Лонгинус раз у раз спотикався об нерухомі тіла, переступав їх і йшов далі. Часом слабкий стогін або подих давали знати, що деякі з лежачих іще живі.

Великий простір за валами, що тягся до першого ряду окопів, викопаних іще регіментаріями, теж було засіяно тілами полеглих. Ям і канав тут було ще більше, і через кожні півсотні кроків стояли земляні прикриття, у темряві схожі на стоги сіна. Але і землянки ці були порожні. Усюди панувала мертва тиша, ні вогника, ні живої душі – лише бездиханні тіла там, де був колись майдан.

Пан Лонгинус ішов уперед, шепочучи молитву за душі полеглих. Шуми польського табору, що супроводжували його аж до других валів, затихали, губились у віддаленні, поки не завмерли зовсім. Лицар зупинивсь і востаннє подивився назад.

Але розгледіти він майже вже нічого не зміг, тому що вогнів у таборі не було зовсім; одне лише віконце в замку тьмяно мерехтіло, немов зірочка, яка то покажеться, то сховається за хмарами, немов світлячок у ніч на Івана Купала, що спалахує і гасне поперемінно.

«Брати мої, чи побачу вас іще в житті?» – подумав пан Лонгинус.

І туга важким каменем лягла на серце, стисла дихання. Там, де тремтить цей мерехтливий вогник, – свої, близькі: князь Ярема, Скшетуський, Володийовський, Заглоба, ксьондз Муховецький; там його люблять і готові захистити, а тут ніч, порожнеча, морок, недвижні тіла під ногами, вервечки душ і попереду стан проклятих кровопивць, вороги, що не знають жалю.

Ще важчим зробився камінь на серці – не під силу навіть нашому велетневі. І в душу пана Лонгинуса закралися сумніви.

Бліда тінь тривоги прилетіла з темряви і заходилася нашіптувати у вухо: «Не пройдеш, неможливо це! Повертайся, поки не пізно! Вистріли з пістоля, і ціла корогва кинеться тобі на поміч. Через табори ці, поміж дикого люду ніколи нікому не пройти…»

Польський табір, який день у день обсипали кулями, де панували голод і смерть, а повітря було просочене трупним смородом, у ту мить показався панові Лонгину тихою і безпечною гаванню.

Друзі ні словом не дорікнуть його, якщо він повернеться. Він скаже, що діло це перевершує людські сили, і вони самі, послухавши його, не підуть і не пошлють нікого іншого – і далі будуть чекати милості Господньої та королівської.

А якщо Скшетуський піде й загине?

«Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Усе це спокуса сатанинська, – подумав Лонгинус. – Смерть прийняти я готовий, а нічого гіршого мене не спіткає. Це диявол насилає страх на слабку душу; мертві тіла, морок, пустеля – сатана нічим не погребує».