Розділ «Частина друга»

Так перемовляючись, дійшли до князівських наметів, що стояли біля правого краю валу; біля наметів юрмилося більше десятка кінних розсильних, завданням яких було розвозити по табору накази. Коней їхніх годували скришеною в’яленою кониною, тож вони, від цього постійно страждаючи нутром, збрикували і ставали дибки, нізащо не бажаючи стояти на місці. І так усі коні в усіх корогвах: коли кавалерія тепер ішла в атаку, здавалося, стадо кентаврів або грифів несеться по полю, більш повітря, ніж землі торкаючись.

– Князь у наметі? – запитав староста в одного з гінців.

– У нього пан Пшиємський, – відповів той.

Собєський увійшов першим, не доповівшись, а четверо лицарів залишилися перед наметом.

Але в найскорішім часі запона відкинулась і висунув голову Пшиємський.

– Князь негайно бажає вас бачити, – сказав він.

Заглоба ввійшов у намет, повний райдужних надій, бо думав, що князь не захоче кращих своїх лицарів посилати на вірну загибель, одначе ж він помилився: не встигли друзі поклонитись, як Ярема мовив:

– Казав мені пан староста про вашу готовність вийти з табору, і я лише схвалити можу цей благий намір. Ніщо не є занадто великою жертвою для вітчизни.

– Ми прийшли просити дозволу вашої ясновельможності, – відповів Скшетуський, – тому що тільки ви, ясновельможний князю, життям нашим розпорядитися маєте право.

– Так ви всі четверо йти хочете?

– Ваша ясновельможність! – сказав Заглоба. – Це вони хочуть – не я; Бог свідок: я сюди не похвалятися прийшов і не про заслуги свої нагадувати, а якщо й нагадаю, то для того лише, щоб ні в кого не закралося підозри, начебто Заглоба боягуз. Пан Скшетуський, Володийовський і пан Підбийп’ятка з Мишікишок – найдостойніші мужі, але і Бурляй, що від моєї руки упав (про інші подвиги помовчу), теж великий був воїн, вартий Бурдабута, Богуна і трьох яничарських голів, – тому думаю, що в мистецтві лицарському я їм не поступлюсь. Але одна справа – хоробрість, а зовсім інша – безумство. Крилами ми не наділені, а по землі не пробратися – це ясно як Божий день.

– Значить, ви не йдете? – запитав князь.

– Я сказав: не хочу йти, але що не йду, не говорив. Позаяк уже Господь одного разу покарав мене, цих лицарів у друзі призначивши, виходить, я зобов’язаний цей хрест нести до скону. А туго прийдеться, шабля Заглоби ще придасться… Одного тільки не можу зрозуміти: яка буде користь, якщо ми всі четверо головами накладемо, тому уповаю, що ваша світлість погибелі нашої допустити не захоче і не дозволить зробити таку нерозсудливість.

– Ви вірний товариш, – відповів князь, – досить шляхетно з вашого боку, що друзів залишати не бажаєте, але уповали ви на мене дарма: я вашу жертву приймаю.

– Усе пропало! – буркнув Заглоба й зовсім засмутився.

У цю хвилину до намету ввійшов Фірлей, каштелян бєльський.

– Ясновельможний князю, – сказав він, – мої люди схопили козака, який говорить, що нині вночі штурм призначено.

– Мені вже відомо про це, – відповів князь. – Усе готово; нехай тільки з насипанням нових валів поквапляться.

– Уже закінчують.

– Це добре! – сказав князь. – До вечора переберемося.