Розділ «Частина друга»

– Це вам! – вигукнув Заглоба. – А як мені, коли я батьківським почуттям до неї пройнявся і, можна сказати, витягнув на своїх плечах із безодні?… Мені ж бо як?

– А як Скшетуському? – запитав Володийовський.

Довго так бідкалися лицарі, а потім надовго замовкли.

Першим прийшов до тями Заглоба.

– Невже нічого не можна зробити, обов’язок наш – помститися, – відповів Володийовський.

– Скоріше б Господь послав битву! – зітхнув пан Лонгинус. – Кажуть, начебто татари вже переправились і в полі кошем стали.

На що Заглоба:

– Ні, не можна так сердегу полишити, нічого не вживши для її порятунку. Доволі я старі свої кістки наламав, тиняючись по світу, мені б тепер одлежуватись у теплі та у спокої, та заради сердеги цієї… Та я хоч у Стамбул знову побреду, хоч заново в мужицьку зодягнуся сірячину й торбан візьму, на котрий дивитися не можу без огиди.

– Ваша милість у нас на всілякі здатний витівки, вигадайте що-небудь, – сказав Підбийп’ятка.

– Та мені не злічити, скільки різних вивертів на думку спадає. Якби знав князь Домінік половину, Хмельницький давно б із розпореним черевом на шибениці теліпався. Я й зі Скшетуським говорив, тільки з ним зараз говорити даремно. Болість сердечна в ньому вгніздилась і гризе сильніше за хворобу. Ви за ним наглядайте: як би він розуму не стратив. Часом од великого горя mens[144] починає бродити, як вино, поки зовсім не прокисне.

– Буває таке, буває! – промовив пан Лонгинус.

Володийовський засовався нетерпляче на місці й запитав:

– Так що ж ви, пане, придумали?

– Що придумав? А ось що: насамперед належить дізнатися, чи жива ще сердега наша, – нехай бережуть її ангели від усякого зла! – а дізнатися про це можна двояко: або відшукати серед княжих козаків надійних і вірних людей, котрі погодяться, видавши себе за перекинчиків, пристати до Богунових молодців і щось од них дізнатися…

– У мене є серед драгунів русини! – перебив його Володийовський. – Я знайду потрібних людей.

– Стривайте, пане… Або взяти язика з тих супостатів, які лиходіяли в Барі: раптом їм щось відомо. Ці всі в Богуні душі не чують, любий їм його норов сатанинський; пісні про нього співають – щоб їм глотки позатикало! – та про подвиги його, що були й не були, варнякають. Якщо він сердегу нашу викрав, їм напевне про це відомо.

– Так можна й людей послати, і щодо язика постаратись, одне другому не завадить, – зазначив пан Лонгинус.

– В яблучко влучили, добродію. Довідаємося, що вона жива, – вважайте, півділа зроблено. А ви, друзі любі, коли насправді Скшетуському допомогти хочете, будьте ласкаві слухатися мого указу, бо в мене досвіду більше, ніж у вас. Перевдягнемося мужиками і спробуємо рознюхати, де він її ховає, а дістанемося місця – наша буде, про це вже я подбаю. Одне тільки погано – нас зі Скшетуським Богун пам’ятає; не доведи Господи впізнає – рідні матері потім упізнати не зможуть, зате вас, добродії мої, ні того, ні іншого він у вічі не бачив.

– Мене бачив, – сказав Підбийп’ятка, – та це справи не міняє.

– Може, дасть Бог, сам попадеться до нас у руки! – вигукнув Володийовський.