Розділ «Частина друга»

Час минає, за дверима хати голоси козаків чути, котрі, певно, вже в кульбаках сидять і чекають отамана, та отаман муку терпить. Яскраве світло скіпки падає на його лице, на багатий кунтуш, на торбан, а вона хоч би глянула! Гірко отаманові, злоба душить, і тоскно, і соромно. Хочеться попрощатися лагідно, та страшно, боїться він, що не буде це прощання таким, якого душа бажає, що поїде він із досадою, з болем, із гнівом у серці.

Ех, якби то був хто інший, а не князівна Олена, не князівна Олена, що вдарила себе ножем, руки на себе погрожувала накласти… Та тільки люба вона йому, і чим безжалісніша й зневажливіша, тим миліша!

Раптом кінь заіржав під віконцем.

Отаман зібрався з духом.

– Князівно, – сказав він, – мені час їхати.

Олена мовчала.

– Не скажете мені: з Богом?

– Їдьте, пане, з Богом! – рівним голосом промовила Олена.

У козака стислося серце: цих слів він чекав, але сказані вони мали бути по-іншому!

– Знаю я, – сказав він, – гніваєтеся ви на мене, ненавидите, але, повірте, інший був би до вас у сто разів злішим. Привіз я вас сюди, бо не міг інакше, та скажіть: що я вам поганого зробив? Начебто обходився по честі, ніби з королівною… Невже такий я злочинець, що словом добрим обдарувати не хочете? А ви ж у моїй владі.

– У Божій владі я, – сказала вона з тією ж, що й раніше, серйозністю, – а за те, що ви, пане, при мені стримуєтеся, дякую.

– Гаразд, і на тім спасибі. Поїду. Може, пожалієте ще, затужите!

Олена мовчала.

– Тяжко мені вас тут саму лишати, – вів своєї Богун, – важко їхати, та діло не жде. Легше було б, якби ви всміхнулися, благословили від щирого серця. Що зробити, чим заслужити прощення?

– Поверніть мені волю, а Господь вам усе простить, і я прощу, і всіляких гараздів побажаю.

– Що ж, може, так воно ще й станеться, – сказав козак, – може, ще пожалкуєте, що до мене були такою суворою.

Богун спробував купити прощальну хвилину хоча б ціною непевної обіцянки, виконувати яку він і не збирався, – і свого досяг: вогник надії блиснув ув очах Олени, й лице її трохи пом’якшало. Вона склала на грудях руки і спрямувала свій ясний погляд на отамана.

– Якби ви…

– Ну, не знаю… – промовив козак ледве чутно, тому що горло йому стисли разом і сором, і жалість. – Поки не можу, не можу – орда стоїть у Дикому Полі, чамбули повсюди шастають, од Рашкова добруджські татари йдуть – не можу, страшно, підождіть, повернусь от… Я біля вас дитина. Ви зі мною що захочете можете зробити. Не знаю!.. не знаю!..

– Нехай помагає вам Господь, нехай не залишить вас Пресвята Діва… Їдьте з Богом!