Розділ «Частина друга»

– Що показалось, те й показалось, далі й дивитися не треба.

– А не брешеш?

– Головою брата клянуся, правду сказала. На палю Донця посадять – за ноги прив’яжуть до волів і потягнуть. Ех, жаль мені тебе, братику. Та не лише йому написана смерть! Ач яка показалася гора трупів! Зроду не бачила стільки! Бути великій війні на світі.

– А в неї, кажеш, яструб над головою?

– Еге ж.

– І сама у вінку була?

– У віночку і в білому платті.

– А звідки ти знаєш, що я – той яструб? Може, той лях молодий, шляхтич, про котрого ти від мене чула?

Дівка нахмурила брови й замислилася.

– Ні, – сказала вона, труснувши головою, – коли б був лях, то був би орел.

– Слава Богу! Слава Богу! Гаразд, піду я до хлопців, звелю коней лагодити в дорогу. Смеркне, і поїдемо.

– Неодмінно, значить, вирішив їхати?

– Хміль наказував, і Кривоніс теж. Сама бачила: бути великій війні, та і в Барі я про те ж прочитав у листі від Хмеля.

Богун насправді читати не вмів, але соромився цього – вважатися простаком отаману не хотілось.

– Ну й паняй! – сказала відьма. – Щасливий ти – гетьманом станеш: три бунчуки над тобою як свої п’ять пальців бачила!

– І гетьманом стану, і князівну за жінку візьму – не мужичку брати ж.

– Із мужичкою ти б не так розмовляв – а з цією торопієш. Ляхом би тобі вродитися.

– Я ж не гірший.

Сказавши так, Богун пішов до своїх козаків у стайню, а Горпина – до печі, готувати їжу.

Надвечір коні були готові в дорогу, та отаман не квапився з від’їздом. Він сидів на купі килимів у світлиці з торбаном у руці й дивився на свою князівну, котра вже підвелася з постелі, але, забившись у далекий куток, шепотіла молитву, ніскільки не звертаючи уваги на отамана, ніби його й не було зовсім. Він же зі свого місця стежив за кожним її рухом, кожний подих ловив – і сам не знав, що з собою робити. Всякої хвилини відкривав рот, наміряючись завести розмову, та слова застрявали в горлі. Непокоїло отамана бліде, німе лице суворістю своєю, що затаїлася в бровах і вустах. Таким його Богун раніше не бачив. І мимохіть пригадалися йому давні вечори в Розлогах, ніби наяву в пам’яті постали. Ось вони сидять із Курцевичами за дубовим столом. Стара княгиня соняхи лущить, князі кидають кості з чарки, він же, все одно як зараз, із прекрасної князівни очей не зводить. Але в ті часи і він бував щасливим – у ті часи, коли він розповідав, як ходив із січовиками в походи, вона слухала, а подеколи і погляд чорних своїх очей на його лице звертала, й малинові вуста її розтулялися, й видно було, що розповіді ці їй цікаві. Тепер же й не гляне. Тоді, бувало, коли він на торбані грав, вона й слухала, і дивилась, а в нього аж тануло серце. І от же чудеса які: невільниця, його полонянка, – наказуй, чого бажаєш! – але тоді він, здавалося, ближчим їй був, мало не рівнею! Курцевичі були йому братами, виходить, і вона, їхня сестра, не тільки зозулею, горлицею, любонькою чорнобривою для нього була, але й родичкою ніби. А нині сидить перед ним горда, похмура, безмовна, немилосердна панна. Ой, закипає в ньому гнів, закипає! Показати б їй, як козаком гордувати, але ж він жорстокосерду цю панну любить, кров за неї готовий оддати, і хоч скільки б не здіймалася в грудях лють, щоразу невидима рука за чуба схопить, невідомий голос гаркне «стій!» у саме вухо. А якщо й спалахував, як полум’я, потім бився головою об землю. Тим і закінчувалося. От і не знаходить собі козачина місця – чує його серце: тяжко їй із ним під одним дахом. Ну чого б не всміхнутися, не мовити доброго слова – він би їй у ноги кинувся і до дідька в пащу поїхав, тільки б журу свою, гнів, приниження в лядській крові втопити безслідно. А тут, перед цією князівною, він гірший раба. Коли б її не знав раніше, коли б то була взята в якій-небудь шляхетській садибі полячка, він би куди був сміливішим, але ж це князівна Олена, за яку він чолом Курцевичам бив, за котру й Розлоги, і все, чим багатий, віддати радий. Тим ганебніше холопом при ній почуватися, тим дужче він біля неї торопіє.