Розділ «Частина друга»

Володийовський низько вклонився й вийшов, тому що в цю хвилину до кімнати ввійшли київський воєвода зі старостою стобницьким, із паном Денхофом, старостою сокальським, і ще декілька офіцерів.

– Ну що? – запитав його Скшетуський.

– Їду з вами, тільки зазирну до своїх: треба декількох куди-небудь одправити.

– Ходімо разом.

Вони вийшли, а з ними Підбийп’ятка, Заглоба і старий Зацвілиховський, який прямував до своєї корогви. Неподалік од наметів драгунської корогви Володийовського друзям зустрівся пан Лащ у супроводі десяти чи п’ятнадцяти шляхтичів; лицар сей не стільки просувався вперед, скільки виписував ногами кренделі: і він, і супутники його були зовсім п’яні. Заглоба, побачивши таку картину, не стримав зітхання. Вони з коронним стражником здружилися ще під Старокостянтиновом, бо певною мірою натури їхні були схожими як дві краплі води. Пан Лащ, безстрашний воїн, справжня гроза бусурманів, був при тому страшенний гуляка, картяр і бражник, який найбільше любив час, вільний од битв, молитов, набігів і бійок, перебувати в колі таких людей, як Заглоба, пити горілку та теревені слухати. Як великий баламут він сам учинив стільки заколотів, стільки разів порушував закон, що в будь-якій іншій державі давно поплатився б головою. Не одна висіла над ним кондемната, однак він навіть у мирний час не надавав цьому ніякого значення, а під час війни його гріхи й зовсім забулись. Із князем Лащ з’єднався ще в Росолівцях і чималу поміч під Старокостянтиновом надав, але відтоді, як розташувався у Збаражі на відпочинок, зробився нестерпним через скандали, що він їх вічно затівав. А вже скільки в нього Заглоба вина випив, скільки нарозповідав байок на превелике задоволення хазяїна, котрий його до себе запрошував щодня, того й не перелічиш і пером не опишеш.

Але коли надійшла звістка про взяття Бара, Заглоба посмутнів, спохмурнів, утратив колишнє завзяття й більше у стражника не з’являвся. Той думав навіть, що веселун шляхтич залишив службу у війську, а тут раптом побачив його перед собою.

Простягнувши руку, він промовив:

– Вітаю вас, шановний пане. Що поробляєте? Чого до мене не заходите?

– Та ось, супроводжую пана Скшетуського, – похмуро відповів Заглоба.

Стражник не любив Скшетуського за статечність і прозвав розумником, хоча про нещастя його знав чудово, бо присутнім був на тому самому бенкеті в Збаражі, коли рознеслася звістка про взяття Бара. Одначе, за природою своєю нестриманий, у ту хвилину ще й п’яний, не побажав на чуже горе зважити і, вхопивши намісника за ґудзик жупана, запитав:

– Що, брате, все за дівкою плачеш?… А гарна була, еге ж?

– Пустіть мене, шановний пане, – сказав Скшетуський.

– Постривай.

– На службі перебуваючи, не вільно мені з виконанням наказу його ясновельможності князя зволікати.

– Постривай! – повторив Лащ із упертістю п’яної людини. – Ти на службі, не я. Мені тут ніхто наказувати не сміє.

Після чого, притишивши голос, повторив запитання:

– Гарна була, га?

Брови поручика зійшлися на переніссі.

– Моя вам порада, пане: не торкайтеся вразливого місця.

– Вразливого місця не торкатися? Та ти марно побиваєшся. Гарна була – жива, значить.