Розділ «Частина друга»

Білі зуби молодої відьми блиснули в усмішці.

– Буду! Чом би й не бути! – сказала вона. – Але й ти будь доброю до отамана. Он який козак, сокіл ясний! Та він тобі…

Тут відьма, нахилившись до Олени, заходилась їй щось нашіптувати на вухо, а під кінець зайшлася голосним сміхом.

– Геть! – крикнула князівна.

Розділ III

Уранці через два дні Горпина з Богуном сиділи під вербою біля млинового колеса й дивилися на спінену воду.

– Дивися за нею, стережи, очей не спускай, щоб із яру ні ногою, – говорив Богун.

– В яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, й будемо ми як на дні горщика, а я для себе, коли знадобиться, знайду вихід.

– Чим же ви тут годуєтесь?

– Черемис між валунів кукурудзу саджає, виноград вирощує та птахів у сильце ловить. І привіз ти чимало, ні в чому твоя пташка потреби не матиме, хіба що пташиного молока захоче. Не бійся, не вийде вона з яру, й ніхто про неї не прознає, якби молодці твої не прохопилися словом.

– Я їм поклястися наказав. Хлопці вірні: хоч ремені зі спини ріж, слова не скажуть. Але ти ж сама говорила, до тебе люди за ворожбою приходять.

– Із Рашкова, часом, приходять, а інколи хтось прочує, то й бозна-звідки. Та далі річки не йдуть, у яр ніхто не потикається, страшно. Ти бачив кістки. Були такі, що спробували, – їхні це кісточки лежать.

– Твоїх рук діло?

– А тобі не один біс? Кому поворожити, той на краю чекає, а я до колеса. Що побачу у воді, з тим прийду й розповідаю. Зараз і тобі подивлюся, та не знаю, чи покажеться що, не кожного разу видно.

– Тільки б поганого не вгледіла.

– Погане вийде, не поїдеш. І без того ліпше б не їхав.

– Не можу. Хмельницький у Бар листа писав, аби я повертався, та й Кривоніс велів. Ляхи проти нас ідуть із превеликою силою, значить, і нам треба триматися разом.

– А коли повернешся?

– Не знаю. Велика буде битва, такої ще не бувало. Або нам каюк, або ляхам. Поб’ють вони нас – заховаюся тут, а ми їх – повернуся за своєю зозулею та повезу до Києва.

– А як загинеш?