Розділ «Частина перша»

Лист був смиренним. У Хмельницькому хоч і після Корсуня, та лисиця взяла гору над левом, а змія над орлом, оскільки він не забував, що пише до Вишневецького.[98] Чи то він запобігав, аби збити з пантелику і тим вірніше вкусити, але запобігав він явно. Він писав, що все сталося з вини Чаплинського, що гетьманам просто приключилася зрадливість фортуни і що цьому не він, не Хмельницький, причиною, а зла доля і утиски, від яких на Украйні козаки потерпають. Одначе ж князя він просить, аби той не вдавався в тугу, а зволив йому вибачити, за що він назавжди залишиться покірним і смиренним княжим слугою, а щоби княжу милість для посланців своїх знайти й од люті княжого гніву вберегти їх, він повідомив, що товариша гусарського, пана Скшетуського, котрого на Січі схоплено, відпускає цілим і неушкодженим.

Тут ішли скарги на норовливість пана Скшетуського, бо той листа від Хмельницького до князя взяти відмовився, чим гідність гетьманську та всього Війська Запорізького вельми не пошанував.

Цій саме гордині та нехтуванню, що їх постійно терпіли козаки від ляхів, приписував Хмельницький усе, що сталося, починаючи від Жовтих Вод і до Корсуня. Завершувався лист запевненнями в жалкуванні, у вірності Речі Посполитій, а також обіцянками залишатися слухняним слугою, княжій волі покірним.

Слухаючи послання, самі посланці дивувалися, бо, що міститься в листі, не знали, вважаючи, що скоріше за все – образи та зухвалі випади, та не прохання. Їм було зрозуміло, що Хмельницький не бажав ставити все на карту, маючи противником такого уславленого войовника, і, замість того щоб піти на нього з усіма своїми силами, зволікав, оскільки князя боявся; смиренням збивав із пантелику, очікуючи, як видно, що княжі сили в походах і численних сутичках із окремими ватагами порідіють. Посланці тому принишкли ще дужче і під час читання уважно стежили за лицем Яреми – чи не вгадають, часом, смерті своєї. І хоча, їдучи сюди, були до неї готові, зараз охопив їх страх. А князь слухав спокійно, лиш іноді повіки опускаючи на очі, немов бажаючи приховати громи, що таїлись у погляді, і було цілком зрозуміло, що стримує він у собі страшний гнів. Коли було дочитано листа, він не обмовився з посланцями жодним словом, а звелів Володийовському вивести їх і утримувати під вартою, сам же, звернувшись до полковників, сказав таке:

– Велика хитрість цього ворога, тому що або хоче він цим листом приспати мене, щоб на приспаного напасти, або ж у глиб Речі Посполитої задумав податися, де укладе договір, прощення від забарних станів і короля дістане, а сам таким чином опиниться в безпеці, адже, коли б я захотів його потім воювати, тоді б уже не він, а я чинив усупереч волі Речі Посполитої та визнаним був би бунтівником.

Вурцель просто за голову схопився.

– O vulpes astuta![99]

– Що ж у такому разі порадите робити, вельмишановні панове? – сказав князь. – Говоріть сміливо, а я вам потім свою волю оголошу.

Старий Зацвілиховський, який давно вже, залишивши Чигирин, приєднався до князя, сказав:

– Нехай же все станеться з волі вашої княжої ясновельможності, але якщо дозволено мені дати пораду, то скажу я, що з властивою вашій княжій ясновельможності прозірливістю наміри Хмельницького ви розгадали, бо вони саме такі, а не інші; тому вважаю я, що, не взявши цього листа до уваги, але убезпечивши спершу княгиню, слід іти за Дніпро й починати війну, перш ніж Хмельницький устигне хоч якісь договори укласти. Ганьба воно і безчестя для Речі Посполитої – такі insulta[100] залишати безкарними. При цьому, – тут він звернувся до полковників, – хочу знати й ваші міркування, своє безпомилковим не вважаючи.

Стражник обозний, пан Олександр Замойський, брязнув шаблею.

– Ваша милість хорунжий, senectus[101] вашими вустами говорить і sapientia.[102] Голову треба одірвати цій гідрі, поки вона не розрослася й нас перша не пожерла.

Решта полковників воліли не висловлюватись, але почали за прикладом пана стражника і брязкати шаблями, і сопіти, і зубами скреготіти, а Вурцель узяв слово і сказав таке:

– Ясновельможний князю! Образа воно навіть вашій княжій ясновельможності, що зазначений злодій писати до вашої княжої ясновельможності наважився, бо тільки кошовий отаман уповноважений уособлювати прееміненцію від Речі Посполитої, законну й визнану, і навіть курінні привласнити собі права на це не можуть. Але ж він є гетьман самозваний, який не інакше як тільки розбійником вважатися може, що пан Скшетуський похвально врахував, коли листів його до вашої княжої ясновельможності брати не захотів.

– Так я і думаю, – сказав князь. – А позаяк самого його я дістати не можу, тому він в особах своїх посланців покараний буде.

Сказавши це, князь звернувся до полковника татарської корогви:

– Ваша милість Вершулл, звеліть же своїм татарам козаків цих обезглавити, а для верховоди палю вистругати й без зволікання на палю цю його посадити.

Вершулл схилив свою руду як вогонь голову і вийшов, а ксьондз Муховецький, що князя зазвичай стримував, склав, ніби для молитви, руки і у вічі йому благально втупився, намагаючись угледіти в них милосердя.

– Знаю я, ксьондзе, про що ви піклуєтеся, – сказав князь-воєвода, – але так воно має бути. Це необхідно з огляду на жорстокості, котрі вони там за Дніпром чинять, і заради гідності нашої, і заради блага Речі Посполитої. Треба, щоб доведено було, що є хтось, хто ще верховоду цього не страшиться і трактує його як розбійника, що хоч і пише смиренно, та діє зухвало, а на Украйні мовби удільний князь поводиться і таку біду Речі Посполитій приносить, якої вона давно вже не зазнавала.

– Ясновельможний князю, він Скшетуського, як пише, відпустив, – нерішуче сказав священик.