Розділ «Частина перша»

У Прохорівці його як громом вразила звістка про корсунську поразку. Вже дорогою на Золотоношу по селах і хуторах подейкували про велику битву, навіть про перемогу Хмеля, та пан Заглоба цьому не вірив, добре знаючи, що серед простого люду всяка новина розростається до небувалих розмірів і що про успіхи козацькі простолюддя найохочіше вигадує само собі небилиці. Та в Прохорівці можна вже було не сумніватися. Правда, страшна і зловісна, вдарила як обухом по голові. Хміль – тріумфатор, коронне військо розгромлене, гетьманів узято в полон. Вся Україна охоплена полум’ям.

Пан Заглоба спершу навіть розгубився. Адже він опинився в жахливому становищі. Щастя не супроводжувало його в дорозі, бо в Золотоноші ніякого гарнізону не виявилося. Місто вирувало супроти ляхів, стару фортечку було залишено. Заглоба жодної секунди не сумнівався, що Богун його шукає й що рано чи пізно на слід натрапить. Щоправда, старий шляхтич петляв, як переслідуваний русак, та він чудово знав гончака, котрий його гнав, і знав також, що гончак цей не дасть збити себе зі сліду. В підсумку пан Заглоба мав позаду Богуна, а попереду – море селянської смути, різанину, підпали, напади татар, озвірілу чернь.

Урятуватися в такій ситуації було завданням, яке майже неможливо було виконати, особливо ж із дівчиною, котра, хоч і переодягнена дідівським поводирем, повсюди привертала увагу надзвичайною своєю красою.

Воістину було від чого розгубитися.

Одначе пан Заглоба надовго не занепадав духом ніколи. Незважаючи на величезне сум’яття в голові, він усе ж таки чудово розумів, а вірніше, вельми безпомилково відчував, що Богуна боїться у сто разів більше, ніж вогню, води, смути, різанини і самого Хмельницького. Лише при думці, що можна втрапити до рук страшного отамана, мурахи починали бігати по шкірі пана Заглоби. «Цей би вже дав мені прочухана! – час від часу повторював Заглоба сам собі. – А тут іще попереду море бунту!»

Був дуже простий спосіб урятуватися: кинути Олену, поклавшись на волю Божу. Та цього пан Заглоба робити не збирався.

– Напевне, – говорив він їй, – підсипали ви мені, ласкава панно, чогось, так що мені через вас шкуру на шагрень вичинять.

Ні! Кидати він її не збирався і навіть гадки такої не допускав. Що ж йому тоді залишалося робити?

«Га! – розмірковував він. – Князя шукати марна справа! Переді мною море, так що пірну я в це море й таким чином сховаюсь, а дасть Бог, і на інший берег випливу».

І він вирішив переправитися на другий берег Дніпра.

Однак у Прохорівці зробити це було нелегко. Пан Миколай Потоцький іще для Кречовського й посланого з ним війська реквізував усі байдаки, пороми, чайки й човники, до того ж від Переяслава і до Чигирина. У Прохорівці лишився тільки один дірявий пором. Порома цього дожидали тисячі людей, що тікали з навколишніх поселень. У селі виявилися зайнятими всі хати, корівники, клуні, хліви, і дорожнеча була нечувана. Пан Заглоба і справді був змушений лірою та співом заробляти на шматок хліба. Цілу добу не виходило в них перевезтися, позаяк пором двічі ламався і його подовгу лагодили. Ніч вони з Оленою провели біля вогнищ, сидячи на березі з юрбами п’яної мужви. Ніч була вітряна й холодна. Князівна навіть стояти не могла від утоми й болю, бо селянська взувачка до крові натерла їй ноги. Вона боялася розхворітися всерйоз. Обличчя її змарніло й поблідло, прекрасні очі перестали сяяти. Раз по раз охоплював її страх, що, незважаючи на одяг, її розпізнають або що несподівано прискаче з погонею Богун. Тієї ж ночі випало їй бачити жахливе видовище. Мужва привела з гирла Росі юрбу шляхтичів, які шукали порятунку від татарських набігів у володіннях Вишневецького, й по-звірячому вбили всіх тут же на березі. Їм висвердлювали буравчиками очі, а голови роздавлювали між каміння. Крім того, у Прохорівці виявилися дві єврейські сім’ї. Цих оскаженіла чернь покидала в Дніпро, а позаяк вони не захотіли зразу піти на дно, євреїв, єврейок і їхніх дітей топили довгими баграми. Супроводжувалося це воланням і пиятикою. Парубки напідпитку бісилися з підпилими молодицями. Жахливі вибухи реготу розносилися темними дніпровськими берегами. Поривчастий вітер розвівав багаття; червоні головешки та іскри, підхоплені вихором, летіли помирати у воду. Раз по раз виникав переполох. Який-небудь п’яний хрипкий голос горлав у темряві: «Люди, спасайтеся, Ярема іде!!», – і натовп, не розбираючи дороги, топчучи і зіштовхуючи одне одного у воду, кидався до берега. Якось ледве не затоптали Заглобу із князівною. Це була воістину пекельна ніч, і здавалося, ніколи вона не скінчиться. Заглоба виканючив кварту горілки, сам випив і князівну змусив випити, інакше та б знепритомніла або забилася б у гарячці. Та ось нарешті дніпровська вода почала світлішати й поблискувати. Світало. День народжувався хмарний, похмурий, блідий. Заглобі не терпілось якомога скоріше перевезтися. На щастя, було полагоджено пором. Одначе штовханина творилася страшенна.

– Дорогу дідові! Дорогу дідові! – кричав Заглоба, тримаючи перед себе між витягнутих рук Олену та оберігаючи її від тисняви. – Дорогу дідові! Я до Хмельницького і Кривоноса йду! Дорогу дідові, люди добрі, шановні козаки, щоб чорна смерть прибрала вас і дітей ваших! Я ж кепсько бачу! Я в воду впаду! Поводиря втопите! Розступіться, дітки, параліч розбий вам руки-ноги, щоб ви здохли, щоб на палях вертілися!

Так, галасуючи, лаючись і розштовхуючи натовп своїми могутніми ліктями, він спершу зіпхав на пором Олену, протиснувшись і сам, одразу ж заходився горлати:

– Доволі вже вас тут!.. Куди претеся?… Пором потоне, якщо вас стільки насуне. Досить… Досить!.. І ваша черга надійде, а не надійде, так і біс з вами!

– Досить, досить! – кричали ті, хто прорвався на пором. – Відчалюй! Відчалюй!

Весла напружились, і пором почав одходити від берега. Швидка течія зразу ж знесла його дещо вниз у напрямку Домантового.

Вони подолали вже половину річки, коли з прохорівського берега почулися окрики й заклики. Страшне сум’яття здійнялося в натовпах, які залишилися там: одні як навіжені кинулися бігти до Домантового, другі поплигали у воду, а треті волали, розмахуючи руками або падаючи на землю.

– Що це? Що сталося? – запитували на поромі.

– Ярема! – крикнув один голос.

– Ярема, Ярема! Налягай! – відгукнулися інші.