Розділ «Частина перша»

Весла почали гарячково бити по воді, і пором полетів, ніби козацька чайка.

У ту ж мить якісь кінні з’явилися на прохорівському березі.

– Жовніри Яреми! – кричали на судні.

Кінні металися по берегу, крутилися, про щось випитували людей і нарешті почали кричати до тих, що пливли:

– Стій! Стій!

Заглоба подивився, й холодний піт пройняв його з ніг до голови: він упізнав Богунових козаків.

Був це і дійсно Антон зі своїм загоном.

Але, як уже було сказано, пан Заглоба надовго голови ніколи не втрачав; він приклав до очей долоню, як це роблять слабкозорі люди, і деякий час придивлявся до берега, потім раптом почав горлати, ніби його живцем різали:

– Дітки! Це ж козаки Вишневецького! Заради Господа й Святої Пречистої швидше до берега! Вже ми тих, хто лишився, пом’янемо, а пором порубати, інакше всім нам загибель!

– Швидше, швидше, порубати пором, – підхопили інші.

Зчинився галас, який заглушив волання, що долітали з боку Прохорівки, а пором у цю хвилину скреготнув об прибережний гравій. Дядьки почали вискакувати на берег, та не встигли одні висадитись, як інші вже рвали борти порома, били сокирами в дно. Дошки й одірвані тріски полетіли врізнобіч. Бідолашне суденце знищувалося з несамовитістю, розривалося на шматки, а страх додавав руйнівникам сили.

Увесь цей час пан Заглоба горлав:

– Бий! Рубай, рви, пали!.. Рятуйся! Ярема йде! Ярема йде!

Перебуваючи в такому збудженому стані, він націлив своє здорове око на Олену і зі значущістю заходився підморгувати.

Тим часом на протилежному березі крики, поки знищувався пором, посилились, однак через велику відстань неможливо було зрозуміти, що кричали. Змахи рук здавалися погрозливими і тому прискорювали поспішність знищення.

Через деякий час судно перестало існувати, але з усіх грудей вирвався раптом крик жаху та відчаю.

– Скачуть у воду! Пливуть до нас! – волала мужва.

Спершу один, а за ним декілька десятків вершників уїхали на конях у дніпровську воду й пустилися вплав. Було це справою просто-таки безглуздою, бо набухла ще з весни ріка текла набагато квапливіше, ніж зазвичай, створюючи там-сям численні водоверті й бистрини. Підхоплені течією коні не могли пливти по прямій, і вода з непомірною швидкістю почала зносити їх.

– Не допливуть! – кричала мужва.

– Потонуть!