Розділ «Частина перша»

– Плачте ж! Велика ваша втрата, і ми з вами плакатимемо, тому що не до нехристів, не до диких скіфів, не до татар, але до братів і товаришів, які співчувають вам, приїхали ви; тому скажіть собі так: «Сьогодні над тобою плачу, а завтра вже не моє!» – бо знайте, завтра ми на війну виступаємо.

– З вашою княжою ясновельможністю хоч на край світу! Але втішитись я не можу; так мені без неї тяжко, що от не можу, не можу…

І бідний жовнір то за голову хапався, то пальці кусати починав, щоби схлипування вгамувати, то знову впадав у невимовний відчай.

– Ти сказав: «Хай буде воля твоя!» – суворо нагадав ксьондз.

– Амінь, амінь! Волі його я віддаю себе, тільки… з відчаєм… нічого не можу вдіяти, – відповів лицар, ковтаючи сльози.

І видно було, що він бореться, що намагається опанувати себе, так що страждання його тим паче змусили всіх пустити сльозу, а хто вразливіший, як, приміром, пан Володийовський і пан Підбийп’ятка, ті просто ревма ревіли. Останній раз по раз долоні біля грудей складав і жалібно повторював:

– Братушко, братушко, заспокойтеся!

– Слухайте! – сказав несподівано князь. – Мені відомо, що Богун звідси до Лубен помчав і в Василівці моїх людей перебив. Тому завчасу не втрачайте надію, адже вона, можливо, йому не дісталася, бо навіщо б він тоді до Лубен пішов?

– Вірно! Таке можливо! – закричали офіцери. – Господь утішить вас.

Пан Скшетуський очі розплющив, ніби не розуміючи, про що йдеться, та раптом у мозку його зажевріла надія, і намісник, як стояв, кинувся в ноги князю.

– О ясновельможний князю! Життя, кров! – вигукував він.

І не зміг сказати нічого більше, бо так підупав на силі, що панові Лонгинусу довелося підвести його та посадити на лаву; одначе з обличчя намісника вже було видно, що він ухопився за цю думку, як потопаючий за соломинку, і що відчай його стишився. Присутні почали роздувати іскорку цю, кажучи, що, цілком імовірно, князівну свою він і знайде в Лубнах. По тому відвели його до іншої хати, куди принесли вина й меду. Намісник хотів було випити чарку, та через судому, що стискувала йому горло, не зміг; зате вірні його товариші пили, а підпивши трохи, заходилися його обіймати, цілувати і дивуватися виснаженості та слідам хвороби, що видимі були на його лиці.

– Просто шкелет на вигляд! – дивувався гладкий пан Дзик.

– Напевно, ображали тебе на Січі, їсти й пити не давали?

– Що було з тобою?

– Розкажу іншим разом, – слабким голосом відповів Скшетуський. – Поранили мене, і прохворів я.

– Поранили його! – вигукнув пан Дзик.

– Поранили, хоча й посол! – сказав пан Слешинський.

І обидва подивились один на одного, дивуючись козацькому нахабству, а потім обнялися від превеликих до пана Скшетуського почуттів.

– А ти бачив Хмельницького?