Розділ «Частина перша»

Полковники висипали з підстаростиного двору й кинулися до своїх корогов. Стременні кинулися сідати на коней, а князеві підвели гнідого аргамака, на котрому він зазвичай у походах їздив. Через якийсь час корогви виступили і розтяглися по филиповській дорозі довгою, строкатою і блискучою змією.

Біля рогатки криваве видовище постало перед жовнірськими поглядами. На тину, в кущах, стриміли п’ять відрубаних козацьких голів, які оглядали військо, що йшло повз них, мертвими білками витріщених очей, а неподалік, тут же за рогаткою, на зеленому пагорку, корчився ще і смикався посаджений на палю отаман Сухорука. Гостряк уже пройшов тіло наполовину, та довгі години муки ще чекали бідолашного отамана; він і до вечора міг так смикатися, перш ніж смерть заспокоїла б його. Зараз він не тільки був іще живий, але й страшно поводив очима вслід кожній корогві, що проходили повз нього, й очі ці говорили: «Покарай Господь вас, і дітей ваших, і внуків до десятого коліна за кров, за рани, за муки! Щоб згинули і ви, і плем’я ваше! Щоб ні одне лихо не обминуло вас! Щоб ви безперестанно здихали, та ні померти, ні жити не могли!» І хоча простий це був козак, хоча конав не в пурпурі і не в парчі, а в синьому жупані, не в замкових покоях, а просто неба на палі, мука його, смерть, яка витала над його головою, такою осявали його значущістю, такої сили надавали погляду його, такого моря ненависті очам, що всім зробилось ясно, що він сказати хоче. І корогви в мовчанні проходили повз нього, а він у золотому блиску полудня підносився над ними і світочем на свіжообструганій палі здавався…

Князь проїхав, навіть не глянувши. Ксьондз Муховецький хрестом нещасного осінив, і всі вже майже пройшли, як раптом якийсь юнак із гусарської корогви, ні в кого не спитавшись, повернув конячину на пагорок і, приклавши пістоля до вуха нещасного, одним пострілом припинив його муки. Всі здригнулися від такого зухвалого й нечуваного порушення дисципліни і, знаючи суворість князя, заздалегідь вважали гусарика людиною пропащою; але князь нічого не сказав: чи то зробив вигляд, що не почув, чи то був глибоко замислений. Він продовжував спокійно їхати й лише ввечері звелів покликати хлопчину.

Той ні живий ні мертвий постав перед очі князя, вважаючи, що земля розверзнеться під ногами. А князь запитав:

– Як твоє ім’я?

– Желенський.

– Ти вистрілив у козака?

– Я, – затнувшись, промовив блідий як полотно підліток.

– Навіщо ж ти це зробив?

– На муку дивитися не міг.

Князь, замість того, щоб розгніватися, сказав:

– Ой, надивишся ти на їх діла, й од видовищ цих співчуття від тебе, як ангел, одлетить. Але за те, що ти заради милосердя життям своїм ризикував, підскарбій у Лубнах тобі десять червоних золотих відрахує, а я до своєї особи тебе на службу беру.

І всі здивувалися, що справа ця так завершилась, але тут стало відомо, що з недалекої Золотоноші повернувся загін, і думки всіх звернулися на інше.

Розділ XXIII

Пізно ввечері при місяці військо підійшло до Розлогів. Там натрапило воно на пана Скшетуського, що сидів на своїй Голготі. Лицар, як ми знаємо, від горя та страждань зовсім забувся, і, лиш коли ксьондз Муховецький привів його до тями, офіцери взяли Скшетуського з собою, почали вітатися з ним і втішати, а найпалкіше за всіх пан Лонгинус Підбийп’ятка, котрий уже цілий квартал вважався в корогві Скшетуського повноправним товаришем.

Він негайно готовий був вторити йому в зітханнях та наріканнях і відразу ж поклав собі новий зарок – до самої смерті поститися по вівторках, якщо Господь пошле наміснику хоч якусь розраду. Скшетуського тим часом одвели до князя, що стояв постоєм у мужицькій хаті. Той, побачивши свого улюбленця, слова не мовив – тільки розкрив обійми. Пан Ян із риданням упав у обійми ці, а князь до грудей його притис і в голову почав цілувати, причому присутні офіцери споглядали сльози в достойних очах його.

Згодом князь сказав:

– Як синові, радий я вам, позаяк думав уже, що не побачу вас більше. Несіть же мужньо тягар свій і знайте: тисячі будуть у вас товаришів по нещастю, що втратили жінок, дітей, батьків, родичів і друзів. І як пропадає крапля в океані, так нехай і ваша біда в морі загальної біди розчиниться. Коли для вітчизни милої настали такі страшні часи, той, хто мужній і з мечем нерозлучний, в оплакування своїх втрат не впадає, та на допомогу матері нашій спільній поспішить і або совісті своїй спокій віднайде, або славною смертю загине й вінець небесний, а з ним і віковічне блаженство здобуде.

– Амінь! – одгукнувся капелан Муховецький.

– О милосердний княже, як на мене, ліпше мертвою бачити її! – ридав лицар.