Розділ «Частина перша»

– Бачив.

– Подати його сюди! – кричав Мігурський. – Ми його негайно на бігус пустимо!

За такими розмовами спливла ніч. Уранці стало відомо, що і другий загін, посланий у далеку вилазку до Черкас, повернувся. Загін цей, звичайно ж, Богуна не наздогнав, а значить, і не спіймав, але привіз дивовижні новини й привів багато взятих по дорозі людей, які бачили Богуна два дні тому. Люди ці повідомили, що отаман, очевидно, за кимсь гнався, так що повсюди запитував, чи не зустрічав хто гладкого шляхтича з козачком. При цьому він страшенно поспішав і мчав стрімголов. Люди всі як один ручалися, що ніякої дівчини з Богуном не було, а якби вона була, вони напевне б її помітили, тому що Богунів загін був дуже невеликим. Нове підбадьорення, проте й нова турбота поселилась у серці пана Скшетуського, бо реляції ці, просто кажучи, були малозрозумілими.

Він не міг утямити, навіщо Богун спершу помчав до Лубен і накинувся на василівський гарнізон, а затим раптом повернув на Черкаси. Те, що Богун Олену не повіз, здавалося безперечним, оскільки Кушель зустрів Антонів загін, у якому її теж не було; люди ж, приведені тепер з боку Черкас, не бачили її й серед Богунових супутників. Де в такому разі вона могла бути? Де заховалася? Чи втекла? Якщо втекла, то в який бік? Чому вирішила тікати не в Лубни, а до Черкас чи Золотоноші? Богунові загони явно когось переслідували та на когось полювали біля Черкас і Прохорівки. Та навіщо знову-таки розпитували вони про шляхтича з козачком?

Намісник на всі ці запитання відповісти не міг.

– Порадьте, скажіть, поясніть, що все означає? – звернувся він до офіцерів. – У моїй голові це просто не вкладається!

– На мою думку, вона, найвірогідніше, в Лубнах, – сказав пан Мігурський.

– Бути такого не може! – заперечив хорунжий Зацвілиховський. – Якби вона була в Лубнах, Богун скоріше за все затаївся б у Чигирині, проте в бік гетьманів, про розгром яких знати ще не міг, не пішов би. А позаяк він козаків розділив і кинувся по двох дорогах, то, скажу я вашій милості, не за ким іншим, а тільки за нею.

– Але ж він про старого шляхтича і козачка розпитував?

– Не треба великого sagacitatis,[104] аби здогадатись: якщо вона втекла, то не в жіночому вбранні, а цілком імовірно в чужому одязі, щоби зайвих слідів не лишати. Я так вважаю, що козачок цей – вона і є.

– Ось! Точно, точно! – почали вигукувати інші.

– Ба, але хто ж тоді гладкий шляхтич?

– Чого не знаю, того не знаю, – сказав старий хорунжий, – але дізнатися про це неважко. Знають же дядьки, що тут сталось і хто тут був. Давайте-но сюди хазяїна цієї хати.

Офіцери кинулися за хазяїном і незабаром із корівника притягли за комір підсусідка.

– Холопе, – сказав Зацвілиховський, – а чи був ти тут, коли козаки з Богуном на маєток напали?

Дядько, зазвичай, почав божитися, що не був, що нічого не бачив і знати нічого не знає. Зате Зацвілиховський знав, як повести справу, сказавши:

– Так я тобі й повірив, що ти, собачий сину, під лавою сидів, коли маєток грабували! Розкажи це комусь іншому, бо ону лежить золотий, а там чоловік із мечем стоїть – вибирай! Заразом і село спалимо, лихо бідолашним людям через тебе приключиться.

Тут підсусідок почав розповідати, що знав. Коли козаки затіяли гульбу на майдані, він разом з іншими пішов подивитися, що там робиться. Дізналися вони, що княгиня та князі перебиті, що Миколай отамана поранив і що той усе одно як мертвий лежить. Щу з панною, вони довідатись не могли, та рано-вранці стало відомо, що вона втекла зі шляхтичем, який приїхав із Богуном.

– Он воно як! Он воно як! – примовляв Зацвілиховський. – Тримай, дядьку, золотого. Втямив тепер, що боятися нічого? А ти бачив цього шляхтича? Не із сусідів, бува, хто?

– Бачив, пане, він не тутешній.