Розділ «Зі збірки «Зошит Сан-Мартіна» (1929)»

ті задушевні незбагненні вісті, що музика передає,

вітчизну, що її криниця уособлює та смоква,

любовний потяг, що виправдує всіх нас.

Я думаю про все це, зниклий друже,

про те, що смерть привабою здається;

ти дзвони чув, тобі ввижалась юнка,

сестра твоїх шкільних старанних літер,

ти в ній шукав розраду, мов у сні.

Якщо насправді, коли нас покидає час,

в нас осад вічності лишається, смак світу,

тоді легкою смерть твоя була,

як вірші — завжди в них ти нас чекаєш, —

тоді не опоганить морок твій

ця дружба, що волає.