Розділ «Зі збірки «Зошит Сан-Мартіна» (1929)»

я дістаюсь до кварталу, та дому, й дверей, які шукаю,

і мене зустрічають змушені бути суворими чоловіки,

ровесники моїх батьків,

і ми зрівнюємося долями в підходящій кімнаті,

що виходить у патіо, —

там владарює непроглядна ніч —

і говоримо незначущі слова —

                                   реальність бо важить більше, —

і в люстрі ми — байдужі аргентинці,

і плин примарних годин вимірюється чашками мате.[8]

Мене зворушують ретельні навички,

що втрачаються з кожною смертю, —

звичка до книг, до ключа, до певного тіла.

Я знаю, що всі, навіть сумні привілеї, —

                                                             з розряду дива,

і це багато важить: отак пильнувати,

сидячи довкола незнаного — біля небіжчика, —

щоб бути з ним разом й охороняти його першу

                                                                     ніч смерті.

(Пильнування марнує обличчя;