Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

Вельзевул знизав плечима.

— Зло — це зло, мій Повелителю.

Сатана захитав своїм правильної форми пальцем:

— Е ні, саме в цьому ти помиляєшся. Ось чому ти прислужник, а я — беззаперечний Володар Пекла. Ти не вмієш передбачати, Вулику, не маєш чуття.

Вельзевулові ікла затряслися. Він ненавидів, коли його кликали Вуликом. Не було жодної іншої істоти у цілому всесвіті, яка б насмілилася так зневажливо перекручувати його ім’я… хіба окрім іще одного — пана святого на ім’я Петро.

— Такі грішники не витривалі. Їхнє життя закоротке для справжнього руйнування. Один-однісінький пристойний гріх — і вони готові. Жодного планування, як бачиш. Ані найменшої ідеї, щоб вив’язатись.

Вельзевул шанобливо кивав головою, так наче він не слухав цієї лекції десятки разів на сторіччя.

— А дай мені одного творчого грішника, і він десятиріччями ширитиме чутки про нещастя, доки його спіймають. Якщо спіймають.

— Так, Повелителю. Саме так.

Зіниці Диявола звузились.

— Ти ж не завдаватимеш мені зневаги, Вулику, чи не так?

— Ні, — промурмотів украй схвильований старший демон. — Звичайно, ні, Повелителю.

— Радий чути. Бо якби я бодай на хвилину подумав, що не маю твоєї прихильності, я викинув би тебе з цих покоїв, що дивляться вікнами на Вогненну Долину. У рів фекалій.

Вельзевул облизав пошерхлі губи язиком, роздвоєним на кінчику. Рів фекалій працював справно, лише доводилось час від часу відмикатись.

— Чесно кажучи, Повелителю, новий хлопець неповторний. Особливо своєю подобою. Трохи незграбний зовні, звичайно. Але я певен, він пречудово крутитиме рожни.

— Крутитиме рожни! У нас таких по самісінькі крила. Мені потрібні винахідливі демони, з почуттям гумору. — Диявол погладив свою лискучу чорну борідку. — Демони іншого ґатунку. Цю дівчинку я збирався привітати особисто. Де вона?

Вельзевул перегорнув віконце у моніторі.

— Е-е-е… Ми стежили за нею увесь час, поки вона летіла тунелем…

— Ти загубив її.

Вельзевул знічено кивнув головою.