Розділ «ДІАЛОГИ, призначені для виховання молодих панночок»

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Яке наївне, яке миле дівча! Вона відразу пропонує вам те, чого так нелегко буває домогтися від інших!

ЕЖЕНІ. Але докори сумління мене трохи мучать, бо ви мене так і не переконали, що це не тяжкий гріх, як я чула від багатьох людей, а надто в тому випадку, коли такі зносини відбуваються між чоловіками, як щойно між Огюстеном і Дольмансе. Цікаво, пане, дуже цікаво, як з погляду вашої філософії ви оцінюєте такий злочин? Жахливий він чи не жахливий?

ДОЛЬМАНСЕ. Почнімо з утвердження однієї очевидної істини, Ежені, а саме: в розпусті не може бути нічого жахливого, бо все, до чого штовхає нас хіть, любе самій природі; найнезвичайніші, найдивовижніші вчинки, навіть якщо вони суперечать усім загальноприйнятим законам, усім людським звичаям (щодо законів небесних, то тут я про них не згадую), так от, Ежені, навіть такі вчинки не є жахливими, серед них не знайдеться жодного, який був би неприйнятним для природи; немає сумніву, прекрасна Ежені, що саме про те нібито варте осуду дійство, про яке ви мені кажете, складено чудернацьку легенду, поміщену в занудний роман, названий Біблією, або Святим Письмом, цю примітивну компіляцію стародавніх переказів, складену неуком-євреєм під час Полону Вавілонського; але то брехня, — попри всю правдоподібність згаданої оповіді, — що ті міста чи містечка загинули у вогні внаслідок кари за збочення, до яких приохотилися їхні жителі, просто і Содом, і Гоморра були збудовані на кратері тимчасово пригаслого вулкану і знайшли свою загибель так само, як оті міста, що їх затопила лава з Везувію; ось просте пояснення чуда, але саме посилаючись на ту нічим не примітну подію, в одному з куточків Європи через багато тисячоліть стали по-варварському катувати вогнем нещасливців, які віддавалися цьому природному потягу.

ЕЖЕНІ. Нічого собі природному!..

ДОЛЬМАНСЕ. Авжеж, природному, і я на цьому наполягаю. Природа не може промовляти двома різними голосами, один з яких вважав би за потрібне щодня гудити те, до чого закликає другий, а нема сумніву, що саме з голосу природи люди, наділені цією схильністю, отримують враження, які розбуджують у них такий потяг. Ті, хто прагне заборонити чи осуджує це вподобання, кажуть, що воно шкодить народонаселенню. До чого ж вони тупі, оті йолопи, які постійно бубнять про народонаселення і вбачають злочин у всьому, що не сприяє його зростанню. То, може, нам хтось довів, що природа й справді так зацікавлена у збільшенні цього клятущого народонаселення? Звідки ті, хто переконує нас у цьому, взяли, ніби ми чинимо всупереч природі щоразу, як відмовляємося сприяти безглуздому розмноженню істот до себе подібних? Щоб виробити власний погляд на згадану проблему, розгляньмо побіжно, за якими законами існує і розвивається наше природне середовище. Якби природа тільки тим і займалась, що творила, і ніколи нічого не руйнувала, то я міг би повірити занудним софістам, котрі запевняють, ніби найблагородніше діяння — це безупину трудитися в галузі творення і відтворення, і як наслідок погодитись з ними в тому, що відмова примножувати людський рід — очевидний злочин. Але ж навіть неуважний погляд на те, що відбувається в природі, переконує: вона не менше уваги приділяє нищенню, аніж творенню. Причому обидва ці процеси взаємопов'язані і так тісно переплітаються, що один просто не може відбуватися без другого. І ніщо не може виникнути, ніщо не може відродитися без нищення та руйнації. Отже: руйнація — закон природи, і не менш важливий, ніж творення.

Якщо ми приймемо цей принцип, то як можу я нашкодити природі відмовляючись брати участь у творенні нехай там чого? Припустімо навіть, що ця дія (відмова сприяти людському розмноженню) в чомусь погана, але ж і в такому разі вона несе в собі куди менше шкоди, аніж дія. спрямована на руйнацію, а руйнація, як я щойно довів, — це закон природи. Отже, хай я і визнаю, що природа обдарувала мене схильністю не сприяти розмноженню людського племені, але ж я маю всі підстави розглядати цю рису своєї вдачі як корисну для природи, улягаючи якій, я дію в річищі її задумів — то де ж у такому разі, я вас запитую, ви бачите в моїх учинках злочин? Але ж, заперечать мені йолопи та прихильники дітотворення, — а це, я вам скажу, одні й ті самі люди, — сперма призначається саме для розмноження, і її не можна наливати в людську утробу з іншою метою; а відвернути сперму з цієї торованої дороги, то, мовляв, тяжкий гріх. Ну, по-перше, я вже з’ясував, що то ніякий не гріх, бо така дія не дорівнює навіть дії руйнації, а чавіть руйнація, дія куди істотніша, аніж відмова сприяти творенню не може вважатися за злочин чи гріх. А по-друге, неправда, що природа прагне, аби сперматозоїдна рідина цілком і абсолютно використовувалася для процесу розмноження; якби вона цього прагнула, то ніколи не дозволила б, щоб ця рідина витікала марно, а наш досвід переконливо показує, що розливаємо ми її, коли хочемо і де хочемо: крім того, природа не допустила б, щоб сперма витікала з нас поза статевим актом, а таке часто з нами трапляється — і вві сні, і під впливом любострасних спогадів вона пильно оберігала б цю дорогоцінну рідину і дозволяла б їй витікати лише в ту вазу, де утворюється людський зародок; вона, звичайно, не захотіла б, щоб ми відчували хіть — це солодке почуття, яким вона нас нагороджує — в ті хвилини, коли забуваємо про її настанови; бо нерозумно припускати, що вона погодилася б дарувати нам насолоду навіть у момент, коли ми кидаємо їй зухвалий виклик. Ходімо далі. Якби жінки з'являлися на світ лише для того, щоб народжувати дітей, а так воно, безперечно й було б, якби природа дуже переймалася людським розмноженням, то чи допустила б вона, аби на своєму довгому віку лише протягом семи років жінка мала змогу успішно продукувати до себе подібних істот. Як? То ви твердите, ніби природа дуже дбає про розмноження; ніби все, не спрямоване до цієї мети, тяжко її кривдить і ображає, і водночас на сто літ жіночого життя всього сім років виділяє вона на статеву активність, спрямовану на відтворення! Природа, ви кажете, ні про що інше не турбується, як про розмноження, а сім'я, яким наділяє вона чоловіка для забезпечення цього процесу, виливається намарне щоразу, коли так хочеться чоловікові! І марнуючи його, він переживає не меншу втіху, ніж тоді, коли знаходить йому корисне застосування — і не відчуває жодної незручності!

Перестаньмо, друзі мої, перестаньмо вірити в ці безглузді байки — від них здригається здоровий глузд. Натомість прийдемо до слушного висновку, що педерастія і лесбійське кохання не тільки не суперечать намірам природи, а й служать їй, рішуче виступаючи проти злучень, з яких не буває нічого путнього, крім потомства, що підкидає природі чимало прикрих проблем. Людське розмноження — не обманюйте себе в цьому — ніколи не входило до її законів, вона його не прагне, а лише терпить, я вам уже казав. І яке їй діло до того що людський рід згасне або самознищиться? Вона сміється з нашої пихатої переконаності, ніби всьому кінець, якщо раптом станеться таке лихо! Та вона цього й не помітить! Невже ви гадаєте, досі на землі не існувало розумних створінь, які зникли без сліду? Бюффон нараховує кілька таких рас, вони прийшли і пішли, а природа. байдужісінька до таких «безповоротних» утрат, просто не звернула на все те уваги. Коли зникає подібна раса, то від цього ані повітря не стане менш чисте, ані зорі менш яскраві, ані рух усесвіту менш точним. Яким треба бути ідіотом, аби вірити, ніби наш людський рід настільки необхідний усесвіту, що той, хто не трудитиметься над його розмноженням або той, хто зашкодить процесу такого розмноження, припуститься злочинної дії! Киньмо дурити себе з цього приводу і берімо приклад з народів, розважливіших, ніж ми. Бо немає такого куточка на планеті, де б уявний гріх педерастії не мав своїх храмів і шанувальників. Стародавні греки, навпаки, вважали його за високу чесноту і створили для поклоніння йому знамениту статую, названу Афродітою Калліпігою (Прекраснозадою). Запозичивши свої звичаї та закони з Афін, Рим приніс звідти й це божественне вподобання.

Якого розквіту зазнало воно в часи імператорів, поширившись під захистом римських орлів у всі кінці світу! А коли імперія впала, воно знайшло собі притулок під папською тіарою, воно сприяло розвитку мистецтва в Італії, і воно прийшло до нас, коли ми розвинули смак до витонченості. Ми відкриваємо другу земну півкулю — і знаходимо там содомію. Кук причалює до берегів нового світу: вона там панує. Якби наші повітряні кулі долетіли до Місяця, ми виявили б її і там. Чудесне вподобання, дитя природи і втіхи, ти існуєш повсюди, де живе людський рід, і скрізь, куди ти приходиш, тобі споруджують олтарі! О друзі, хіба не жахливо вважати чоловіка за страховище, гідне смертельної кари, тільки за те, що у своїх розвагах він віддає перевагу дірочці заднього проходу перед тією, яка в жінок спереду, тільки за те, що молодик, з яким він переживає дві втіхи, водночас почуваючи себе і коханцем і коханкою, видався йому більше вартим уваги, ніж дівчина, котра обіцяє йому лиш одну насолоду! Невже його слід затаврувати злочинцем і розбишакою тільки за те, що йому закортіло відчути себе представником статі, до якої він не належить? А зараз уважно придивімось до такого чоловіка і поміркуймо, чому природа обдарувала його потягом до цих насолод.

Розгляньте, як збудоване його тіло, і ви побачите, що він дуже відрізняється від тих чоловіків, яким це вподобання не притаманне. Сідниці в нього будуть біліші й заокругленіші, жоден жмутик волосся не затінює олтар втіхи, внутрішність якого обтягнута тоншою і чутливішою до лоскотливих доторків плівкою й дуже нагадує внутрішню будову жіночої піхви; характер такого чоловіка теж помітно відрізняється від характеру інших чоловіків, він у нього м'якший, податливіший; у ньому ви знайдете майже всі вади і всі переваги характеру жіночого, навіть прояви власне жіночої слабкості; усі такі чоловіки наділені жіночими химерами, а деякі й жіночими рисами. То хіба можливо, аби природа, отак уподібнюючи їх до жінок, могла дратуватися, коли вони проявляють чисто жіночі вподобання? Хіба не очевидно, що це зовсім інша порода чоловіків, і природа створила їх такими з очевидним наміром поменшити масштаби людського розмноження, бо різке зростання людського племені їй явно не до смаку?.. О, люба Ежені, якби ви знали, як то приємно і любо, коли товстий прутень пропихається нам у зад! Коли, занурившись туди по яйця, він тремтить і вібрує від палкої хоті! Коли, подавшись назад і майже вийшовши назовні, він знов поринає по саму шерсть! Ой ні, ой, не існує у світі втіхи, яка могла б зрівнятися з цією: це втіха філософів, втіха героїв, втіха богів, а відчуття, що складають цю божественну насолоду, самі по собі гідні бути єдиними божествами, яким варто поклонятись на цій землі![12]

ЕЖЕНІ (дуже збуджена). Ой, друзі мої, наколіть мене в гепу! Ось вам мої сідниці… я вам їх підставляю!.. Трахніть мене, бо я в нестямі!..

(Промовляючи ці слова, вона падає в обійми пані де Сент-Анж, яка стискає її, цілує і спрямовує задертий зад дівчини в бік Дольмансе.)

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Божественний навчителю, невже ви знехтуєте цей порив? Невже вас не знадить ця прекрасна гепа? Погляньте, як вона роззявляє ротика, як розтуляється!

ДОЛЬМАНСЕ. Прошу пробачення, чарівна Ежені але якщо ви не заперечуєте, то я не візьмуся гасити полум'я, яке розпалив. Люба дитино, з мого погляду ви наділені дуже істотною вадою — ви вродилися жінкою. Я здолав свої упередження, щоб зірвати перші плоди вашої цноти; змиріться з тим, що на цьому я зупинюся; і тепер вами займеться шевальє.

ДОЛЬМАНСЕ. Його сестра, озброївшись оцим штучним членом, застромить його братові в гепу і водночас підставить свої гарненькі сідниці Огюстенові, який її й наколе, а я тим часом трахну Огюстена; бо, не стану від вас приховувати, гепа цього юного красеня зваблює мене ось уже годину, і я сповнений рішучості повернути йому втіху, якою він обдарував мене.

ЕЖЕНІ. Я приймаю цю заміну. Але, сказати по щирості, Дольмансе, відвертість вашого зізнання не пом'якшує вашу негречність.

ДОЛЬМАНСЕ. Тисячу вибачень, мадмуазель. Але наш брат педераст вважає за свій головний принцип відвертість і прямоту.

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Але ж репутація людей прямих і відвертих навряд чи пасує тим, хто, як ви, звик спілкуватися зі своїми ближніми лише через зад.

ДОЛЬМАНСЕ. Є у цьому щось підступне, щось фальшиве — так ви вважаєте? Але хіба я вас не переконав, пані, що без таких рис характеру годі обійтися в суспільстві? Приречені жити серед людей, які надзвичайно зацікавлені в тому, щоб приховувати свою справжню суть, які маскують свої вади і виставляють напоказ лише уявні чесноти, ми наражали б себе на велику небезпеку, якби покладалися в стосунках із ними лише на прямоту й відвертість. Бо в такому разі ми їм віддали б усю ту перевагу, в якій вони відмовляють нам, і стали б жертвами ошуканства. Прикидання і лицемірство — це поведінка, до якої приневолює нас суспільство. Отож підкорімося необхідності. А для прикладу, пані, я наведу вам випадок зі мною: нема сумніву, що в усьому світі не знайдеться людини зіпсутішої й розбещенішої; а мої сучасники обманюються в мені — і то дуже; запитайте в них, що вони про мене думають, і всі скажуть, що я чоловік порядний, а тим часом не існує злочину, якого я не вчинив би лише задля власної втіхи!

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. О, ніколи не повірю, що ви здатні на жорстокість.

ДОЛЬМАНСЕ. На жорстокість? Не знаю, що ви називаєте жорстокістю, пані, але я витворяв жахіття.