У пошуках утраченого часу. Полонянка

«Чи будете ви цього року в Енкарвілі? — спитав мене Брішо. — Здається, наша Принципалка знову винайняла Ла-Распельєр, хоча й мала клопіт із власниками. Але це пусте, всього-но сліпий дощик», — додав він тоном газетного оптиміста, який міг би висловитися так: «Закралися помилки, це факт, але де цих помилок немає?» Але я пам’ятав, у якому стані я покидав Бальбек, і аж ніяк не прагнув туди повертатися. Я відкладав із дня на день вироблення подальших планів у зв’язку з Альбертиною. «Він неодмінно туди приїде, це наше спільне бажання, без нього не обійтися», — заявив пан де Шарлюс з авторитарним і глухим до всього егоїзмом ґречности.

Ми поспівчували Вердюренові з приводу княгині Щербатової. «Так, знаю, вона на тонку пряде». — «Та ні, вже померла, о шостій!» — гукнув Саньєт. «Ви завжди прибільшуєте», — брутально урвав Вердюрен, — раз вечір не відкладався, він віддавав перевагу гіпотезі хвороби. Тим часом пані Вердюрен провадила велику нараду з Коттаром і Скі. Морель щойно відмовився від запрошення в дім (бо пан де Шарлюс не міг там бути), де пані Вердюрен обіцяла його участь. Причина Морелевої відмови грати у друзів Вердюренів, причина, до якої, як зараз побачимо, долучаться ще й інші, куди поважніші, могла диктуватися звичаєм, властивим середовищу гулящих людей взагалі, а цьому ядерцю зокрема. Якщо пані Вердюрен перехоплювала між новачком і вірним якесь перешіптування і могла гадати, ніби вони знайомі чи хочуть зійтися ближче («Отже, у п’ятницю в таких-то» — або: «Заходьте до мене в робітню в будні, я там завжди до п’ятої, зробите мені велику приємність»), то, збурена, вгадуючи в новачкові блискучу здобич для кланчика, Принципалка, вдаючи, ніби нічого не чула, зберігаючи у своїх гарних очах із синцями, наведеними згубною звичкою до Дебюссі (страшнішою, ніж звичка до кокаїну), вираз знемоги, якого надавало їм сп’яніння музикою, снувала, незважаючи ні на що, під своїм прекрасним пукатим чолом, ушляхетненим стількома квартетами і пов’язаними з ними міґренями, думки не тільки поліфонічні і врешті, не в змозі стримати себе, надто вже заждавшись цієї моральної ін’єкції, кидалася на двох співрозмовників, відводила їх набік і казала новачкові, показуючи на вірного: «Чи не зволитеся пообідати в нас із ним, приміром, у суботу чи коли захочете, в милому товаристві? Говоріть тихіше: я не збираюся запрошувати все це збіговисько». (Таку згірдну назву давалося кланчику лише на п’ять хвилин — чого не зробиш для новачка, предмета стількох надій!) Але ця потреба захоплюватися, гуртувати мала свій зворотний бік. Культ середи породжував у Вердюренів протилежне вподобання. То була жадоба сварити, розводити. Вона зміцніла, стала майже несамовитою за місяці, проведені в Ла-Распальєр, де всі з ранку до вечора були одне в одного на очах. Вердюрен зі шкури вилузувався, аби злапати когось на якомусь злочині, і так снував своє павутиння, аби гнати просто в лабети павучисі кожну невинну мушку. За браком істотних провин він виставляв жертву на сміх. Коли вірний виходив на півгодини, з нього збиткувалися позаочі, дивувалися, що не примітили, які в нього давно не миті зуби, або, навпаки, що в нього бзик — чистити зуби по двадцять разів на день. Якщо хтось насмілювався відчинити вікно, то Принципал і Принципалка, обурені такою невихованістю, перезиралися. Пані Вердюрен зараз же просила подати їй шаль, а пан Вердюрен, радий такій оказії, сердито кричав: «Е ні, вікно я зачиню; хотілося б знати, якому це зухвальцеві забаглося його відчиняти», а винуватець пік рака. Гостеві нагадували про кількість випитого вина. «Вам це не зашкодить? П’єте, як не в себе». Прогулянки вірних удвох без санкції Принципалки викликали безконечні коментарі, хоч би прогулянка була найневинніша. Прогулянки пана де Шарлюса з Морелем такими не вважалися. Те, що барон не мешкав у Ла-Распельєр (бо Морель відбував військову службу), відтягувало момент переситу, огиди, млости; але цей момент був не за порогом.

Пані Вердюрен казилася; вона постановила «просвітити» Мореля щодо того, яку смішну й огидну ролю накидав йому пан де Шарлюс. «Сказати по щирості, — просторікувала пані Вердюрен (коли вона відчувала на собі тягар несплаченого боргу вдячности до кого-небудь, а замордувати його під страхом кари не могла, то відкривала в ньому поважну ваду, що звільняла її від обов’язку дякувати), сказати по щирості, мені не до вподоби, які він грає в мене мелодії». Власне, пані Вердюрен мала ще одну причину, куди поважнішу, ніж Морелів бойкот концерту в її друзів, гніватися на пана де Шарлюса. Переконаний, що робить Принципалці честь, залучаючи на Набережну Конті осіб, які заради неї самої не прийшли б, барон заявив, щойно почув перші імена, запропоновані пані Вердюрен, найрішучіший протест, У його категоричному тоні лунали дратливість у’їдливого магната і деспотичного музики, досвідченого у проведенні таких свят, налаштованого швидше посваритися й відмовитися концертувати, ніж поступитися і змазати враження від виступу. Пан де Шарлюс погодився, хоча не без застережень, тільки на запрошення Сентіна, з яким, щоб не приймати його дружини, дукиня Ґермантська, близька його приятелька, порвала стосунки, але з яким пан де Шарлюс, цінуючи його неабиякий розум, спілкувався й досі. Очевидно, Сентін, колись окраса салону Ґермантів, завзявся шукати фортуни і, як йому уявлялося, підпори в середовищі буржуазії, схрещеної з дрібною шляхтою, де всі хіба що тільки дуже багаті й споріднені з тією аристократією, яку велике панство нехтує. Та пані Вердюрен, знаючи про пановитість кіл, до яких належала пані Сентін, але не уявляючи собі становища мужа (бо враження висоти дає нам те, що трохи вище над нами, а не те, що, загублене далеко в хмарах, майже для нас невидиме), вважала за потрібне вмотивувати запрошення Сентіна: він, мовляв, людина світська, як-не-як побрався з панною***. Незнання вищого світу, про яке свідчив, ставлячи все з ніг на голову, цей погляд пані Вердюрен, викликало на підфарбованих баронових губах усміх поблажливої погорди і широкої толерантности. Він не став відповідати прямо, та що залюбки будував цілі теорії щодо світу, теорії, в яких буяла його розумова щедрота і його високий гонор, то сказав, підтверджуючи своїми словами спадкову легковажність зацікавлень: «Перш ніж оженитися, Сентін мав би порадитися зі мною. Як є евґеніка фізіологічна, так є евґеніка соціальна і я чи не єдиний її доктор. Випадок із Сентіном класичний, було ясно, що, беручи такий шлюб, він прив’язує собі до ноги ядро і ховає свій німб під ковпаком. Його кар’єра ляснула. Я був би йому все розтлумачив і він би мене зрозумів, бо має кебету в голові. Інша особа, навпаки, мала все, щоб посісти високе, панівне, універсальне місце, якби страшна кодола не припинала її до землі. Я допоміг їй, почасти вмовляннями, почасти силою порвати кодолу, і тепер ця особа — звитяжець і цю звитягу, вольницю, всепотугу завдячує мені; треба було, може, певного вольового зусилля, зате яка винагорода! Отож-бо той, хто вміє мене слухати, сам коваль своєї долі. — Було аж надто очевидно, що паном власної долі барон не був; одна річ — діяти, а інша говорити, хай навіть красномовно, і думати, хай навіть гостро. — Адже я філософ, цікаво стежу за суспільною реакцією — я її заповідав, але не спомагав. Я й досі підтримую стосунки з Сентіном, і він мене, як і належить, щиро шанує. Я навіть обідав у нього на входинах: тепер у нього серед нечуваної пишноти люди нудяться, а давніше було так весело, коли — трохи по-циганському — він збирав найдобірніше товариство в себе на піддашші. Можете його запрошувати, згода, але я накладаю вето на решту запропонованих імен. І ви ще будете мені дякувати: я експерт не лише у шлюбних справах, а й у проведенні свят. Я знаю потрібних людей, сама їхня присутність підносить статус зібрання, надає йому розмаху, польоту, і знаю імена, які його приземлюють, зводять на пшик». Така перебірливість пана де Шарлюса не завжди зумовлювалася уразою людини схибнутої чи художнім смаком, — часом він покладався лише на свою здогадливість розпорядника. Виголосивши про когось або про щось особливо вдалу тираду, барон намагався донести її до вух якнайбільшого числа людей, пильнуючи заразом, щоб до нової партії запрошених не пробралося жодного гостя з першої, здатного викрити, що бравурний «кавалок» той самий. Він змінював публіку саме тому, що не оновлював афіші. Після здобуття успіху в розмовному жанрі, ладен був організовувати гастролі й виступи у провінції. Хоч би які були спонуки баронового остракізму, його примхи не тільки дратували пані Вердюрен, ображену в своїй гідності господині, а й завдавали великої шкоди її становищу в світі, і то з двох причин. По-перше, пан де Шарлюс, ще уразливіший від Жюп’єна, сварився без видимої причини з особами, нібито створеними бути його друзями. Звичайно, покарати їх можна було передусім ось яким робом: домогтися того, щоб їх не запросили на вечір, організований у Вердюренів. Тим часом серед таких упосліджених траплялися зверхники, які для пана де Шарлюса втрачали свою зверхність, як тільки він з ними розходився. Бо його уява, надто щедра на вигадування приводів для сварки, так само легко розвінчувала вчорашніх приятелів. Якщо, скажімо, винуватець належав до старезного роду, але герцогство датувалося лише XIX сторіччям, як-от у Монтеск’ю, для пана де Шарлюса важив тільки титул, а не давність роду. «Вони навіть не княжата! — вигукував він. — Просто титул абата Монтеск’ю перейшов незаконно на його кревняка, заледве вісімдесят років тому. Нинішній, з дозволу сказати, «князь», третій з черги. Інша річ — такі люди, як Юзес, Ла Тремуй, Люїн — десяті й чотирнадцяті дуки; як мій брат — дванадцятий дук Ґермантський і сімнадцятий князь Кондомський. Монтеск’ю — давезного роду, ну то й що? Що це доводить, навіть бувши доведеним? Що він узявся мохом від старости? Монтеск’ю — чотирнадцяті знизу». Якщо, навпаки, барон розбивав глека з аристократом, дуком з діда-прадіда, паном великого коліна, спорідненим із панівними домами, але з роду, до якого вся ця пишнота прийшла зашвидко і не надто давно, на кшталт Луїнового, усе перегравалося, рахувався лише рід. «Ось вам, прошу, такий собі пан Альберті, ледве обшкрябаний від хамства за Людовіка XIII! Куди твоє діло: з ласки двору вони нахапалися титулів, на які не мали жодного права!» Ба більше, у пана де Шарлюса паплюження йшло одразу за ущедренням найвищими щедротами, — через спільну всім Ґермантам звичку вимагати від розмови, від приятелювання того, чого вони не можуть дати, плюс вельми симптоматичний ляк перед обмовою. А паплюження було тим нищівніше, чим більші були щедроти. Ніхто не тішився такою підкресленою увагою барона, як графиня Моле. Чим же, яким об’явом байдужости графиня одного дня довела, що не заслуговує на його ласку? Це лишилося для неї загадкою. Саме її ім’я змушувало барона сатаніти, і він виголошував найкрасномовніші й воднораз найуїдливіші філіппіки. Пані Вердюрен, з якою графиня Моле була дуже ввічлива і яка, як ми побачимо, покладала на неї великі надії й заздалегідь утішалася думкою, що графиня побачить у неї людей панської ложі з усієї — як висловлювалася Принципалка — «Франції і Наварри», одразу запропонувала запросити ще й «графиню де Моле». «Про смаки, звісно, не сперечаються, — зверепенився пан де Шарлюс, — і ви можете гомоніти собі з пані Піпле[58], пані Жібу і з пані Жозеф Прюдом[59] скільки душі заманеться, про мене, Семене, а все ж… хай це ліпше станеться тоді, як мене не буде. Я бачу з перших слів, що ми говоримо різними мовами: я називаю імена аристократів, а ви цитуєте найтемніших суціг, личаків, плутьків і пліткарів, дамунь, що вважають себе за меценаток мистецтва лише тому, що мавпують звичаї моєї братової Ґермант, на кшталт ворони у павиному пір’ї. Додам, що було б украй непристойно на свято, яке мені хочеться врядити в пані Вердюрен, приводити особу, не без підстави виключену з мого товариства, дурепу з претензіями, без роду-племени, без віри, без олії в голові, таку дрімучу, що їй здається, ніби вона може грати дукинь Ґермантських і принцес Ґермантських, — таке поєднання вже саме по собі глупство, бо дукиня Ґермантська і принцеса Ґермантська — два протилежні полюси. Це все одно, що акторка претендувала б на те, щоб бути водночас панною Райхенберґ[60] і Сарою Бернар. У кожному разі, якби це й не було не сумісне, то було б страшенно кумедне. Я можу іноді всміхатися блазенським мігам одної, і досадувати з приводу зумисне суворої пози другої — це моє право. Але коли ця міщанська жаба надимається, щоб дорівнятися двом великим даммам, які, незважаючи ні на що, завжди вражають незрівнянною шляхетністю раси, — це, як-то кажуть, курям на сміх. Моле! Прошу більше не згадувати цього імени, бо, інакше мені залишиться тільки піти», — додав він з усміхом, тоном лікаря, який, бажаючи добра пацієнтові наперекір йому самому, не допускає втручання гомеопата. З другого боку, дехто з тих, кого пан де Шарлюс визнавав за «нікчем», могли бути «нікчемами» для нього, але не для пані Вердюрен. Пан де Шарлюс, людина високого роду, міг обійтися і безтого вельможества, зібрання якого зробило б салон пані Вердюрен одним із перших у Парижі. Тим часом пані Вердюрен починала вважати, що вона вже не раз сплохувала, не кажучи вже про величезне запізнення, якого змусила її допуститися помилка (з погляду вищого світу) у Дрейфусовій справі, щоправда, воднораз і прислужившись їй. «Я не знаю, чи розповідав я вже, як обурювало дукиню Ґермантську те, що особи її кола, залежно від ставлення до Справи, зачиняли двері перед елегантними паніями і відчиняли перед неелегантними, розрізняючи ревізіоністок і антиревізіоністок; після чого ж таки панії критикували вже її саму як «байдужу», «зловорожу» і ладну жертвувати світським етикетом інтересами вітчизни; не знаю, чи міг би я спитати про це подружньому в читача, адже після стількох розмов уже не пригадується, чи був намір і чи була нагода ввести його в курс деяких справ. Та розповідав я чи ні, а поводження дукині Ґермантської в цей момент легко собі уявити; ба навіть, якщо ми перенесемося в пізнішу добу, визнати його зі світського погляду за цілком слушне. Маркіз де Камбремер уважав Дрейфусову справу за чужинецьку інтригу, призначену розладнати Розвідувальну службу, розвалити дисципліну, послабити армію, розколоти французів, підготувати напад. Для маркіза, окрім двох байок Лафонтена, літератури як такої не існувало, зате його дружина з’ясувала, що література, захопившись очорнюванням дійсности, відкидаючи все святе, теж ллє воду на ворожий млин. «Панове Рейнак[61] і Ерв’є[62] знюхалися», — казала вона. Не ставмо Дрейфусовій справі на карб, що вона й собі снувала такі чорні заміри щодо «світу». Але вона довідне поламала його рямця. Світовці, неохочі впускати політику до вищого товариства, такі самі передбачливі, як військовики, неохочі впускати політику до армії. Зі «світом» справа стоїть так само, як зі статевим потягом: хтозна до яких збочень міг би він докотитися, якби бодай раз допустити свободу вподобань. Сен-Жерменське передмістя звикло бачити в себе дам іншого кола, бо ті були націоналістки; привід ізник укупі з націоналізмом, звичка залишилася. Завдяки дрейфусизмові пані Вердюрен перетягла на свій бік чільних письменників, одначе наразі вони нічим не могли прислужитися їй у світі, бо були дрейфусари. Але політичні пристрасті, як і всі інші, нетривалі. Новим поколінням до них байдуже; навіть те покоління, яке їм підлягало, міняється, переймається політичною сторонністю, яка, не бувши точно скопійованою з попередньої, спонукає їх реабілітувати і проскрибованих, оскільки причини проскрипції змінилися. Під час Дрейфусової справи монархістів не обходило, що хтось там республіканець, навіть радикал чи навіть антиклерикал, аби він був антисеміт і націоналіст. Як вибухне війна, патріотизм прибере іншої форми і ніхто не сушитиме голови, був письменник-шовініст раніше дрейфусаром чи ні. Отак-то за кожної політичної кризи, за кожним естетичним оновленням пані Вердюрен скубла помаленьку, як пташка під час гніздування, стебельця, наразі зовсім непотрібні, про запас, аби потім мостити з них свій салон. Дрейфусова справа минула, у неї залишився Анатоль Франс. Приваба пані Вердюрен була в тім, що вона щиро кохалася в мистецтві, що дбала про вірних, що давала чудові обіди лише для них, без участи світських людей. Кожного вірного в неї шановано, як колись Берґотта у пані Сванн. Коли її близький знайомий ставав нараз славнозвісністю і світ прагнув побачити його, то в його присутності в пані Вердюрен не було нічого штучного, фабрикованого; нічого з кухні Потеля й Шабо для офіційного бенкету чи там з кухні Шарлеманя, то був незрівнянний щоденний стіл, зарівно добірний, як тоді, коли у неї не було гостей. Пані Вердюрен мала досконалу й зіграну трупу, першорядний репертуар — бракувало лише публіки. І тількино смак публіки відвернувся від раціонального і французького мистецтва якогось там Берґотта і почав упиватися переважно екзотичною музикою, пані Вердюрен, такий собі власний кореспондент усіх чужоземних зірок у Парижі, незабаром, укупі з чарівкою княгинею Юрбелетьєвою, перекинулася старою, але всесилою феєю Карабос російських танцівників. їхня чарівна навала, яка не полонила хіба що критиків, позбавлених смаку, породила в Парижі, як відомо, гарячку цікавости, не таку гостру, як Дрейфусова справа, чисто естетичну, але, може, не менш жваву. Тут знову пані Вердюрен, викликаючи у світі вже інше ставлення до себе, опинилася в перших лавах. Колись вона засідала на чільному місці, обік пані Золя, у трибуналі, на сесіях суду присяжних, а тепер, коли нові люди, оплескуючи російський балет, прикрашені екзотичними еґретками, юрмилися в Опері, у першій ложі завжди можна було бачити пані Вердюрен обік княгині Юрбелетьєвої. І так само як після овацій на суді всі поспішали ввечері до пані Вердюрен, щоб бачити зблизька Пікара[63] чи Лаборі, а надто щоб почути останні новини, з’ясувати, чого можна сподіватися від Цурліндена[64], від Лубе[65], від полковника Жуо[66], так само й тепер, не мавши великої охоти до сну після пережитого бурхливого захоплення «Шехерезадою» або танцями у «Князі Ігорі», вони йшли до пані Вердюрен, де, під егідою княгині Юрбелетьєвої та Принципалки, щовечора багата вечеря збирала танцівників (щоб не втратити легкости, вони не обідали), їхнього директора, декораторів, великих композиторів Ігоря Стравинського та Ріхарда Штрауса, а також незмінне ядерце, довкола якого, як на вечерях у Гельвеціїв[67], вважали за честь розміститися найбільші паризькі дами і чужоземні княгині крови. Навіть ті світовці, які носилися зі своїм «смаком» і розрізняли тонкі нюанси в російських балетах, вважаючи, що у виставі «Сильфід» є щось «тонше», ніж у виставі «Шехерезади» (свої критерії вони виводили з негритянського мистецтва), були щасливі від близького знайомства з цими великими оновлювачами театрального смаку, які в мистецтві, може, штучнішому, ніж малярство, зробили революцію таку саму глибинну, як імпресіонізм.

Але вернімося до пана де Шарлюса: пані Вердюрен не дуже б побивалася, якби барон завів до «чорного списку» єдино пані Бонтан; ця пані привернула її увагу в Одетти своєю любов’ю до мистецтва, а під час процесу Дрейфуса кілька разів обідала у пані Вердюрен із чоловіком, якого пані Вердюрен називала «ні риба ні м’ясо», бо він не допускав ревізії процесу; як людина дуже розумна й охоча мати однодумців у всіх партіях, він був радий показати свою незалежність на обіді з Лаборі, якого вислуховував, нічим себе не компромітуючи, але розточуючи (дуже до речі) фіміам визнаній усіма таборами Жоресовій лояльності. Але пан де Шарлюс банітував і кількох аристократок, з якими пані Вердюрен недавно зійшлася з оказії музичних фестивалів, збору пожертв, доброчинних базарів і яких — байдуже, що думав би про них пан де Шарлюс — їй було куди важливіше ввести до нового, цим разом аристократичного «осередку», ніж його. Пані Вердюрен дуже розраховувала, властиво, на цей концерт, куди пан де Шарлюс мав привести дам саме з цього світу; вона намірялася прилучити до них нових знайомих і заздалегідь тішилася тим, як вони здивуються, заставши на Набережній Конті своїх приятельок чи родичів, запрошених бароном. Інтердикт пана де Шарлюса розчарував і озлив її. Поставало питання, виграє вона цим вечором чи прогадає. Втрата не була б велика, якби принаймні дами, що запросив барон, прийшли в такому зичливому до пані Вердюрен настрої, що стали б згодом її подругами. Тоді ще було б півбіди; з часом ці розчленовані бароном половинки вищого світу злучилися б, навіть якби довелося на той вечір зректися його самого. Отож, очікуючи баронових гостей, пані Вердюрен ледь хвилювалася. Незабаром вона дізнається, чим вони дихають і чого їй від них сподіватися. Поки їх не було, пані Вердюрен радилася з вірними, але, побачивши пана де Шарлюса, Брішо і мене, урвала нараду. На превеликий наш подив, коли Брішо висловив жаль у зв’язку з вістю про скін її щирої подруги, пані Вердюрен відповіла: «Мушу признатися, сама я в журбі не потопаю. Пощо вдавати те, чого не відчуваєш». Безперечно, вона так говорила з лінощів. Заздалегідь в’янучи від думки, що доведеться носити смутну маску цілий вечір; і заразом із гордині, аби не здавалося, ніби вона шукає вимовок у зв’язку з тим, що прийняття не скасовано; а також із людського лукавства і дипломатії, адже її байдужість була б пристойніша, якби викликалася мимовільним спалахом антипатії до княгині Щербатової, а не бездушністю взагалі; важило тут і те, що щирість, якщо в ній не сумніватися, мимоволі роззброює; якби пані Вердюрен не була справді байдужа до смерти княгині, хіба вона для виправдання свого рауту оскаржувала б себе в куди тяжчій провині? Як наслідок — забувалося, що, засвідчивши свою скорботу, пані Вердюрен тим самим розписалася б у тому, що їй забракло духу зректися втіхи; отож душевна черствість, попри свою кричущу непристойність і неморальність, не така принизлива, а отже, в ній легше признатися, ніж у непогамованій любові до світських розваг. Там, де винному у злочині загрожує небезпека, зізнання диктуються розрахунком; а зізнатися у провині, що не підпадає під статтю карного кодексу, спонукає самолюбство. Пані Вердюрен запевне гадала, що люди вдаються до надто утертих штампів, коли, відмовляючись зректися своїх утіх в ім’я скорботи, дають узнаки, що зайве афішувати жалобу, якщо жалоба «в них у серці». Вона воліла ступити у слід тих розумних провинників, яким набридли кліше запевнень у безневинності і оборона яких — мимовільне напівпризнання — полягає в заявах, що вони не бачать нічого поганого в тім, що їм закидають і чого зробити їм досі просто не випадало. Може, взявши для виправдання своєї позиції тезу про байдужість, вона вважала — уже попавши на похилу стежку, — що в лихих почуттях є щось оригінальне, що тільки дуже прониклива людина здатна розпізнавати їх у собі і що вона йде напролом, висловлюючись так. Отож пані Вердюрен підкреслювала свою безжурність не без утіхи та гордощів, знайомих психологу-парадоксалістові і сміливому драматургові. «Атож, се дуже цікаво, — просторікувала вона. — Мене воно майже не вразило. Леле, я не можу сказати, що воліла б, аби вона не жила на світі, це людина непогана». — «Ще б пак!» — ускочив у слово Вердюрен. «О, муж її не любить, вбив собі в голову, ніби її товариство мені шкодить, але тут він сущий сліпець». — «Ти повинна визнати, — заперечив Вердюрен, — що я завжди був проти вашого знайомства. Я завжди казав — у неї погана слава». — «Уперше чую», — запротестував Саньєт. «Як? — скрикнула пані Вердюрен. — Це всім відомо. Ба не просто погана, а ганебна, срамотня. Але ні, це я не через те. Мені не сила розбіратись у своєму почутті; не те, що я її не зносила, але ставилася до неї так байдуже, що коли ми довідалися, яка вона хвора, навіть муж здивувався і сказав: «Можна подумати, що тебе це зовсім не обходить». Знаєте, він радив мені перенести сьогоднішню репетицію, а я наполягла на тому, щоб не порушувати планів; для мене це кумедія — журитися, коли журби нема і в заводі». Вона так мовила, гадаючи, ніби це в дусі «вільного театру», а також уважаючи, що так зручно; гучне зізнання в нечулості або в аморальності спрощує життя так само, як і полегшена мораль; ницість звільняє від необхідносте виправдовуватися і брехати, бо негідність твого вчинку — самоочевидний факт. І вірні слухали пані Вердюрен зі змішаним почуттям подиву та прикросте, з яким колись дивилися жорстокі натуралістичні п’єси; і, захоплюючись тим, як дорога Принципалка знайшла нову форму для своєї одвертости й незалежносте, не один із них — утішаючи себе, що в цьому разі вже навряд, — мислив про власну смерть і задавав собі питання, чи плакали б у день його скону на Набережній Конті, а чи теж розважалися. «Я дуже радий, що ради моїх гостей вечора не відкладено», — озвався пан де Шарлюс, не здаючи собі справи, що його слова дошкуляють пані Вердюрен.

Натомість мені, як це було з кожним, хто наближався до пані Вердюрен, неприємно шибнув у носа не надто приємний запах ріногоменолу. А походив цей запах ось відкіля. Всі знали, що пані Вердюрен передавала свої мистецькі переживання не душевно, а фізично, — тоді вони здаються непереборнішими і глибшими. Отож коли з нею заводили мову про її улюбленого Вентейля, вона залишалася незворушна, ніби не відчувала ніякого хвилювання. Завмерши на кілька хвилин бовваном з утупленими в простір нерухомими очима, вона, нарешті, відповідала гострим, діловим, майже неґречним тоном, ніби сварилася: «Мені байдуже, що ви курите, але я потерпаю за килим; одне те, що він дуже гарний (а втім, це мені теж байдуже), а друге — легкозаймистий, а я дуже боюся вогню, і мені не хотілося б, щоб ви підсмажили всіх гостей, упустивши додолу недопалок». Коли говорили про Вентейля, вона не тільки не зраджувала бодай найменшого захвату, а й по хвилі мовчанки зі знудженою міною нарікала, що ввечері грали тільки його: «Як на мене, це найбільший музика нашої доби. Але, слухаючи його речі, я не можу не плакати. (У цьому «плакати» не відчувалося жодного патосу; з таким самим успіхом вона могла б сказати «спати»; злі язики навіть правили, що дієслово «спати» тут доречніше, чого, зрештою, ніхто не міг точно з’ясувати, бо пані Вердюрен слухала цю музику, обхопивши голову долонями, і згуки, схожі на хропіння, могли виявитися риданнями.) Самого плачу я, звісно, не боюся, можу виплакати всі очі, але потім наживаю скажену нежить. Слизова оболонка запалюється, за дві доби я виглядаю старою п’янюжкою, і, щоб наладнати мої голосники, треба цілі дні робити інгаляцію. Нарешті Коттарів учень…[68]» — «О, до речі, я не висловив вам співчуття, сердешний професор, як швидко зійшов він зо світу!» — «Авжеж, що ви хочете, він помер, як помирають усі, то сам заганяв на той світ людей, а нині і його до ями загребли. Так ось, я хотіла сказати, що мене лікував один його учень, чарівний метр. Він дотримується досить оригінальної аксіоми: «Краще профілактика, ніж лікування». І ще перед концертом намащує мені носа. Засіб цей радикальний. Я можу плакати, як цілий тузінь матерів, що втратили дітей, і, хоч тобі що — жадної нежиті. Іноді легесенький кон’юнктивіт, та й квит. Діє безвідмовно. Без цього я не могла б слухати Вентейля. Не вилазила б із бронхіту».

Я не міг утриматися, щоб не згадати про мадемуазель Вентейль. «Скажіть, — спитав я в пані Вердюрен, — а композиторська донька, часом, не тут зі своєю приятелькою?» — «Ні, щойно надійшла телеграма, — ухильно відповіла пані Вердюрен. — Вони мусили залишитися в селі». У мене з’явилася надія, що вони й не збиралися приїжджати і що пані Вердюрен заповідала приїзд цих представників автора тільки щоб заінтригувати виконавців і публіку. «Як, і на ранковій репетиції не були?» — з удаваною цікавістю поспитав барон, прикидаючись, ніби не бачив свого Чарлі. Морель підійшов до мене привітатися. Я спитав його пошепки про мадемуазель Вентейль. Він, здалося, був не вельми поінформований. Я штовхнув його, щоб говорив тихіше, і попередив, що ми ще до цього повернемося. Морель уклонився і запевнив, що буде радий мені прислужитися. Я зауважив, що він куди гречніший, куди шанобливіший, ніж раніше: чому б йому не допомогти розвіяти мої сумніви? Я повіншував пана де Шарлюса, відгукнувшись похвально про Чарлі. Він відповів: «Чарлі шанується, та й годі. Який був би йому сенс жити серед вихованих людей, якби він мав погані манери». Під добрими манерами пан де Шарлюс розумів старосвітські французькі манери, без тіні англійської бришкливости. Отож як Чарлі, після турне по провінції чи за кордоном, з’являвся у барона в подорожньому строї, барон, якщо в нього не було людно, цілував тамтого без ніякого в обидві щоки — може, почасти на те, аби такою підкресленою ніжністю показати, що вона безгрішна, а може, аби не позбавляти себе такої втіхи, але, безперечно, він робив це насамперед для «стилю», віддаючи належне старовинним французьким формам і поводячись десь так, немовби протестував проти мюнхенської «пошести» або «модерну», зберігаючи старі фотелі своєї прабабусі й протиставляючи британській флегмі лагідність чулого батька XVIII сторіччя, який не приховує своїх радощів од зустрічі з сином. Чи не було якоїсь тіні інцесту в цій батьківській ніжності? Найвірогідніше було б припущення, що те, як пан де Шарлюс зазвичай грішив, — а про його гріхи ми ще дещо дізнаємося, — не вдовольняло його чуттєвих потреб, осиротілих по смерті його дружини; і якщо раніше він збирався кілька разів одружитися знову, то нині відчував маніакальну хіть стати усиновителем. Дехто з його оточення потерпав, як би він не усиновив Чарлі, що було б цілком для нього природним. Збоченець, угоноблюючи свою жагу лише читанням книг, написаних для жонолюбців, читаючи «Ночі» Мюссе, відчуває ще й потребу виконувати всі соціальні функції нормального чоловіка, потребу утримувати коханця, як старий завсідник Опери утримує танцівницю; потребу дійти до розуму, женитися чи зійтися з кимось надовго, бути за батька.

Пан де Шарлюс відійшов з Морелем під приводом з’ясування програми. Барон черпав особливу втіху в тому, щоб, поки Чарлі показував йому ноти, хизуватися перед людьми їхньою таємною близькістю. А я, полишений на самого себе, був зачарований. Хоча дівчат у кланчику можна було полічити на пальцях, натомість на кликані вечори їх запрошувано цілі гурти. Серед них пишалося кілька вродливиць, із числа моїх знайомих. Вони здалека слали мені приязні усмішки. Зала раз по раз квітла гарним усміхом якоїсь юнки. Таке рясне й мигтюче квітування — щира оздоба вечорів — як і днів. Нам залишається упам’ятку якась особлива атмосфера, скрашена трепетом дівочих усмішок.

Читач дуже здивувався б, якби занотував слова, якими пан де Шарлюс перекинувся крадькома з кількома поважними учасниками зібрання. Йдеться про двох дуків, чільного генерала, відомого письменника, відомого лікаря та відомого адвоката. А розмова між ними точилася ось яка: «До слова, чи ви знаєте, що виїзний лакей… ба ні, я маю на увазі отого молодика, який сидить на передку. А про нашу кузину Ґермант ви не чували?» — «Тим часом — нічого». — «Я ось про кого: біля брами стояв білявий молодик, у плюндрах, мені він здався дуже симпатичний. Чемненько так погукав мій повіз. Мені кортіло до нього озватися». — «Так, але, як на мене, він страшенний злюка, та ще й з ним і панькайся; а ви ж любите, щоб раз-два, і в дамках, це не для вас. Зрештою марна затія, один наш приятель ухопив шилом патоки». — «Шкода, у нього тонкий профіль і гарний чуб». — «Ого! Якби ви придивилися ближче, то розчарувалися б. Ні! А ось при буфеті два місяці тому ви побачили б існе диво: гайдамака два метри зросту, шкіра гладесенька, та ще й любить ці речі. Шкода, виїхав до Польщі». — «Далеченько». — «Хто знає, може, вернеться. У житті як на довгій ниві». Кожне світське зібрання в достатньо глибокому перетині нагадує ті вечори, коли лікарі запрошують пацієнтів; хворі ведуть мудрі речі, шануються і нічим не виказують свого божевілля, поки не шепнуть вам на вухо, киваючи на старшого пана: «Ось іде Жанна д’Арк».

«Я вважаю, що наш обов’язок просвітити Мореля, — сказала пані Вердюрен, звертаючись до Брішо. — Я не виступаю проти Шарлюса, навпаки. Він людина дуже мила, а щодо його слави, то, погодьтеся, вона не з тих, що могла б мені зашкодити. Ба я не терплю, коли в нашому кланчику з його застільною бесідою фліртують, коли чоловік десь у куточку править жінці якісь дурниці, ухиляючись від обговорення цікавих тем, але мені нема чого боятися, що з Шарлюсом у мене вийде так само, як зі Сванном, Ельстіром та багатьма іншими. Щодо нього я спокійна, він приходить на мої обіди і, хоч би зустрічався з усіма жінками великого світу, я певна, що загальна розмова не переб’ється фліртом чи шепотінням. Шарлюс це — екстра-клас, я за нього спокійна, він як священик. Аби тільки він не пнувся верховодити над захожими молодиками і баламутити наше ядерце — це ще гірше, ніж коли б він почав мняти ханьки біля жіноти». Пані Вердюрен була щира у своєму поблажливому ставленні до чарлізму. Як і всяка церковна влада, вона лише стереглася, щоб дрібні людські пристрасті не підірвали принципу авторитету, не зашкодили ортодоксії, не спотворили старожитнього кредо, заведеного в її церквиці. «Тоді доводиться показувати зуби, — вела далі вона. — Цей добродій, бачте, не пустив Чарлі грати в якомусь там салоні лише тому, що його самого туди не запрошено. За це він дістане серйозне попередження і, маю надію, — схаменеться, інакше я покажу йому на виступці. Він держить його на налигачі, далебі!» Пані Вердюрен уживала тих самих виразів, яких уживав би майже кожен (бо певні специфічні звороти на специфічну тему при слушній нагоді майже неминуче спадають на пам’ять мовця, переконаного, що він вільно висловлює свою думку, тимчасом як насправді він тільки машинально повторює штамп. «Цей бардадим, цей гренадер від нього ні на крок», — додала вона. Пан Вердюрен підкинув думку, щоб відвести Мореля вбік начебто з метою про щось його запитати. Пані Вердюрен боялася, що той рознервується і почне партолити на концерті. «Краще провести цю екзекуцію потому, як Чарлі виконає свій номер. А то й взагалі відкласти до іншого разу». Звісно, пані Вердюрен розкошувала б, знаючи, що муж відкриває Чарлі очі в суміжному покої, і аж трусилася, так їй цього хотілось, але вона боялася, що в разі провалу спроби замаху Чарлі розгнівається і дасть їй доброго чосу.

Пана де Шарлюса занапастила на цьому вечорі така часта в вищому світі невихованість тих, кого він запросив (а вони вже напливали). Загостили вони сюди з дружніх почуттів до пана де Шарлюса та з цікавосте до цього середовища, тож кожна дукиня йшла просто до барона, ніби господарем був він, і, стоячи за крок від Вердюренів, які все чули, казала: «Покажіть мені матусю Вердюрен. Відрекомендуватися їй, чи обійдеться й так, як, на вашу думку? Маю бодай надію, що вона не вителющить мене в завтрашні газети, а то зі мною розцураються всі близькі. Як? Ота сива жінка? Еге, та вона знає звичай». Почувши розмову про відсутню мадемуазель Вентейль, якась дама вимагала: «А, донька Сонати! Покажіть мені її». Окрім того, здибаючи тут багатьох приятельок, ці пані трималися гуртом, пантрували, світячи іронічними очима, за прибуттям вірних, показували пальцем на химерну фризуру якоїсь особи, фризуру, яка стане модною у світі через кілька років, і бідкалися, що цей салон менше, ніж гадалося, різниться від знайомих їм салонів, зазнаючи розчарування світовців, прибулих до кабаре Брюана в надії, що шансоньє їх закаляє болотом, і зустрінутих ще на вході уклоном замість очікуваного куплету: «Ось пикаті, ось мордаті, ось пискаті, раз, два, три!»

Колись у Бальбеку пан де Шарлюс дотепно брав при мені на жарти маркізу де Воґубер, яка, попри весь свій великий розум, стягла на мужа незарадну лиху напасть потому, як їй спершу неждано пофортунило. Коли цар Теодосій та цариця Євдокія, — маркіз де Воґубер був при них акредитований, — завітали до Парижа, цим разом надовше, і на їхню честь давали щоденні свята, цариця, заприязнена з маркізою де Воґубер, яку вона цілих десять років бачила у своїй столиці, але незнайома ні з дружиною президента Республіки, ні з дружинами міністрів, відвернулася від них, щоб триматися осторонь удвох із послихою. А та, вважаючи своє становище за непохитне (адже маркіз де Вогубер був творцем спілки між царем Теодосієм та Францією), так пишалася прихильністю цариці, що не відчувала, на яку небезпеку себе наражає, і за кілька місяців сталося те, чого не могло довірливому подружжю примаритися і в лихому сні: маркізові де Вогуберові брутально запропоновано піти на заслужений відпочинок. Пан де Шарлюс, коментуючи у приміському потязі неласку друга свого дитинства, дивувався, як така розумна жінка за цих обставин не скористалася зі свого впливу на монаршу пару, щоб та допомогла їй приховати будь-який свій вплив на них і не впрохала їхні величності бути ласкавими з дружиною президента Республіки та з дружинами міністрів, з чого б ті раділи тим дужче, себто тим дужче були б удячні за це Вогуберам, чим більше вони вірили б, що заслужилися на таку ласку стихійно, а не з допомогою Вогуберів. Але хто бачить хиби інших, той, запаморочений успіхами, допускається їх сам. І коли гості пропихалися до барона з віншуваннями та словами подяки, ніби господарем був він, йому не спадало попросити їх озватися добрим словом до пані Вердюрен. І тільки королева Неаполітанська, в чиїх жила текла та сама блакитна кров, що й у жилах її сестер, цісаревої Єлизавети та княгині Алансонської, зайшла в розмову з пані Вердюрен, ніби прибула сюди не так задля музики чи задля пана де Шарлюса, як задля втіхи познайомитися з нею, освідчилася Принципалці в дружніх почуттях, призналася в давньому бажанні зійтися з нею ближче, похвалила опорядження дому, словом, говорила про всяку всячину, ніби завітала до неї з візитою. їй так хотілося, провадила вона, привести свою сестреницю Єлизавету (ту, що збиралася заміж за принца Альберта Бельгійського), шкода, що вона її не взяла! Королева замовкла, лише коли на естраді розташувалися музики і їй показали Мореля. Вона не тішила себе ілюзіями щодо того, чому пан де Шарлюс намагається оточити молодого віртуоза такою хвалою. Але завдяки давезній своїй премудрості, премудрості властительки, чиє коліно було чи не найшляхетніше в усій історії, чи не найдосвідченіше, найскептичніше і найгонористіше, вона вбачала в неминучих вадах людей, надто їй любих, як, скажімо, кузин Шарлюса (він — син дукині Баварської, вона — дочка Баварського дому), їхнє нещастя, і що більше вдячні грішники цінували її моральну підтримку, то приємніше їй було простягати їм руку. Вона знала, як Шарлюс радітиме, що вона відгукнулася на його запрошення. І ось вона, ця геройська жінка, така сама нині добра, як колись одважна, королева-воїтелька, яка вела гарматний вогонь на валах Ґаети, завжди по-лицарському готова брати під свою охорону немічних, побачивши, що пані Вердюрен усі покинули і при ній нікого нема (а що вона сама має бути при королеві, до пані Вердюрен не доходило), намагалася вдавати, ніби для неї, королеви Неаполітанської, центром цього вечора, притягальною силою є пані Вердюрен. Вона все перепрошувала її, що не може залишитися до кінця, бо в неї — хоча вона майже ніде не бувала, — ще один сьогодні вечір, і благала, коли вона почне збиратися, через неї не турбуватися, словом, звільняла пані дому від обов’язків, про які та, зрештою, навіть не здогадувалася.

Треба віддати належне панові де Шарлюсу: хай він геть забув про пані Вердюрен і дозволив запрошеним зі «свого кола», сорому їй наробивши, не бити їй чолом, зате збагнув, що не гоже допускати, щоб вони так само, як Принципалку, зневажали й «музичне частування». Морель уже зійшов на естраду, музики порозсідалися, а розмови, репліки на взір: «Хто не втаємничений, не второпає!» — ще лунали. І тут пан де Шарлюс випростався і, ніби ввійшовши в інше тіло з того, що на моїх очах присурганилося до пані Вердюрен, прибрав грізного виразу пророка і так бликнув із-під брів, що всі відчули, що зараз не до сміху: від цього бликання спахнуло нагло не одне личко запрошеної дами, спійманої на гарячому, ніби учениця в класі. Для мене в цій шляхетній, зрештою, поставі пана де Шарлюса було щось кумедне; спопеляючи гостей вогненним поглядом, наче вказуючи, мов у якомусь vade mecum[69], що треба дотримуватися побожної тиші, що слід відвернутися від усяких марних думок, сам він, піднімаючи до гарного чола руки в білих рукавичках, став прикладом (для наслідування) людини поважної, охопленої майже екстазом. Він більше не відповідав на уклони припізнілих гостей, надто твердошкурих, аби зрозуміти, що зараз тут панує Велике Мистецтво. Всі були загіпнотизовані, ніхто не смів писнути, посунути стільця; завдяки Паламедовому престижу, шана до музики раптово передалася юрмі, кепсько вихованій, хоч і чепурній.

Бачучи, що на естраді отаборилися не лише Морель та піаніст, а й інші музики, я подумав, що почнуть не з Вентейля. Бо в моєму уявленні він зводивсяєдино до сонати для рояля і скрипки.

Пані Вердюрен сиділа осторонь; на прегарних півкулях білого з рожевим відтінком чола розсипалося волосся, засвідчуючи її бажання чи то наслідувати якийсь портрет XVIII сторіччя, чи то остудити свою вічну лихоманку хворої, яка соромилася признатися в нездужанні; вона сиділа самотньо, верховне божество цієї музичної урочистосте, богиня ваґнеризму та мігрені, майже трагічна Норна[70], заманена духом у коло цих зануд і тверда у своєму ще більшому, ніж завжди, небажанні виявляти перед ними власні переживання від музики, ближчої їй, аніж їм. Концерт почався; я не знав, що грається, я опинився в невідомому краю. Чия це музика? У стихії якого автора оце я? Мені страх кортіло це з’ясувати, але спитати не було в кого, і я радий був би перекинутися персонажем «Тисячі і одної ночі», твору, який я невтомно перечитував і в якому, тільки запахне смаленим, нараз з’являється дух або чарівна юнка, незрима для інших, але не для заклопотаного героя, і підказує йому саме те, про що йому хотілося дізнатися. І тут — диво та й годі! — у голові мені мов світ свінув. Як ото в незнайомій на погляд, а насправді просто побаченій з нового боку околиці, ти звертаєш зненацька на іншу дорогу, де кожний закуток добре тобі знайомий (тільки ти заходив сюди не з цього боку), і кажеш собі: «Таж ця стежка веде до хвіртки моїх приятелів***, до них якихось два кроки»; після чого й справді з’являється їхня донька і мимохідь вітається з тобою, — так я нараз іздогадався, що ця стихія нової для мене музики, це стихія Вентейлевої сонати: ще чарівніша, ніж юнка, летюча її фраза, оправна в сріблі, така плинна в своїй блискучій лункості, легкій і м’якій, мов серпанок, прилинула до мене, і я впізнав її, попри нові шати. Радість зустрічі з нею росла в мені завдяки знайомому, дружньому бринінню, якого вона прибрала, озиваючись до мене, такому переконливому, такому простому, хоча воно й іскрилося, хоча й ряхтіло її променистою красою. Цим разом, зрештою, єдиною її метою було показати мені путь, не путь сонати, бо це був неопублікований Вентейлів опус, де він тільки натяком, підкресленим у цьому місці коментарем програмки (її треба було весь час мати перед очима), грайливо, ніби для забави, вкраплював на мить перелітну фразу з сонати. Щойно її отак прикликано, вона зникла, і я знов опинився в незнайомому світі; але тепер я знав, — і все мені вже повсякчас про це нагадувало, — що це один зі світів, про які я й гадки не мав, що їх створив Вентейль, бо коли я, стомлений сонатою — Всесвітом, уже для мене вичерпаним, намагався уявити собі інші, однаково гарні, але інакші твори, я міг тільки, як оті поети, заповнювати мій примрійний Рай луками, квітками, ріками, тобто копіювати поверхню Землі. Те, що я мав перед собою, дарувало мені стільки щастя, скільки дала б мені соната, якби я її не знав; а отже це була якась інша, не менш прекрасна річ. Тимчасом як соната зоріла ліловою, польовою зорею, розщеплюючи свою перелітну чистоту, аби зависнути на легкому, а проте міцному плетиві рустованого склепіння жимолости над білими геранями, нове творіння простиралося на поверхні гладенькій і рівній, як гладінь моря передгрозового ранку, вже зарум’яненого пурпуром, серед дзвінкої тиші, у безкресій пустці, і цей невідомий Усесвіт вилонювався з тиші й темноти у рожевому сяйві аврори, поступово зводячись переді мною. Цей новий пурпур, такий незграйний у ніжній, сільській і чистій сонаті, заливав усе небо — ніби світова зоря — таємничою надією. І вже протинав повітря спів, ціла звукова гама, спів нечуваний, справді неповторний, неуявний, безсловесний і крикливий воднораз, уже не подібний, як у сонаті, до голубиного аврукання, а несамовитий, такий самий гарячий, як шарлат, у якому тонув початок, щось наче містичний спів півня, без’язикий, але пронизливий поклик одвічного ранку. Студена, обмита дощем, електрична атмосфера — зовсім іншого характеру, з іншим атмосферним тиском, у світі, такому далекому від первісного і замаяного рясним зелом світу сонати — змінювалося щохвилини, змиваючи жарку обіцянку світової зорі. Проте опівдні в палючому і перелітному яскрінні вона, та обіцянка, немовби справджувалася у надсадному сільському і майже селюцькому раюванні, коли колисання гучних розкалатаних дзвонів (подібних до тих, які розпікали жаром церковний майдан у Комбре і які Вентейль, чувши їх запевне часто, відшукав у своїй пам’яті, як находять фарбу на палітрі), здавалося, було матеріялізованим виразом найпримітивніших радощів. Сказати по щирості, з естетичного погляду цей радісний мотив мені не подобався; мені він здавався майже прикрим; ритм його так ліниво волочився по землі, що його можна було б відтворити майже непохибно простим стуком паличками об стільницю. Мені здавалося, ніби Вентейлю забракло тут натхнення, і відповідно послабилася моя увага.

Я дивився на Принципалку: її люта нерухомість здавалася протестом проти того, як ці дами з Передмістя похитували своїми неотесаними голівками в такт музики. Пані Вердюрен не казала: «Ви добре розумієте, що я трохи знаю цю музику, знаю! Якби мені захотілося передати все те, що я відчуваю, ви слухали б мене, не переслухали». Вона цього не казала. Але рівна й нерухома її постава, мертві її очі, непокірні космики говорили за неї. Говорили вони і про її мужність, про те, що музики можуть шкварити сміло, не щадити її нервів, що вона не жахнеться при анданте, не скрикне при алегро. Я позирнув на музик. Віолончеліст затиснув слухняний інструмент між коліньми і похилив голову; вульгарні його риси, коли він маніжився, кривилися в мимовільній бридливій гримасі; нахиляючись над своїм контрабасом, він скуб його з такою самою терплячістю, з якою господарка оббирає капусту, тоді як юна арфістка біля нього, зовсім іще дитя, у куценькій спідничці, вкарбована у проміння золотого чотирикутника, подібного на ті, що в чорнокнижницькій кімнатці сивіли за освяченою формою могли б символізувати етер, здавалося, мандрувала по ньому, відшукуючи у слушний момент любий звук, — так маленьке алегоричне божество, стоячи перед золотим трельяжем небесної бані, зривало б зірки. А в Мореля невидимий досі жмуток волосся, загублений у його чуприні, вибився і метлявся на його чолі.

Я нишком обернувся, щоб з’ясувати, чи цей жмут не бентежить пана де Шарлюса. Але очі мої наразилися на обличчя чи, точніше, руки пані Вердюрен, бо її обличчя ховалося в долонях. Може, Принципалка своєю зосередженою поставою показувала, що вона зараз у церкві і не бачить різниці між цією музикою і найвисокішою молитвою? А може, як деякі молільниці, сором’язливо прикривала від нескромних поглядів свій підозріло ревний запал або, з пошани до інших, свою грішну неуважність чи непереможну оспалість? Якусь хвилину, чуючи мірні, явно не музичні звуки, я схилявся до цієї останньої гадки, але потім здогадався, що це хропіння долинає не від пані Вердюрен, а від її сучки.

Та невдовзі, коли врочисте дзвоніння відгриміло, вигнане й розпорошене іншими мотивами, мене затопила знову ця музика; я збагнув, що коли в цьому септеті різні елементи зринають почережно, то лише з тим, аби злитися насамкінець водно. І соната Вентейля, і — як довідався я згодом, — решта його творів були проти цього септету, проти пишного й повнокровного шедевру, що розкрився мені оце зараз, тільки несміливими, чарівними, але кволенькими етюдами. Мимоволі, завдяки цьому порівнянню, я згадав також, що колись уявляв собі інші світи, які міг створити Вентейль, схожими на ті відрубні, якими були всі мої любовні захоплення; але тепер я мусив визнати, що на тлі мого останнього кохання — кохання до Альбертини — мої перші замахування на любов (спершу в Бальбеку, потім після гри у тхора, потім тієї ночі, яку ми зночували в готелі, потім туманної неділі у Парижі, потім на рауті в Ґермантів, потім знову в Бальбеку і, врешті, у Парижі, де моє життя переплелося з її життям) були не більше, як спраглим гуканням; так само, якщо озирнути не лише моє кохання до Альбертини, а все моє життя, то й мої інші любовні захоплення були в ньому лише кволими і несміливими спробами, спраглими гуканнями, що виплекали в душі значно глибше почуття — любов до Альбертини. І я перестав стежити за музикою, аби знов і знов запитувати себе, чи ж бачилася Альбертина в ці дні з мадемуазель Вентейль — так ми знову досліджуємо симптоми своєї хвороби, про яку розвага дозволила нам на час забути. Бо саме в мені вершилися можливі Альбертинині вчинки. Ми тримаємо в собі двійника кожного з наших знайомих. Але зазвичай загніджений на обрії нашої уяви, нашої пам’яти, він фактично лишається поза нами, і те, що він зробив чи міг зробити, не може бути для нас чимось боліснішим, аніж предмет досить від нас віддалений і зовсім безболісний з погляду зорових вражень. Усе дотичне до цих істот ми сприймаємо споглядально; ми можемо повболівати над ним, удаючись до відповідних загальників, які свідчать про наше добре серце, але болю ми не відчуваємо. Одначе відтоді, як моє серце зранено у Бальбеку, Альбертинин двійник засів у ньому на самісінькому споді, звідки було годі його вирвати. Те з неї, що було для мене видиме, щеміло мені, ніби хворому з такою враженою психікою, що сам колір уже ятрить йому нутро, мов поріз на тілі. На щастя, я не дався ще на спокусу порвати з Альбертиною; нуда, яка в’ялила мене після кожного повернення до неї, була дрібницею проти туги, якої б я спізнав, якби розлучення припало на той момент, коли підозри опанували мене раніше, ніж я до неї збайдужів. Ту мить, коли я уявляв собі, як вона, моє кохання, жде мене вдома, трохи навіть мліє в нічев’ї, може, як то кажуть, із дрімаком ся вітає у себе в кімнаті, до мого слуху долинула, голублячи його, якась ніби по-хатньому затишна музична фраза септету. Все так перехрещується і так накладається у нашому внутрішньому житті, що цю фразу Вентейлеві міг навіяти сон його дочки (дочки — сьогоднішньої причини всіх моїх гризот), коли в тихі вечори він огортав своєю солодкістю працю компоністи, цю фразу, таку заспокійливу для мене завдяки такому лагідному тлу мовчанки, яке насичує декотрі фантазії Шумана: слухаючи їх, ми навіть тоді, коли «говорить поет», здогадуємося, що «дитятко спить». Заснулу чи пробуджену, я неодмінно побачу ввечері, повернувшись додому, Альбертину, моє дитятко. А проте — сказав я собі — народини цього твору серед перших криків світової зорі обіцяли щось таємничіше, ніж Альбертинине кохання. Я намагався прогнати думку про мою подругу, аби думати лише про музиканта. Бо враження було таке, ніби він тут. Завдяки диву перевтілення автор, можна сказати, завше живе у своїй музиці; мені передавалася та радість, з якою він добирав барву якогось звука, щоб той гармоніював з іншими. Бо з найщасливішими дарами Вентейль поєднував ще один дар, притаманний небагатьом композиторам, ба навіть небагатьом малярам: він умів користуватися барвами не тільки стійкими, а й напрочуд індивідуальними, і як час не владен над їхньою свіжістю, так і учні, наслідуючи їхнього винахідника, ба навіть метри, які його перевершили, не годні затьмарити їхньої оригінальности. Здобутки революції, яку викликала їхня поява, не зливаються безіменно з наступними епохами; революція шаленіє і вибухає знову, щоразу як грають твори довічного новатора. Кожен звук підкреслюється барвою, якої найученіші музики, опанувавши всі закони, які тільки є на світі, не здолають перейняти; отож Вентейль, хоча він і пов’язаний зі своєю добою і посідає певне місце в еволюції музики, може будь-якої миті покинути його і висунутися на чільне місце, тільки-но заграють якийсь його твір, що ніби знов розквітне по стількох нових композиторах, розквітне завдяки парадоксальному і, зрештою, оманливому враженню тривалої новинечі. Симфонічна музика Вентейлева, уже знайома з гри на фортепіано і зіграна оце оркестром, подібно до променя літнього дня, який призма вікна розкладає, перш ніж упустити його до темної їдальні, відкривала, наче несподіваний і барвистий скарб, усі клейноди «Тисячі і одної ночі». Але хіба ж можна порівняти з цим нерухомим сліпучим світлом те, що є життям, вічним і блаженним рухом? Досі Вентейль здавався мені сором’язливим і смутним, але, коли треба було знайти звук, поєднати його з іншим, він нараз ставав зухвалим і в повному значенні слова щасливим, що добре відчувалося під час прослуховування його твору. Радість, яку йому справляли певні акорди, приплив сил, який давала йому ця радість для відкриття нових акордів, вела слухача від знахідки до знахідки, чи, радше, вів його сам творець, черпаючи у свіжознайдених барвах шалену втіху, яка дає йому силу відкривати, кидатися на ті кольори, що ніби кликали його до себе; творець, захоплений, тремтячий, наче від спалаху іскри, коли божественне народжувалося саме від ударів тарілок, засапаний, сп’янілий, ошалілий, заморочений до млости шліфуванням своєї великої музичної фрески, наче Мікеланджело, прив’язаний до драбини так, щоб зручно було, відкидаючи назад голову, мазюкати з усього розгону пензлем по плафону Сикстинської каплиці. Вентейль помер кілька років тому, але йому дано було жити й далі повік — принаймні частиною свого життя — серед улюблених інструментів. Чи ж тільки свого людського життя? Якби мистецтво було справді лише продовженням життя, чи варто було б йому щось жертвувати? Чи не було б воно чимось нереальним, як саме життя? Вслухаючись у септет, я не міг у це повірити. Звичайно, пурпуровий септет надто різнився від білої сонати; несміливе запитання, на яке відповідала летюча фраза, відрізнялося від засапаного благання виконати дивну обітницю, яке розляглося так гостро, так неприродно, так коротко, стрясаючи ще ледачий багрець вранішнього неба над морем. А проте ці такі відмінні між собою фрази мали ті самі складники; подібно до того як існував певний світ, живий для нас в окремих часточках, розпорошених по всіляких оселях, по музеях, тобто Ельстірів світ, той, який Ельстір бачив, у якому жив, так і Вентейлева музика простирала, ноту по ноті, звук по звуку, досі незнані барви безцінного, непідозрюваного Всесвіту, розбитого часовими проміжками між прослуховуванням його творів. Ці два такі несхожі запитання, що керують такими різними темпами сонати і септету (одне, шаткуючи на короткі поклики довгу і чисту лінію, друге, стоплюючи в суцільний моноліт розпорошені фрагменти; одне спокійне й несміливе, майже бездушне і ніби філософське, друге — наполегливе, тривожне, благальне), були, проте, однією і тією самою молитвою, що виливалася лише за різних сходів душевного сонця, заломлювалася у відмінному середовищі інших думок, багаторічних мистецьких пошуків, коли артист хотів створити щось нове. Молитву, надію — власне, все ту саму, — яку можна було впізнати у Вентейля під будь-якими шатами і яку можна було знайти лише в його опусах. Музикологи завиграшки виявили б спорідненість музичних фраз, спільність їхньої генеалогії і в творах інших великих композиторів, але тільки за другорядними ознаками, за зовнішньою подібністю, за аналогіями, радше дотепно відкритими розумуванням, аніж відчутими безпосередньо. У Вентейля характерна відмінність між фразами немовби передбачала, всупереч суто науковим висновкам, існування «індивідуальної» єдности. Зате тоді, коли він щомога силкувався бути новим, тоді під позірними відмінностями відчувалася глибока спорідненість і навмисна подібність, що виступали в лоні самого твору. Коли Вентейль підхоплював кількома наворотами одну й ту саму фразу, варіював її, змінюючи ніби для забавки ритм, і знову заганяв у первісну форму, то ця зумисна подібність — поверховий плід розуму — ніколи так не вражала, як подібність прихована, мимовільна, що пишає різними барвами, між двома різними шедеврами, бо тут Вентейль, намагаючись бути новим, вникав сам у себе всією потугою творчого пориву і досягав своєї істинної сутности на таких глибинах, де, хоч би яке їй ставилося запитання, вона відповідала одним і тим самим акцентом — своїм власним. Такий акцент, Вентейлів акцент, відмежовує від акценту інших компоністів ріжниця куди більша, ніж та, яка нам чується між голосами двох осіб, навіть між риком чи криком двох тварин різної породи; глибока ріжниця, що заходить між думкою інших композиторів і вічними Вентейлевими пошуками, питання, яке він ставить у безлічі форм, його своєрідна філософія, але так само вільна від схоластичних мудрувань, як музика у світі янголів, тож ми потрапимо виміряти її глибину, але не можемо перекласти її людською мовою, як не можуть озватися по-людському викликані безтілесні духи на запитання медіума про таємницю смерти. І навіть беручи в рахубу оту набуту оригінальність, яка вразила мене сьогодні по обіді, й оте покревенство, яке музикологи знайшли б між ними, — згаданий акцент є тим єдиним акцентом, до якого підносишся, до якого несамохіть повертаються великі піснетворці, тобто оригінальні композитори, акцентом, що неспростовно засвідчує індивідуальне існування душ. Усе, що Вентейль намагався чи то піднести й возвеличити, чи то зробити живішим і веселішим, прикрасити (те, що знаходило відгук у людських душах), він ненароком обполіскував крутою хвилею, роблячи свій спів безсмертним і легким до розпізнання. Де ж він почув, де опанував цю пісню, таку несхожу на інші і таку близьку з усіма його піснями? Кожний мистець — підданець невідомого краю, забутого ним самим, і несхожого на той, звідки припливе й висяде на суходіл інший великий мистець. Принаймні в останніх своїх творах Вентейль, бачиться, наближається до цього краю. Атмосфера тут уже не та, що в сонаті, питальники-фрази стають наполегливіші, бентежніші, відповіді — загадковіші, чисте вранішнє й вечорове повітря впливає навіть на струни інструментів. Морель грав чудово, спів його скрипки здавався мені якимось надто гострим, вона майже лементувала. Така гострота мала свій чар, у ній вчувалося, мов у декотрих голосах, якась висока мораль і розумова перевага. Але вона могла й разити. Коли візія Всесвіту міняється, очищається, коли вона стає суголосніша спогадові про духовну вітчизну, то в музики це, природно, знаходить свій вираз у підвищенні температури співзвуччя, як у маляра — колориту. Зрештою, тонка публіка тут не помиляється — згодом останні Вентейлеві твори визнано за найглибші, хоча жодній програмі, жодній темі не притаманний інтелектуальний первень, конечний для такого судження. Можна було тільки здогадуватися, що йдеться про транспозицію глибини в царину звуків.

Композитори не згадують про цю втрачену вітчизну, але кожен із них завжди несвідомо «бринить» із нею в унісон; він не тямиться з радощів, коли його спів суголосний вітчизні, хоча іноді зраджує її задля слави. Але, ганяючись за славою, він, власне, від неї тікає, і, навпаки, ловить її, коли нею гордує, коли — без огляду на обрану тему — заводить ту незвичайну пісню, монотонність якої доводить, що склад душі художника, її цеглинки не змінюються, бо, незалежно від предмета, він залишається вірний самому собі. Але чи тоді весь викристалізований осад душевних реактивів, який ми мусимо зберігати для себе і якого не передасть у розмові навіть приятель приятелеві, метр учневі або коханець коханці, оте «невисловлене», що вносить якісну різницю в те, що кожен відчув особисто і що мусить покинути на порозі фраз, якими він спілкується з іншими, обмежуючись чисто зовнішніми і нецікавими точками дотику, спільними для всіх, — чи не виявляється воно в мистецтві, у мистецтві якогось Вентейля, Ельстіра, у веселкових барвах виражаючи таємницю тих світів, які ми звемо індивідуумами і яких без мистецтва нам зроду не пізнати? Крила, інша дихальна система, які дозволили б нам перескочити безміри, нам би не придалися, бо коли б ми полетіли на Марс чи Венеру, маючи ті самі органи чуття, то всьому, що ми могли б там побачити, вони надали б вигляду речей, бачених на Землі. Відбути справжню мандрівку, омитися в купелі Молодости — це не означає перелетіти до невідомого царства природи, це означає розжитися на інші очі, бачити Всесвіт очима якоїсь іншої людини, очима сотні інших людей, побачити сто світів, які вони бачать і одним з яких кожен із них є; і все це нам приступне завдяки Ельстірові, завдяки Вентейлеві; з такими, як вони, ми справді летимо від зірки до зірки.

Анданте завершувалося фразою, ніжною й ревною, аж краялося серце. Перед подальшою частиною настала перерва; виконавці повідкладали інструменти, а слухачі ділилися враженнями. Якийсь дук, показуючи, який великий він знавець, заявив: «Добре зіграти цей твір зчорта важко». Особи ласкавіші хвилину балакали зі мною. Але що означали для мене їхні слова, котрі, як усяке випадкове людське слово, залишали мене байдужісіньким, проти небесної музичної фрази, з якою я оце щойно гомонів? Я скидався на грішного янгола, який спускається з блаженного Раю на нечестиву Землю. І, подібно до певних створінь, останніх свідків якихось віджилих форм природи, я думав: чи не була б музика єдиним засобом порозуміння душ, якби не винайшли мови, словотворення, мислення? Музика — це ніби якась нереалізована можливість; людськість пішла іншим шляхом — шляхом писемної та усної мови. Але це повернення до чогось непідвладного аналізові було таке заласне, що після виходу з недавнього раю контакт із людьми більш-менш інтелігентними здавався мені кричущим убозтвом. Коли лунала музика, я міг згадувати людей, поєднувати їх із нею чи, радше, я поєднував із музикою образ лише однієї людини — Альбертини. І фраза, якою закінчувалося анданте, здавалася мені такою божественною, що я сказав собі: як це прикро, що Альбергина її не знає, а якби й знала, то не зрозуміла б, і яка це честь для неї — бути злитою з чимось великим, що нас об’єднує, і від чого їй передається якийсь ніби патетичний тон. Але як тільки музика замовкла, присутні в салоні виглядали зовсім ніякими. Подано холодощі. Пан де Шарлюс час від часу зачіпав якогось лакея: «Як ся маєте? Мого листа одержали? Прийдете?» У цих запитаннях угадувалася невимушеність великого пана, певного, що лестками він підходить під того чи під того, що він стоїть ближче до люду за буржуа, але воднораз угадувалися й хитрощі злочинця, який вірить, що те, з чим він на людях не криється, стає в їхніх очах невинним. І він додавав на мотив Ґермантів у виконанні пані де Вільпарізіс: «Це славний хлопчина, в нього добрий характер, він часто мені прислуговує». Але ці фінти оберталися проти барона, бо його церемонії й антимонії з виїзними лакеями, листи до них дивом дивували всіх. Та й самі лакеї виглядали більше заклопотаними, ніж гордими, з огляду на своїх товаришів.

Тим часом септет, що встиг заграти знову, добігав кінця. Кількома наворотами лунала якась фраза з сонати, але за кожним разом змінена, в іншому ритмі, з іншим супроводом, і та і воднораз не та, як щоразу, коли щось відроджується у житті, — одна з тих фраз, які, хоча нам годі зрозуміти, що їх ріднить із минувшиною якогось компоністи, прописуючи їх у ній, як у єдиній і неминучій оселі, живуть лише в його творчості і постійно в ній зринають, бо вони його феї, дріади, хатні божества. Зразу я вирізнив у септеті дві чи три такі, що нагадували мені сонату. Та незабаром я помітив ще одну фразу з сонати, таку далеку, що ледве її розпізнав, скупану в фіялковому тумані, який у Вентейля здіймався надто часто на спаді творчости і навіть коли він упроваджував якийсь танок, — той немовби груз у фіолеті; вагаючись, вона наближалася, потім тікала ніби з переполоху, верталася, спліталася з іншими, приблудними — як дізнався я згодом — з інших творів і прикликала ще й інші; а ті й собі бралися спокушати й манити, і собі починали водити божественне коло, щоправда, невидиме для більшості, слухачів які, вдивляючись у туманну заслону і, нічого крізь неї не бачучи, знічев’я уривали захопленими вигуками безмежну нудьгу, від якої вони вже помирали. Потім ці фрази подаленіли, окрім однієї, вона верталася ще кілька разів, хоча її лику вгледіти я не встиг; але була вона така пестлива, така несхожа — як колись для Сванна перелітна фраза з сонати — на те, жадобу чого будила в мені будь-яка жінка, і таким солодким голосом обіцяла мені щастя, справді гідне того, щоб за нього боротися, що, може, власне, вона — невидима істота, мови якої я не знав, але яку так добре розумів, і була тієї єдиною Незнайомкою, яку мені судилося спіткати. Потім ця фраза розпалася, одмінилася, як ота «сваннівська» фраза в сонаті, і знову стала таємничим початковим воланням. Цілковитою її протилежністю була нова фраза, болісна, але така глибока, така неспійманна, така нутряна, органічна і вісцеральна, що за кожного її навороту мені було невтямки, чи то новий спалах наскрізної теми, чи то рецидив моєї невралгії. Та ось два мотиви зійшлися в боротьбі; то один із них пропадав, то знов маяв лише якийсь обривок другого. Борюкання, сказати по щирості, суто енергетичне; зчепившись, ці одноборці позбувалися свого фізичного тіла, своєї постаті, імени і знаходили в мені глядача духовного, байдужого, як і вони, до назв і до своєрідносте, поглинутого лише їхньою нематеріяльною і динамічною потичкою, зачарованого перебігом її звукових перипетій. Нарешті радісний мотив узяв гору; то не був уже майже тривожний поклик, кинутий до порожніх небес; то була невимовна радість, що ніби пливла з Раю; радість, так само відмінна від радосте сонати, як лагідний і статечний янгол Белліні, що грає на теорбані, від убраного в шарлат архангела Мантеньї, що дме у ріг. Я знав, що цього нового відтінку радосте, цього волання до неземної радосте мені вже не забути. Але чи може навідати вона колись і мене? Це питання здавалося мені дуже важливим, бо ця фраза могла найкраще характеризувати і ніби суперечні решті моїх днів та видимому світу враження, які вряди-годи правили мені за орієнтири, за маняки для побудови справжнього життя: враження від мартенвільських дзвіниць, від лави дерев поблизу Бальбека. У кожному разі — як вернутися до особливого звучання цієї фрази, — чи ж не дивно, що передчуття, прямо протилежне тому, що призначає нам земне життя, що найсміливіше, яке тільки може бути наближення до неземної радости, матеріялізувалося саме в сумному й добромисному міщухові, якого ми зустрічали на травневих відправах у Комбре. Ні, справді, як так могло скластися, що найдивовижнішс відкриття, яке випало мені зробити, відкриття особливої радости, я завдячував йому, якщо, за чутками, помираючи, він залишив по собі лише сонату, а все інше, позаписуване на шпаргаллі, годі було розшифрувати? А проте це чудо сталося завдяки терпцю, тямущості і схилянню перед генієм єдиної особи, яка довгенько сусідувала з Вентейлем, знала його манеру працювати й зуміла відгадати знаки його інструментування, — я маю на увазі приятельку мадемуазель Вентейль. Ще за життя великого музики вона перейняла від Вентейлевої доньки його культ. Так от, щодо цього культу: в ті хвилини, коли хочеться йти наперекір своїм справжнім нахилам, обоє дівчат шукали безумної втіхи в тім, щоб блюзнити, як я вже оповідав. (Без культу батька не було б і доччиного кощунства.