У пошуках утраченого часу. Полонянка

Зауваживши мій поступ, Франсуаза перейшла на скоромовку, її дочка теж — даремна праця. Франсуаза була люта, що я розумію патуа, а потім раділа, що я ним говорю. Сказати по щирості, її вдоволення нагадувало швидше кпини, бо хоч я, зрештою, навчився вимовляти майже так само, як вона, вона бачила між нашими вимовами ціле провалля, і це провалля її захоплювало; вона шкодувала, що не бачить більше своїх краян, про яких і думати забула, адже ті б кишки порвали б із реготу, почувши, як я перекалічую їхнє патуа. Сама ця думка сповнювало її веселощами і жалем; вона називала то того, то того селянина, який сміявся б до сліз. У кожному разі жодна радість не проганяла її смутку, ще б пак: хоч я усе й перековерзував, а розуміти розумів чудово. Ключі стають непотрібні, коли той, кого не пускають, може скористатися відмикачкою чи ломом. Коли патуа перестало бути оборонним валом, Франсуаза забалакала з донькою тією францужчиною, яка була найгіршим суржиком.

Я був готовий; Франсуаза ще не телефонувала; може, вийти, не чекаючи? Але хто знає, чи знайшла вона Альбертину? Може, Альбертина за лаштунками? Ба якщо навіть Франсуаза її знайде, чи зуміє вона привести її додому? За півгодини вдарив телефон: у моєму серці товклися надія і страх. То дзвонив, за наказом якогось телефонного службовця, летючий ескадрон звуків, який з блискавичною швидкістю доніс до мене слова телефоніста, але не Франсуази, якій прадідівська затурканість і розгубленість перед знаряддям, незнаним її предкам, не дозволяли наблизитися до слухавки; вона швидше згодилася б відвідати прокажених. Франсуаза спіткала Альбертину на місці в проході саму; Альбертина пішла тільки попередити Андре, що не залишиться на виставу, і зараз же повернулася до Франсуази. «Вона не розгнівалася? О, перепрошую! Спитайте у пані, чи панянка не розгнівалася?» — «Ця пані просить вам переказати, що аж ніяк, зовсім навпаки; у кожному разі, якщо вона й нерада, то по ній не було видно. Зараз вони їдуть до «Труа-Картьє» і повернуться о другій». Я зрозумів, що друга означає третю, бо було вже по другій. Але то була у Франсуази одна з притаманних їй, хронічних, невиліковних вад — вад, званих у нас хворобами, — вона ніколи не могла ні перевірити, ні назвати точно, котра година. Коли Франсуаза дивилася на годинник, а стрілки показували другу, вона казала: «Перша» або: «Третя»; причому мені було невтямки, що підводило в цей час Франсуазу: зір, думка чи язик; одне було певне, що це явище повторювалося постійно. Людськість дуже стара. Спадковість, схрещування надали непереборної сили поганим звичкам, зіпсутим рефлексам. Хтось чхає і кахикає, проходячи повз трояндовий кущ; ув іншого на шкірі виступає висипка від запаху свіжої фарби; на декого нападає бігунка, коли треба кудись їхати; а онуки злодіїв, мільйонери, люди щедрі, не можуть утриматися, щоб не вкрасти у нас п’ятдесят франків. Що ж до причини, чому Франсуаза не вдатна відповісти, котра година, то вона сама ніколи не вміла пояснити, від чого це залежить. Бо попри те що її неточні відповіді сердили мене, Франсуаза ніколи не пробувала ні перепросити, ні щось розтлумачити. Вона не пускала пари з уст, ніби їй позакладало, і цим доводила мене до шалу. Мені хотілося почути від неї бодай словечко виправдання, хоча б на те щоб її знітити, але вона анічичирк, мовчок, та й годі. Принаймні сьогодні не залишалося сумніву, що Альбертина повернеться із Франсуазою о третій і що Альбертина не побачить ні Леї, ані її приятельок. А вже як загрозу, що вона поновить із ними стосунки, було відвернено, то вона, ця загроза, втратила в моїх очах усяку вагу. Бачучи, з якою легкістю я її відвернув, я здивувався, як я взагалі міг мати якість підозри. Я пройнявся глибокою вдячністю до Альбертини за те, що вона, як я в цьому переконався, не зосталася у Трокадеро з Леїними подружками, і за те, що, покидаючи концерт і вертаючись до мене на перший мій знак, показала, що належить мені більше, ніж я собі уявляв. Вдячність моя зросла ще дужче, коли велосипедист привіз мені від неї цидулку із проханням запастися терпінням та з цими характерними для неї щирими словами: «Любий мій, найдорожчий Марселю! Я прибуду не так хутко, як цей велосипедист, у якого мені хотілося б забрати самокатку, щоб швидше бути біля вас. Як ви могли подумати, що я серджусь і що на світі може бути щось утішніше за ваше товариство? Так любо виходити з дому вдвох, а ще любіше було б не розлучатися ніколи! Звідки у вас такі гадки? Ох же і капосний цей Марсель! Ох і капосний! Вся до останку ваша — твоя Альбертина».

Туалети, які я їй купував, яхта, яку обіцяв, пеньюари від Фортюні, все знаходило в Альбертининому слухнянстві не своє відшкодування, а своє доповнення і здавалося мені немовби сукупністю моїх привілеїв; адже обов’язки й повинності пана становлять частину його панування і визначають його, вони таке саме знаряддя влади, як і його права. І ці права, які Альбертина за мною визнавала, саме й надавали моїм обов’язкам їхнього справжнього характеру: мені належить жінка, яка на перше переказане їй від мене слово слухняно телефонує, що скоро буде вдома. Виходить, я більший пан, ніж гадав. А хто більший пан, той і більший раб. Бачити Альбертину мені раптом перехотілося. Певність, що вона робить справунки із Франсуазою і повернеться з нею найближчої хвилини (ту хвилину б я залюбки відсунув), осявала, ніби променисте й тихе світило час, який я тепер куди приємніше провів би сам. Любов до Альбертини веліла мені встати й готуватися до виходу, але позбавляла мене втіх такого виходу. Я згадав, що сьогодні, в неділю, Булонський Ліс аж роїться від молодих робітниць, мідінеток, кокоток. І з тих слів: мідінетки, робітниці (як це часто мені траплялося з іменем і прізвищем молодої панни, вичитаним у звіті про бал), з образу білого корсажу й короткої спіднички, — бо для мене за цим усім стояла незнайомка, здатна покохати мене, — я творив сам собі бажаних жінок і приказував: «Які ж вони мають бути гарні!» Але нащо мені їхня краса, як я буду не сам?

Користаючи з того, що я поки що один, запнувши наполовину портьєри, аби сонце не заважало мені читати ноти, я сів за рояль, розгорнув навмання сонату Вентейля і заграв; Альбертина хай і не надто скоро, але повернеться, отже, я мав і час, і душевний спокій. Купаючись у безпечному чеканні на її повернення із Франсуазою, а також у певності її послуху, ніби у блаженному внутрішньому світлі, такому ж теплому, як надвірне, я міг вільно порядкувати своєю думкою, відірвати її на хвильку від Альбертини і скупчити на сонаті. Навіть у цій сонаті я намагався не помічати, наскільки поєднання любострасних і тужливих мотивів відповідніше тепер моїй любові до Альбертини, любові, яку так довго не каламутили ревнощі, аж я міг признатися Сваннові, що мені це почуття незнайоме. Ні, розглядаючи сонату з іншого погляду, оцінюючи її як твір великого майстра, я відчував, як звукова хвиля несе мене до днів у Комбре, але не до Монжувена і Мезеґлізької сторони, а до прогулянок на Ґермантську сторону, коли я мріяв стати артистом сам. Занедбавши ці свої амбіції, чи ж зрікся я чогось реального? Чи могло життя потішити мене поза мистецтвом, чи не було в мистецтві глибшої реальности, де наша правдива особистість шукає виразу, якого не дає їй живе життя? Прецінь кожний великий мистець так істотно різниться від інших і так вражає нас своєю індивідуальністю, якої годі знайти в щоденному існуванні! На цій думці мене вразив один такт сонати, цей такт я добре знав, але часом наша увага освітлює інакше давно відомі речі, відкриваючи нам щось таке, чого ми раніше не примічали.

Програючи цей такт, хоча Вентейль намагався в ньому відтворити образ, геть-то чужий Ватерові, я мимоволі шепнув: «Трістан!» — з усміхом приятеля родини, який схоплює щось від предка в інтонації та жесті онука, що тамтого свого предка не знав. І подібно до того як при такій нагоді розглядають світлину, з’ясовуючи схожість, так само я на сонаті Вентейля примістив на пюпітрі партитуру «Трістана», якого фрагменти мали виконувати саме цього пообіддя на концерті Лемуре. Захоплений байрейтським генієм, я зовсім не гризся тим, чим гризуться люди, що їм, наче Ніцше, обов’язок велить тікати — як у мистецтві, так і в житті — від спокусниці-краси. Такі люди, виламуючися з-під влади «Трістана» так само завзято, як вони відхрещуються від «Ларсифаля», завдяки своїй духовній аскезі, постійному умертвінню плоті доходять, простуючи найкривавішою стражденною путею, до того, що підносяться до бездоганного розуміння й убожування «Поштаря з Лонжюмо»[39]. Я здавав собі справу з усього, що є реального у творчості Вагнера, зоставляючи позад себе ті вперті й перебіжні теми, які загощують у той чи інший акт, віддаляючись лише на те, щоб повернутися; іноді відлеглі, приспані, майже геть відчахнуті, вони робляться в інших місцях, не втрачаючи своєї непевности, такими напосідливими й близькими, такими щирими й органічними, такими пронизливими, що реприза видається вже не мотивом, а якимсь невралгічним болем.

Дуже відрізняючись усім тим від Альбертининого товариства, музика допомагала мені заглибитися в самого себе, відкрити в собі щось нове — те розмаїття, якого я даремно шукав у житті та мандрах і ностальгію по якій будив у мені цей звуковий нурт, гаснучи круг мене сонячними хвилями. Розмаїття подвійне. Як спектр виявляє для нас склад світла, так ваґнерівська гармонія, Ельстірів колір дають нам змогу пізнати суть вражень іншої людини, куди любов до іншої істоти не дозволяє нам засягнути. А з другого боку — розмаїття в лоні самого твору, в єдино можливий для щирокого розмаїття спосіб: об’єднати різні індивідуальності. Де дрібний музичук вважав би, що живописує джуру і лицаря, а співали б вони на один лад, там, навпаки, під кожне ім’я Ваґнер підкладає іншу реальність; щоразу, як з’являється зброєноша, це завжди відрубна фігура, водночас складна і проста, яка з радісним і суто феодальним зіткненням ліній уписується в безмір звуків. Звідси повнозвуччя музики, насиченої численними своїми видами, з яких кожна — відрубна істота. Істота або враження, яке дає нам моментальний аспект натури. Навіть те, що найменше залежить від почуття, яке вона в нас породжує, зберігає свою зовнішню і чітко окреслену реальність; пташиний щебет, рев мисливського рогу, ячання пастушої сопілки викреслюють на крайнебі свій лункий силует. Певна річ, Ваґнер намагався наблизити до нас натуру, піймати її, уплести в оркестру, підпорядкувати найвищим своїм музичним ідеям, але шануючи воднораз її засадничу оригінальність, — так різьбар шанує волокна, особливу породу дерева, по якому ходить його різець.

Та хоч яка багата ваґнерівська творчість, де споглядання натури уживається з розвоєм дії та характерів, а не самих лише носіїв імен, я задумувався, скільки все-таки в його творчості — хай і чудовій — незавершеного. Це риса всіх великих творів XIX сторіччя, сторіччя, вкарбованого у книги найбільших письменників; але) дивлячись на свою працю очима робітника й заразом судді, вони добували з цього самоспоглядання нову красу, не пов’язану з твором і вищу за нього, накидаючи йому, немовби заднім числом, єдність і велич, яких воно не має. Не згадуючи вже тих, хто, кинувши погляд назад, узрів у своїх романах «Людську комедію», або тих, хто назвав свої строкаті поеми чи есеї «Легендою віків» або «Біблією людськости»[40], чи не слушно було б сказати про Мішле, цього чудового історіографа XIX сторіччя, що його сила не в самих його творах, а в його ставленні до своєї творчости? Не в «Історії Франції» і не в «Історії Революції», а в передмовах до власних книжок? Передмовах, тобто, на сторінках написаних постфактум, де він розбирає ці книжки (сюди можна долучити й принагідні речення, які зазвичай починаються словами: «З дозволу вашого скажу» і є не застереженням ученого, а каденцією музики-виконавця). Інший музика, Ваґнер, власне, який мене оце захопив, у хвилю, коли діставав із шухляди розкішний фрагмент, уже в розпалі роботи відчувши його потребність для твору, про який він ще не думав, компонуючи цей фрагмент, або коли по створенні першої мітологічної опери, а за нею другої і всієї решти, нараз побачив, що зладив цілу тетралогію, мабуть, чи не відчув той самий захват, що й Бальзак, коли цей славнозвісний романіст, обвівши свої книжки чужим і водночас батьківським поглядом і виявивши в одній рафаелівську чистоту, а в другій євангельську простоту, нараз постеріг, у ретроспективному світлі, що його книги стануть ще прекрасніші, якщо їх звести до одного циклу, де ті самі герої з’являтимуться знов і знов, і коли він, зцементовуючи їх докупи, поклав останні й найрозкішніші мазки. То була вторинна єдність але не штучна, бо інакше все б розсипалося порохом, як це було зі стількома циклами пересічних письменників, які, з допомогою сили-силенної заголовків і підзаголовків, удають, ніби мають єдину і трансцендентальну мету. Єдність не примарна і, може, навіть реальніша через свою вторинність, через те, що була породжена в хвилини ентузіазму, коли в ім’я неї залишалося тільки стопити водно шматки. Єдність, несвідома самої себе, а отже, вітальна й алогічна, яка не виключає розмаїття, не заморожує виконання. Вона виринає (цим разом уже злита з цілістю) немов якийсь фрагмент, скомпонований окремо, породжений натхненням, не вимучений штучним розвитком якоїсь тези, зрощений з усією рештою. Перед бурею в оркестрі, що передує поверненню Ізольди, твір сам притягнув до себе напівзабуту мелодію пастушої сопілки. І, безперечно, як могутнє наростання оркестрової партії при наближенні корабля вбирає в себе переливи сопілки, перетворює їх, підхоплює своїм поривом, ламає їхній ритм, випрозорює тональність, прискорює ритм, збагачує інструментування, так, безперечно, і сам Ваґнер відчув радість, віднаходячи в пам’яті пастушу пісеньку, втілюючи її у твір, даючи їй звучати на повен голос. Ця радість не покидає його, зрештою, ніколи. Хоч би як у ньому журився поет, цю журбу завжди розпалює, перевищує — а отже, на жаль, швидко нівечить — радість компоністи. Але тут, так само як помічене оце мною споріднення фрази Вентейля з фразою Ватера, вразила мене якась вулканна віртуозність. Чи не ця віртуозність породжує у великих мистців оману цілковитої, стихійної оригінальносте, на позір — відсвіт позасвіття, а насправді — продукт вигостреної майстерносте? Якщо мистецтво тільки в цьому, воно не реальніше, ніж життя, і мені нема чого за ним шкодувати. Я грав і далі «Трістана». Відокремлений дзвінкою перебіркою від Вагнера, я чув, як він радіє, як запрошує мене поділити з ним його радість, я чув, як гримить вічно юний сміх і як гупає молотом Зіґфрід; фрази кувалися від цього ще чудовніше, а майстерна техніка служила вже тільки на те, щоб вони могли вільніше опустити землю, полинути птахом, подібним не до Лоенґрінового лебедя, а до аероплана, який на моїх очах у Бальбеку змінював свою енергію у злет, імкнув над хвилями і губився в небі. Птахи найвищого і найпрудкішого лету мають міцніші крила — так, либонь, і нам потрібні ці справді матеріяльні апарати, аби зглибити безмежжя: оті машини марки «Таємниця» у сто двадцять кінських сил, хай навіть, хоч би як високо нам літалося, насолоджуватися тишею безкресих просторів нам заважатиме потужний рев мотору!

Не знаю чому плин моїх марень, викликаний спогадами про музику, перекинувся на її найкращих сучасних виконавців, зокрема на Мореля — свідчення певної моєї переоцінки скрипаля. Думка моя зробила наглий фінт; я почав думати про Морелів характер, про певні його нахили. Зрештою — це могло пов’язуватися (але не ототожнювалося з неврастенією, що точила його), — Морель любив роздебендювати про своє життя, але так туманно, що важко було щось розпізнати. Він віддав себе, приміром, у цілковите розпорядження пана де Шарлюса, залишаючи за собою вільні вечори, бо по обіді вчащав на курси алгебри. Пан де Шарлюс згоджувався, але вимагав після уроків побачення. «Неможливо, це стара італійська картина» (вирваний із контексту, цей жарт був безглуздий, та що пан де Шарлюс звелів Морелеві прочитати «Виховання почуттів», де в передостанньому розділі цю репліку кидає Фредерік Моро, то Морель задля жарту ніколи не казав: «неможливо», щоб не додати: «Це стара італійська картина»), лекції на курсах часто затягуються і професорові нелегко, тож він був би, звичайно, вельми уражений…» — «Навіщо взагалі ці курси; алгебра — це тобі не плавання, ба навіть не англійщина, її легко засвоюють і з підручника», — ось як міг би заперечити пан де Шарлюс, але утримувався, осяяний здогадом, що курси алгебри це щось таке темне, де сам чорт ногу зламає. Може, він підночовує з молодицею, а може, спокусившись на брудні гроші, пристав до таємної поліції, влаштовує з тайняками облави, або, хто його знає? або злигався, що ще гірше, з жиґоло, чия підмога може бути потрібна в домі розпусти? «З підручника ще навіть легше, куди легше, — притакнув би своїм звичаєм Морелк — На слух алгебру не вгризеш». — «То чому б тобі не студіювати в мене, де було б куди зручніше?» — міг би спитати барон, але прикушував язика, знаючи, що вечірні години деспотично затятий Морель усе одно залишить для себе вільними, хіба уявні курси алгебри витіснить обов’язковий урок танців чи малювання. А проте пан де Шарлюс міг переконатися, що помиляється, принаймні почасти. Морель не раз розважався у барона розв’язуванням рівнянь. Пан де Шарлюс, щоправда, бовкнув, що алгебра скрипалеві ні до чого. Морель відповів, що це добра розвага і ліки від неврастенії. Певна річ, пан де Шарлюс міг би постаратися щось розвідати, з’ясувати, чим же мали бути насправді ті таємничі й невблаганні курси алгебри, щоб їх провадити отак ночами. Але пан де Шарлюс був людина світська і не мав часу розбиратися з Морелевими студіями. Візитування і приймання візит, клуб, обіди в місті, вечори в театрі відвертали його від думок про це, а зарівно і від неситої й підступної Морелевої злоби, яку він (так подейкували) вихлюпував тишком-нишком у різних середовищах і містах, де по черзі гостював і де про нього відгукувалися, здригаючись, пошепки, не сміючи дати волю язикові.

На жаль, того дня я став свідком одного з таких спалахів нервозного сказу, коли, відірвавшись від клавішів, я зійшов на подвір’я, аби піти назустріч Альбертині, якої заждався. Минаючи Жюп’єнів склепик, де Морель і та, котра (як я гадав) мала невдовзі стати з ним під вінець, були самі, я почув, як Морель репетував мов на пуп, — із тим більшим подивом, що в репеті його прохоплювалися зовсім незнайомі мені нотки. Ці нотки лунали уже не стримано, як завжди в нього, не по-панському, а по-мужичому. Слова вихоплювалися якісь босяцькі, якісь покручі з погляду щирої францужчини, хоча, зрештою, Морель нічого не знав до пуття. «Ану чеши звідси, затягана рострухо, рострухо, рострухо!» — батожив він бідолашну дівчину; та спершу, ясно, не могла добрати глузду в його мові, але потім, хоча її всю тіпало, гордовито випросталася. «Кажу тобі, чеши звідси, затягана рострухо, рострухо, та приведи свого вуйка, ось я йому розтовкмачу, яка з тебе курва!» Аж це на подвір’ї розлігся голос Жюп’єна, який повертався і гомонів із одним зі своїх приятелів; знаючи, який з Мореля страшенний боягуз, я вважав за зайве об’єднувати свої сили з Жюп’єном та його дружком, які саме надходили, і вернувся до себе, щоб уникнути зустрічі з Морелем, який (мабуть, воліючи залякати й узяти малу з допомогою дурнячого голослівного шантажу), попри своє немовби таке палке бажання побачитися з Жюп’єном, накивав п’ятами, тільки-но почувши його голос на подвір’ї. Підслухані оце щойно слова, хоч скільки їх товчи, — пустопорожні, і ними не пояснити серцебиття, з яким я брався нагору. Такі сцени, свідками яких ми стаємо в життті, сильні елементом несподіванки, званим у військовиків, — мається на увазі теорія наступу, — «перевагою раптовосте». Хоч як я заспокоював себе думкою, що Альбертина замість залишитись у Трокадеро, за хвилю буде коло мене, у вухах мені гримів грім десятикрот повтореного слова «роструха, роструха», і це слово перевертало мені душу.

Поступово збурення моє вляглося. Альбертина має повернутися. Зараз я почую дзвінок. Я усвідомлював, що моє життя не таке, яким би могло бути, що я маю жінку, і коли та повернеться, цілком природно, вийду з нею на прогулянку, що вся моя снага, вся моя енергія відтепер ітиме на її розцяцьковування, уподібнюючи мене щось до гінкої стеблини, обтяженої надто буйним плодом, що висмоктує всі її соки. Все це контрастувало з тугою, що в’ялила мене ще перед годиною: спокій, принесений Альбертининим поворотом, облягав мене щиріше за той, що я відчував уранці перед її виходом. Наділений хистом випереджати прийдешність, майже цілковитим паном якої робило мене слухнянство моєї подружки, відпорніший, як перше, сповнений по вінця й усталений близькою, припізнілою, неуникненною і любою присутністю, цей спокій (звільняючи нас від пошуків щастя в собі самому) був спокоєм, навіяним відчуттям родинного затишку та щастям домашнього вогнища. Родинне і домашнє — ось відчуття, яке давало мені стільки спокою, поки я виглядав Альбертину; і такого самого відчуття дознавав я згодом, ідучи з нею на прогулянку. Вона скинула на хвильку рукавичку, чи то щоб торкнутися моєї руки, чи то щоб мене засліпити, показуючи на мізинці, обік перстеника, подарованого їй пані Бонтан, ще один перстеник, де розпливався широкою і прозорою поверхнею ясний листочок рубіну. «Знов новий перстень, Альбертино! Далебі, нема меж щедросте вашої тітки!» — «Ні, це не від тітки, — одказала вона, сміючись. — Я сама собі купила, завдяки вам я можу робитя солідні заощадження. Навіть не знаю, кому він належав перше. Мандрівник, витратившися з грошей, залишив його власникові готелю, де я зупинилася в Мансі. Той не знав, що з ним робити, і був би відпродав мені за безцінь. Та все одно для мене це було занадто дорого. Але тепер, завдяки вам, я стала великою панією, от я й спитала готеляра, чи перстеник ще в нього. І ось він мій!» — «У вас і так чимало каблучок, Альбертино. А на якого пальця ви надінете ту, яку дістанете від мене? У кожному разі, це диво-перстень; шкода тільки, до пуття я не розгледжу карбу довкола рубіна; схоже на викривлене людське обличчя. Ба не ті в мене очі». — «Тут не зарадить і орлиний зір. Я теж погано розрізняю».

У мемуарах та романах я вичитав, що чоловік скрізь тінню супроводить жінку, ходить із нею на підвечірки, і колись частенько мріяв про те саме. Інколи мені здавалося, ніби я свого доскочив; наприклад, коли товаришив коханці Сен-Лу, обідав разом з нею. Але дурно я кликав на допомогу гадку, ніби я граю оце ролю романного героя, якому допіру заздрив; ця гадка доводила, як мені має бути приємно в товаристві Рахилі, а тим часом я цього не відчував. Бо щоразу, коли ми хочемо наслідувати щось посправжньому реальне, ми забуваємо, що це «щось» породжене зовсім не бажанням наслідувати, а несвідомою і теж реальною силою. Так ось, цього особливого настрою, якого не могло навіяти мені палке прагнення відчути витончену втіху від прогулянки з Рахиллю, я дізнавав тепер, не тому що його домагався, цього не було, а з цілком відмінних причин, причин щирих і глибоких; скажімо, завдяки тому, що ревнощі не дозволяли мені бути далеко від Альбертини, а в ті дні, коли я міг виходити, відпускати її гуляти без мене. Я переживав його тільки тепер, бо наша свідомість твориться не з обсервованих нами зовнішніх явищ, а з несвідомих вражень; ось чому колись, навіть якщо біля мене в кареті сиділа жінка, насправді біля мене її не було, оскільки потреба в ній не воскресала щохвилі, як оце потреба в Альбертині, оскільки мій пестливий упертий погляд не викликав безперестань на її личку рум’янцю, що вимагав постійної обнови, оскільки органи чуття, навіть утишені, але пам’яткі, не надавали тим барвам соковитости й тривкости, оскільки ревнощі — у супрязі з органами чуття та уявою, що їх загострює, — не утримували цієї жінки коло мене в рівновазі силою гравітації, такою ж потужною, як закон усесвітнього тяжіння.

Наше авто стреміло бульварами, вулицями, і шереги будинків укупі з рожевим згустком світла й холоду нагадували мені візити до пані Сванн, блідо осяяні хризантемами ще перед тим, як запалювали лампи. Я ледве встигав помітити — відгороджений від них шибкою машини, наче вікном у моїй кімнаті — молоду фруюгівницю, молошницю, що стояла під дверима, освітлена погідним ранком, наче героїня, яку мені хотілося спонадити в розкішні перипетії, аж поки ми стали б на порозі роману. Той роман зоставався для мене недосяжним. Не міг же я попросити Альбертину зупинитися, та й молодички вже позникали. Очі мої ледве розрізняли їхні риси і ледве встигали обмилувати їхню свіжість у золотавому серпанку, де вони купалися. Хвилювання, яке охоплювало мене, коли я бачив винареву дочку за касою чи молоду пралю за балачкою з кимось на вулиці, відчуває той, хто пізнає Богинь. Відтоді як Олімп упав, небожителі мешкають на землі. Створюючи мітологічні картини, малярі брали за моделі для Венери чи Церери дівчат із низів, які виконували найчорнішу роботу; а тоді (тільки не називайте їх дурноверхими блюзнірами, кощунниками!), єдино наділяли їх — їхніми ж прикметами, атрибутами боговитости, з яких їх було визуто і які тепер повертали їм назад. «Як вам сподобалося Трокадеро, юна своєумко?» — «Сказитися можна з радости, що я махнула на нього рукою і поїхала з вами. Здається, це Давіу?» — «Ого! Моя Альбертина вже обтесалася! Авжеж, Давіу, а я й забув». — «Поки ви спите, лежню, я читаю ваші книги. Монумент, що й казати, нікудишній!» — «Слухайте, мала, ви ростете так швидко і стаєте такою інтелігентною (я не лукавив, але був би ще й не від того, аби — за браком інших утіх — Альбертина все ж могла собі сказати, що час, проведений у мене, не зовсім для неї пропащий), що при нагоді я звірився б вам із речами, які всі визнають за фальш, хоч вони відповідають істині, що я шукаю. Чи знаєте ви, що таке імпресіонізм?» — «Ще б пак не знала». — «Ну то я ось що хочу сказати. Пригадуєте церкву Марковіля Пишного, ото що не любив Ельстір, бо вона нова? Хіба Ельстір не зраджує власний імпресіонізм, вириваючи ці будівлі з контексту загального враження, щоб видобути їх із лона світла, в якому вони розчинені, і досліджувати на кшталт археолога їхню власну вартість? Коли він малює, хіба шпиталь, школа, афіша на мурі не мають у загальному плані картини тієї самої стійности, що й зведений поблизу безцінний собор? Пригадуєте його фасад, вицвілий на сонці, та скупаний у світлі барельєф із марковільськими святими? Хіба шкодить, що будівля нова, якщо вона видається старою або навіть і не видається? Поезію, яку криють у собі старі дільниці, вичавлено з них до останньої краплі, але певні будинки, зведені для багатих міщухів, у нових дільницях, з білого-білісінького, свіжотесаного каменю, хіба не розтинають спечного повітря липневого полудня, о тій порі, коли комерсанти вертаються снідати до передмістя, криком таким же гострим, як запах вишні, перш ніж подадуть снідання в якійсь похмурій їдальні, де шкляні пркзми-підставки для ножів виграють різноколірними вогнями, такими ж урочими, як шартрські вітражі?» — «Який ви чарівник! Якщо я зроблюся колись інтелігентною, то лише завдяки вам». — «Пощо погідного дня відвертати очі від Трокадеро, чиї вежі видовжені, як шия жирафи, викликають на думку пустиньку в Павії?» — «Це Трокадеро, а воно стирчить на пагорбі, нагадує мені ще й репродукцію Монтеньї з вашого альбома; здається, це Сан-Себастян, де в глибині розкинулося амфітеатром місто і де, присягаюся, височіє і Трокадеро». — «У вас бистре око. І як це ви добачили репродукцію Монтеньї? Диво, та й годі!»

Ми в’їхали в дільниці простолюдніші; застигла в поставі Венери, за кожною лядою служниця робила з ляди ніби підміський вівтар, і я радий був би звікувати свій вік біля його підніжжя.

Як це роблять ті, хто відчуває передчасну смерть, я складав реєстр утіх, яких мене позбавляла Альбертина, остаточно поклавши край моїй вольниці. У Пассі на шосе, де було завізно, юнки, напівобнявшись, зачарували мене своїми усмішками. Я не встиг добре розглянути дівчаток, але навряд щоб я прибільшив їхній поваб; у кожній юрбі, в юрбі молоді, карбований шляхетний профіль не рідкість. Святкова вулична метушня для шанувальника жіночої краси така сама знахідка, як для археолога розкопана земля, звідки мотика добуває старожитні медалі. Ми прибули до Ліска. Я подумав: якби Альбертина не вибралася зі мною, я міг би оце в Цирку на Єлисейських Полях почути вагнерівську бурю, що ячить усіма оркестровими снастями, підхоплюючи, наче легке шумовиння, пастушу пісеньку, яку я недавно награвав, здіймаючи її в повітря, чавлячи, бгаючи, розсипаючи, крутячи в дедалі шаленішому вихорі. Словом, я прагнув скоротити нашу прогулянку і вернутися чимраніш, бо, не попереджуючи про це Альбертину, поклав собі піти ввечері до Вердюренів. Надіслане мені запрошення я викинув укупі з іншими до кошика. Але я змінив свій намір щодо цього вечора, бо хотів з’ясувати, кого Альбертина сподівалася спіткати в них пополудні. Сказати по щирості, ми з Альбертиною дійшли тієї межі, коли (якщо все йде правильно, нормальним трибом) жінка править для нас лише за кладку, перекинуту до іншої жінки. Вона затримає нас за душу, але вже мало; ми щовечора квапимося до незнайомок, а надто незнайомок, знайомих із нею, які можуть нам про неї розповісти. Щодо неї самої, то ми вже її посіли, вичерпали все, що вона згодилася віддати нам свого. Її життя — то ще вона сама, але, власне, незнана для нас її частина, все те, про що ми даремно її розпитували, перш ніж заходитися збирати потрібні відомості з уст інших.

Якщо вже моє життя з Альбертиною загрожувало позбавити мене Венеції, позбавити мене мандрівок, я міг би хоч зараз, якби був сам один, познайомитися з юними мідінетками, розпорошеними в сонячності цієї погідної неділі — для мене чимала частина їхньої краси крилася в загадковості, що вдихала в них життя. Хіба з очей, у які ми дивимося, не проростає погляд, що містить у собі невідомі образи, спомини, надії, відрухи, погорди, нерозлучні з ним? Чи не змушує нас така, власне, наповненість життя перехожих істот по-різному реагувати на чиїсь зсунуті брови чи там роздуті ніздрі? Присутність Альбертини не давала мені підійти до них і, може, таким чином звільнитися від спокуси. Той, хто хоче зберегти в собі смак до життя і віру в щось прекрасніше, ніж повсякденність, повинен гуляти, бо вулиці, бульвари повні Богинь. Але Богині не підпускають до себе. То тут, то там, серед дерев, при вході до кав’ярні пильнує служниця, як німфа на узліссі святого гаю, а в глибу троє дівчат сидять біля роверів, поставлених на взір великої арки, ніби трос Безсмертних, спертих ліктями на хмару або на казкового бігуна, на яких вони вершать свої мітологічні подорожі. Я зауважив, що за кожним разом, як Альбертина прикипала очима до цих дівчат, вона потім одразу оберталася до мене. Та мене не дратували ані пильність, ані швидкість її погляду; часто траплялося, що Альбертина, чи то під впливом утоми, чи то тим, що така манера дивитися властива спостережливій людині, приглядалася немовби в задумі і до мого батька, і до Франсуази; а що вона мерщій оберталася до мене, то це, мабуть, пояснювалося тим, що Альбертина, знаючи мою підозріливість, воліла (навіть якби мої підозри були безпідставні) не давати для них приводу. Зрештою, подібно до Альбертини, чия зіркість видавалася мені негожою (як і тоді, коли йшлося про молодиків), я сам задивлявся на всіх мідінеток, а проте не відчував себе бодай трохи винним, ба більше: мало не ремствував на Альбертину за те, що її присутність заважає мені зупинитись і підійти до них. Власне жадання уявляється нам чимось невинним, а чуже — сущим страхіттям. І такі різні підходи до нас самих і до коханої істоти можливі не лише, коли йдеться про жадання, а й у випадках брехні. Справді-бо, чи ж є щось звичніше, ніж приховувати щоденне своє нездужання, аби здаватися здоровим, ніж критися з якоюсь нецнотою чи потурати нишком своїм схотінкам, не кривдячи при цьому іншого? Брехня — найпотрібніше і найпоширеніше знаряддя інстинкту самозбереження. Та саме брехню нам хочеться вимести з життя нашої коханої, саме брехню ми вистежуємо, винюхуємо, тавруємо всюди! Нас вона обурює, її стане, аби спричинити розрив, за нею нам ввижаються найтяжчі провини, якщо тільки з ними не криються так ревно, що ми нічого не підозрюємо. Що й казати, дивовижний стан — ота наша загострена чутливість до хвороботворного чинника, нешкідливого завдяки своїй усюдисущості для інших, але такого небезпечного для бідолахи, позбавленого імунітету проти нього!

Життя цих молодих дівчат (унаслідок мого тривалого ув’язнення бачених лише вряди-годи) здавалося мені, як і всім тим, у кого легкість справджень своїх намірів не притупила уяви, чимось так само відмінним від того, що я знав, так само бажаним, як найчудовніші міста на шляхах омріяної подорожі.

Розчарування жінками, яких я спізнав у відвіданих містах, не перешкоджало мені попадати у прикови до нових і вірити в їхню реальність; тож так само, як утіха побачити Венецію, куди мене так надило навесні й куди відтяло б шлях одруження з Альбертиною, Венецію в панорамі, яку Скі визнав би, може, за красивішу з погляду колориту, ніж правдиве місто, це аж ніяк не заступила б мені самої подорожі, час якої, визначений без моєї участи, здавалося, перенести годі було; так само мідінетка, бодай найгарніша, але штучно втелющена мені звідницею, не могла б зрівнятися в моїх очах із тією, яка недбалою хисткою ходою саме проходила під деревами, пересміюючись із приятелькою. Навіть якби інша, зустрінута в домі розпусти, була гожіша, однак це було б не те, бо в очі незнайомки ми зазираємо не так, як дивимося на опаловий чи агатовий кришталик. Ми знаємо, що промінець, який виграє веселкою, чи блискучі зеренця, які в них міняться, це все, що ми можемо добачити з думок, із волі, з пам’яти, що зберігає отчий дім, якого ми не знаємо, друзів, яким ми заздримо. Чудесна здатність будити в нас жадобу опанувати все це — а заволодіти ним так важко, так непросто, — ось що надає очам куди більшої вартосте, ніж їхня тілесна краса (цим, мабуть, пояснюється те, що жінка, чию уяву розпалив молодик, потому як вона почула, що він принц Валлійський, переконавшись у хибності чутки, зараз же перестає ним цікавитися). Спіткати мідінетку в домі розпусти означає знайти її позбавленою того загадкового життя, яке її сповнює і яке ми прагнемо в її особі опанувати; означає наблизити до себе її очі, вже не очі, а звичайнісінькі самоцвіти, і її насуплений носик, до якого мені байдуже, як до зів’ялої квітки. Ні, якщо я хочу й далі вірити в реальність незнайомої мідінетки, що проходить ондечки вдалині, мені конче треба буде випробувати її опір, узгоджуючи з нею свої наміри, наражаючись на образи, поновлюючи атаки, домагаючись побачення, вистоюючи під її майстернею довгі години, пізнаючи подробиця за подробицею те, чим живе ця дівчина, з’ясовуючи, в якій загортці можлива для неї втіха, якої я шукав, і дистанцію, яку всілякі її звички і своєрідний побут ставили між мною і тією ласкою, якої мені хотілося запобігти і дізнати; це було так само конечне, як відбути довгу подорож залізницею, якщо я хотів вірити в реальність Пізи, яку я побачу живцем, а не у вигляді панорами на Всесвітній виставці.

Але ця, власне, подібність між жаданням і мандрівкою і привела до того, що я прирік собі зглибити колись природу цієї сили, невидимої, але не менш потужної, ніж віра чи — у світі фізичному — атмосферний тиск; сили, яка так високо підносила міста й жінок, допоки я їх не знав, але випаровувалася, щойно я наближався до них, спускаючи їх одразу на ницу і грішну землю.

Трохи далі ще одна дівчина, вклякнувши, поралася коло свого велосипеда. Зробивши ремонт, молода велосипедистка скочила в сідло, але не сіла на нього окаряч, по-чоловіцькому. Якусь хвилю ровер гойдався, а молоде тіло нібито запарусилося, окрилилося; і ось ген-ген перед нашими очима уже гнала гоном, даленіючи, юна напівлюдська, напівкрилата істота, янгол чи пері, верстаючи свою путь.

Ось чого позбавляли мене присутність Альбертини, моє співжиття з нею. Та чи справді позбавляли? А може, краще було б думати: чим усе це, власне, окупалося? Якби Альбертина не жила зі мною, якби була вільна, я міг би вбачати, і цілком слушно, у всіх цих жінках можливі, ймовірні предмети її жадань, її розкошів. Вони явилися б мені танцюристками, які, вдаючи на балі в сатани Спокусу для одної істоти, прошивають стрілами серце іншої. Мідінетки, юнки, акторки — як би я їх ненавидів! Споганівши в моїх очах, вони були б вигнані для мене зі світу краси. Неволя Альбертинина, дозволяючи мені не страждати через них, повертала їх до лона світової краси. Нешкідливі, втративши жало, що отруювало серце заздрощами, ці істоти давали мені право захоплюватися ними, пестити їх поглядом — при нагоді, може, і з ближчої відстані. Замкнувши Альбертину, я повернув Усесвіту всі оті барвисті крила, що шелестять на прогулянках, на балах, на виставах; вони знову ставали для мене спокусливими, бо не могли піддатися власній спокусі. Вони творили світову красу. А ще раніше створили Альбертинину. Вона здавалася мені пречудовою, бо я бачив у ній таємничу птаху, відтак велику пляжну знаменитість, жадану, може, для когось приступну. Ув’язнена в мене, ця птаха, — я відкрив її для себе одного вечора, коли вона повагом прогулювалася по молу з цілою зграйкою дівчат, подібних до чайок, залетілих невідь-звідки, і ця Альбертина злиняла й воднораз не залишила іншим жодних шансів заволодіти нею. Вона поступово втратила свою красу. Треба було прогулянок на зразок тої, коли я уявляв її без мене, коли її перестрівала якась жінка чи молодик, щоб я знов її побачив у блиску узмор’я, дяка Богові, мої ревнощі не конче віщували кінець радощам моєї уяви. Але, поминаючи ті раптові зриви, коли, збуджуючи жагу в інших, вона знову ставала для мене гарна, я міг точно поділити час її перебування в мене на два періоди: перший, коли вона ще була (щоправда, з кожним днем дедалі менше) сліпучою акторкою пляжу, і другий, коли вона, вже зблякла полонянка, зведена до безбарвности власної особи, потребувала, аби відзискати свою веселковість блискавиць, при спалаху яких я згадував минуле.