У пошуках утраченого часу. Полонянка

Аналізуючи все в такому дусі, з огляду на незмінну систему моїх реакцій, цілком невідповідних тому, що я відчував насправді, я можу бути певний ось у чому: якщо тамтого вечора сказав Альбертині, що вирішив її покинути, то я вчинив так — ще перше ніж навіть здав собі з цього справу, — зі страху, що вона зажадає вольниці. Мені не дуже було ясно, що то за вольниця, від якої мене починало тіпати; але, зрештою, то була вольниця, яка дозволяла Альбертині зраджувати мене чи бодай не давала мені певности, що вона мене не зраджує. І з самолюбства, з хитрощів мені схотілося показати їй, що я анітрохи цього не боюся, я вже зробив це в Бальбеку, заповзявшись вивищити себе в Альбертининих очах, а також згодом, коли мені йшлося про те, щоб вона не встигла зі мною знудитися.

Врешті щодо закиду, який можна зробити другій — несформульованій — гіпотезі, закиду, що завждішня Альбертинина мова спростовувала її, доводячи, що найбільше її щастя — життя у мене вдома, супокій, читання, самітність, нехіть до сафічних милощів тощо, то на ньому не варто навіть зупинятися. Бо якби Альбертина судила про мої почуття з моїх слів, у неї склалося б зовсім протилежне уявлення про істину, оскільки про своє бажання розійтися з нею я заявив якраз тоді, коли не міг уже без неї жити; а якщо в Бальбеку я двічі признавався їй у коханні до іншої жінки — перший раз — до Андре, другий — до якоїсь таємничої особи, то обидва рази я вчинив це тоді, коли ревнощі відживили в мені кохання до Альбертини. Мої слова жодною мірою не відбивали моїх почуттів. Якщо у читача відчуття цього втрачається, то це тому, що як Оповідач я знайомлю зі своїми почуттями паралельно із цитуванням своїх слів. Але якби я таїв від нього ті почуття і якби він знав тільки слова, то мої вчинки, розходячись зі словами, створювали б у нього враження якихось дивацьких вибриків, заскоків божевільного. А проте другий спосіб був би не набагато фальшивіший від того, який я обрав, бо образи, які змушували мене діяти, такі відмінні від тих, які малювалися в моїх словах, були в цю мить дуже темні; одне певне: я дуже погано знав свою натуру, що визначала мої вчинки; сьогодні я бачу ясно її суб’єктивну правду. Що ж до правди об’єктивної, тобто того, чи інтуїція моєї натури точніше від мого розуму вловлювали справжні Альбертинині наміри, чи мав я підстави довіряти своїй натурі і чи, навпаки, не переінакшила вона Альбертининих намірів, замість їх розпізнати, це важко мені сказати.

Оце невиразне, відчуте мною у Вердюренів побоювання, як би Альбертина мене не покинула, одразу розпорошилося. Додому я повернувся не з певністю, що знайду тут полонянку, а з почуттям, що я сам полоненик. Але розвіяний страх пойняв мене з іще більшою силою, коли, заявивши Апьбертині, що я йду від Вердюренів, я угледів, як її лице — укотре вже! — скипає загадковим роздратуванням. Я знав, що цей гнів — тільки кристалізація в її плоті усвідомлених образ, думок, ясних для того, хто формує їх, але замовчує, синтез видимий, але ще ірраціональний і що той, хто збирає на личку коханої коштовний осад її гадок, силкується, своєю чергою, для зрозуміння того, що діється в її душі, звести аналіз цього осаду до його розумових складників. Відповідь для рівняння з одним невідомим, за яке для мене правила Альбертинина думка, була десь така: «Я знаю його підозри, я певна, що він спробує їх перевірити, а, щоб я йому не перебаранчала, він виконав усю свою роботу потаєнці». Але якщо Альбертина плекала такі думки, ніколи не признаючись мені в них, то чи не повинна була сповнитись відразою до самої себе, чи не могла постановити не сьогодні-завтра припинити це нестерпне животіння, коли вона відчувала, якщо — бодай у серці — згрішила, що її розкусили, вистежують, зв’язують їй руки й ноги у її нахилах! Але все одно не втишувало моїх заздрощів! А якщо Альбертина не згрішила ні словом, ні ділом, то хіба не мала вона права сповнитися нехоті, бачучи, що від Бальбека, де вона так стійко уникала усамітнюватися з Андре, і аж до сьогодні, коли відмовилася піти до Вердюренів чи зостатися у Трокадеро, вона не здолала заслужити моєї довіри? Тим паче що я не міг їй ні в чому дорікнути. Коли у Бальбеку згадували про дівчат поганої слави, Альбертина часто здіймала хихички, викаблучувалася, наслідуючи їх; усе це мене дратувало, я здогадувався, що так вона чинила для її подружок. Але відтоді як вона дізналася про мої погляди, відтоді як дехто звернув увагу на ці її вихиляси, вона перестала брати участь у розмові, не тільки словами, а й мімікою. Важко сказати, що до цього спричинилося (може, вона хотіла, щоб менше пащекували про таких дівчат, а може, була й інша якась причина), але тоді в її таких жвавих і рухливих рисах уражало єдине: що як тільки порушували цю тему, вона, підкреслюючи свою неуважність, зберігала достоту такий самий вираз, який мала хвилину тому. І це заклякання виразу, навіть не затятого, гнітило, як мовчанка; годі було сказати, схвалює вона чи засуджує таких, знає, про що йдеться, чи не знає. Кожна її риса була пов’язана лише з якоюсь іншою. Ніс, уста, очі творили досконалу гармонію, відрубну від решти; вона нагадувала пастель і справляла таке враження, ніби не чула, про що гомонять довкола, як не чує глядацьких відгуків про себе Латурів портрет.

Моє рабство, ще гнітюче для мене, коли я, даючи водієві адресу Брішо, бачив світло у вікні, перестало мене гнобити трохи згодом, коли я зміг відчути, як важко переносить Альбертина свою неволю. І, щоб неволя не була для неї такою нестерпною, щоб їй не спало на думку вириватися з її клітки самохіть, я подумав, що найкраще підказати їй, що неволя ця не вічна і що я сам прагну покласти їй край. Якщо мені з моїм задумом поведеться, я буду щасливий. Насамперед я виб’ю ґрунт із-під того, чого я так боявся, — Альбертининого бажання розлучитися, а потім, навіть якщо абстрагуватися від мети, яку я поставив, сам по собі успіх моєї комедії, доводячи, що я для Альбертини не погорджений коханець, не осмішений заздрісник, якого вивели на чисту воду, повернув би нашому коханню первісну свіжість, воскресивши бальбецькі часи, коли вона так легко повірила, що я кохаю іншу. Бо вона вже запевне б не пойняла цьому віри, тимчасом як розіграний того вечора намір порвати з нею назавше здавався їй цілком імовірним.

Їй не вірилось, що це наслідок моїх відвідин Вердюренів. Я сказав, що спіткав там драматурга Блока, близького Леїного приятеля, а Лея звірила йому дивні речі. (Я хотів їй дати зрозуміти, що про Блокових кузин знаю більше, ніж мовлю.) Щоб утишити збурення, викликане моєю грою в розлуку, я спитав: «Альбертино! Ви можете заприсягнутися, що ніколи мені не брехали?» Втупивши погляд у порожнечу, вона відказала: «Так, тобто ні. Я збрехала, що Андре липнула до Блока, ми його не бачили». — «Але в такому разі навіщо ви це говорили?». — «Я боялася, щоб ви не подумали про неї щось інше, та й годі». Альбертина знов утупилася в порожнечу, а потім сказала: «Мені не треба було приховувати від вас, що я три тижні подорожувала з Леєю. Але я вас тоді так мало знала!» — «Це було перед Бальбеком?» — «Перед другим Бальбеком». А ще вранці вона мені казала, що не знайома з Леєю! Я дививсь, як горить полум’ям мій роман, на писання якого в мене пішло мільйон хвилин. Навіщо? Навіщо? Альбертина, як зрозумів я, робить мені ці два признання, бо думає, що це до мене все одно дійшло від Леї. Чи ж можна ручитися, що не знайдеться ще сотні подібних випадків? А ще я розумів, що в Альбертининих словах ніколи немає ні на йоту правди, що правда вилазить усупереч їй, що правда спливала цілим кім’яхом фактів, які Альбертина досі намагалася приховати, боячись, що хтось може про них знати. «Два випадки — це пусте, — сказав я. — Ось як їх буде бодай чотири, тоді вони вріжуться в пам’ять. Що ви ще можете мені відкрити?» Вона знов утупилась у порожнечу. Як у неї віра в прийдешнє життя уживалася з брехнею, з якими менш згодливими, ніж вона гадала, богами вона пробувала домовитися? Становище вийшло негарне, бо її мовчання і нерухомість погляду тривали довгенько. «Ні, більше нічого», — відгукнулася, нарешті, вона. І, попри мої наполягання, вона уперлася — уже з легкістю — на «більше нічого». Це, може, й правда, та щербатенька! Відколи в неї завелася ця пристрасть, аж до дня, коли я притулив її в себе, скільки разів, у скількох помешканнях, на скількох прогулянках вона, мабуть, віддавалася своїй пристрасті! Ґоморрейки досить рідкі й воднораз досить численні, отож у найбільшій юрбі всі вони угледять одна одну. І тому легко порозуміються між собою. Я з жахом згадую один вечір, який тоді здався мені тільки смішним. Мій друг запросив мене обідати до ресторану разом із його коханкою і ще з одним другом, який привів свою коханку. Жінки швидко знюхалися, але їм так нетерпеливилось, що вже після супу їхні ноги шукали зустрічі під столом між собою і часто натикалися на мої. Небавом їхні ноги переплелися. Але двоє моїх друзів нічого не помічали; я сидів як на голках. Одна з жінок не витримала і полізла під стіл, кажучи, ніби щось упустила. Потім у другої розігралася мігрень і їй захотілося піти до умивальні. Друга заявила, що їй пора йти з приятелькою до театру. Зрештою я залишився сам із двома приятелями, які ні про що не здогадувалися. Та, кому боліла головонька, повернулася, але перепросила за те, що піде додому раніше, щоб зажити антипірину. Потім ці двоє жінок дуже заприязнилися, разом прогулювалися. Одна, перебрана за чоловіка, ловила малих дівчаток, проводила їх до тамтої і звірялася їм із їхньою таємницею. Друга мала малого хлопця, на якого вдавано гнівалася й просила приятельку карати його, а та при покаранні рук не жаліла. Можна сказати, що не було такого публічного місця, де б вони не робили того, що найінтимніше.

«Проте Лея, поки ми подорожували, шанувалася, — сказала Альбертина. — Вона поводилася стриманіше за багатьох світських жінок». — «А хіба є такі світські жінки, які поводилися з вами свавільно, Альбертино?» — «Ні». — «То що ви маєте на увазі?» — «Вона не розпускала язика». — «Наприклад?» — «Вона не вживала, як немало світських жінок, таких слів, як «остобісіти», «чхати». Мені здалося, що ще не згоріла частина роману дожевріла і спопеліла. Моя нехіть могла б ще тривати. Коли я застановлявся над Альбертининими словами, мене пекла безсила лють. Потім лють поступилася місцем перед якоюсь розчуленістю. І я теж, коли вернувся додому і заявив про розрив, злукавив. Ця так уперто розігрувана мною ухвала порвати насилала на мене якусь журу, здатну зв’ялити мене, аби я справді захотів покинути Альбертину. Зрештою, навіть за цих нападів, наворотів (як кажуть про страждання фізичні) моїх думок про оргії, яким віддавалася Альбертина перед нашим знайомством, я ще більше дивувався улегливості моєї бранки і переставав на неї гніватися. Звичайно, протягом усього нашого спільного життя я натуркував Альбертині, що це життя тільки тимчасове, і Альбертина бачила в цьому якийсь чар. Але того вечора я передав куті меду; я боявся, що невиразних погроз розриву вже недостатньо, що вони розбігаються з Альбертининим уявленням про моє велике кохання і ревнощі, які мене, як вона думала, погнали до Вердюренів на розпити. Того вечора я міркував так: серед інших причин, які могли мене раптом схилити (з чого я здав собі справу тільки поступово) до цієї комедії розриву, найважливішою була та, що я, скоряючись імпульсові, як це траплялося з моїм батьком, але тільки не маючи, як батько, духу здійснити погрозу, я погрожував істоті, що була в безпеці, але, аби вона не думала, ніби я кидаю слова на вітер, я заходив надто далеко, вдаючи щирість моїх намірів, і відступав аж тоді, як противник, піймавшись на вудку, починав тремтіти.

Зрештою, в такій брехні ми завжди чуємо щось від правди; якщо життя не приносить змін у наше кохання, то ми самі хочемо їх унести або удавати, говорячи про розлуку, бо ми дуже гостро чуємо, що всяке кохання і загалом усе на світі швидко йде до прощання. Нам заздалегідь збирається на плач, щоб виплакати сльози, нерозлучні з прощанням. Еезперечно, цього разу сцена, яку я розіграв, мала свою практичну мету. Мені нараз запраглося утримати Альбертину, бо я відчував, що душею вона поєднана з іншими істотами, зв’язки з якими годі урвати. Якби вона навіть зреклася назавше усіх ради мене, я б, мабуть, ще цупкіше завзявся не покидати її ніколи. Бо заздрощі роблять розлуку чимось болісним, а вдячність унеможливлює її. В кожному разі я відчував, що мене чекає бій, і в цьому бою я переможу чи накладу головою. Я ладен був віддати Альбертині все, чим посідав, бо я казав собі: «Все залежить від цієї сутички». Але ці сутички мало скидаються на колишні, які тривали кілька годин, тоді як сучасна баталія не має ні кінця, ні краю, ні завтрішнього, ні позавтрішнього дня, ні наступного тижня. Ти віддаєш їй усі сили, переконаний, що треба тільки докласти останніх зусиль. І так цілий рік може не принести «розв’язання».

Може, тут давалася взнаки несвідома ремінісценція комедіянтських сцен, які влаштовував пан де Шарлюс, з яким я водився, коли мене огортав ляк, що Альбертина мене покине. Але згодом, почувши від матері про те, чого я раніше не знав, я прийшов до переконання, що всі подробиці цієї сцени — в мені, в одному з похмурих, успадкованих нами схронах, де певні почуття забирають у нас голос, вивільняючи наш бережений запас сил, як вивільнюють їх ліки, діючи подібно до алкоголю чи кави. Коли тітка Леонія почула від Евлалії, що Франсуаза, певна, що пані її сидітиме в чотирьох стінах, намислила таємно відлучитися, про що моя тітка не мала ніколи довідатися, напередодні тітка нібито вирішила, що завтра вона поїде на прогулянку. Вона звеліла недовірливій Франсуазі не лише приготувати загодя всі речі, провітрити ті, що замкнуті в шафі, а й навіть замовити повіз, розрахувати кожну хвилину денних справ. І допіро як Франсуаза, переконана чи бодай занепокоєна, мусила відкрити тітці свої плани, тітка прилюдно зреклася своїх планів, щоб не перебаранчати Франсуазиних. Так само, аби Альбертина не подумала, що я її тільки лякаю, і аби вона міцніше вбила собі в голову, що ми розходимося, я, висловлюючи думку і сам же з неї роблячи висновки, почав готувати наперед наше завтрішнє і нібито вічне прощання і давав Альбертині вказівки, як нібито ми й не збиралися помиритися за хвилю. Як генерали, гадаючи, що для того, щоб переграти ворога, треба хитрувати до кінця, я теж уклав у цю комедію майже стільки душі, щоб комедія здалася правдою. Ця вигадана сцена прощання, зрештою, пройняла мене такою гризотою, буцімто вона була справжня; може, тому, що один із двох акторів — Альбертина, — уважаючи її за правду, підсилила ілюзію другого. Життя у нас плинуло з дня на день, кожен день, навіть прикрий, залишався зносним, прив’язаним до землі баластом звички, а також певністю, що і завтра, хай би яке воно було жорстоке, кохана істота буде зі мною. Аж це я, навісноголовий шаленець, знівечив одним махом наше важке життя. Нищив я, щоправда, його лише словами, але цього було досить, щоб укинути мене в журбу. Може, тому, що смутні слова, хай навіть нещирі, несуть у собі свій смуток і в’їдаються в нашу шкуру; може, тому, що вдаючи розлуку, ми випереджаємо годину, яка надійде колись неминуче; і, врешті, ми не цілком певні, що ми не натискаємо на механізм, який виб’є цю годину. В усякому блефі, хоч би який він був невинний, є частка непевности, як реагуватиме той, кого ошукують. Аби ж то ця комедія розлуки закінчилася розлукою! Без серцевого щему ми не можемо уявити собі її можливосте, навіть неправдоподібної. Ми побиваємось подвійно, бо розлука відбувається тоді, коли вона нестерпна; коли ми потерпаємо через жінку, яка піде від нас, не вилікувавши нас чи бодай не заспокоївши! 1, врешті, ми вже не маємо такої підпори, як звичка, спасенної для нас навіть у гризоті. Ми добровільно позбуваємося її; ми надали нинішньому дневі виняткової ваги; його вивернуто з коренем, як день від’їзду; наша уява, більше не паралізована звичкою, обудилася; ми додаємо до нашого повсякденного кохання сентиментальні марення, які роздувають його незмірно, ми не уявляємо, як нам далі жити без тієї, на яку вже не можемо покладатися. Власне, мабуть, для того, щоб вона від нас не пішла, ми й пустилися на комедію розлуки. Але ми попалися на вудочку самі, ми знову почали страждати, бо самі утяли щось нове, незвичайне, схоже на те лікування, яке повинне сцілити хворобу пізніше, а зразу тільки погіршує її.

На очах у мене бриніли сльози, як у тих, хто на самоті, примхою уяви, переживає смерть коханої і уявляє собі так докладно власний біль, що, врешті, його відчуває. Ось так, даючи Альбертині вказівки щодо її поводження в стосунку до мене, коли ми розійдемося, у мене створилося враження, ніби мені так сумно, як наче ми й не збиралися помиритися за хвилю. А потім, чи був я так уже певний, що здолаю це вчинити, чи був певний, що знов умовлю Альбертину жити вкупі? А якби мені з цим пощастило цього вечора, чи відродиться у ній попередній душевний стан? Я відчував себе паном прийдешнього, але не вірив у це панування; я розумів, що моє почуття походить тільки від того, що ця прийдешність ще не існувала і що вона тим самим не гнітила мене своєю неминучістю. Брешучи, я, може, був тоді ближче до правди, ніж мені здавалося. Наприклад, коли я казав Альбертині, що швидко її забуду; так справді сталося в мене з Жільбертою, яку я тепер уникав, рятуючись не від страждання, а від нудьги. Звісно, я страждав, коли писав Жільберті, що ми більше не зустрінемося. Проте зрідка я її відвідував. Отож весь час Альбертини належав мені, а в коханні легше зректися почуття, ніж звички. Але мені вистачало духу говорити прикрі слова, я знав, що це неправда, зате вони були щирі в Альбертининих устах: «О, я обіцяю, я вас більше не побачу! Аби лиш не бачити, як ви плачете, кохання моє! Я не хочу завдавати вам прикрощів. Що ж, як треба, ми більше не побачимося!» Її слова були щирі, а мої нещирі, бо Альбертина почувала до мене тільки приязнь, і розлука засмучувала її менше; з другого боку, мої сльози, які є тільки росою за великого кохання, здавалися Альбертині чимось незвичайним і, перенесені в терени приязні, де вона залишалася, приязні міцнішої, ніж моя, судячи з того, що вона оце сказала, краяли їй серце; при прощанні той, хто не кохає, знаходить ніжні слова, кохання навпростець не освідчується, а потім, сказане оце нею, може, не таке вже й неточне, бо щедрі прояви кохання можуть, зрештою, породити в істоті, яка їх будить, не відчуваючи їх сама, прихильність, удячність, почуття не такі егоїстичні, ніж ті, що їх викликали; і по цілих роках розлуки, коли в душі давнього коханця вже нічого не зостанеться, вони не заглухнуть у коханки.

Була така мить, коли мене посіла злість на Альбертину, але ця злість тільки пробудила мою охоту утримати її. Того вечора, ревнуючи її лише до мадемуазель Вентейль, я збайдужів до Трокадеро, не лише тому що послав її туди, аби відвернути від Вердюренів, а й тому що, уявляючи там Лею, через яку я відкликав Альбертину, не бажаючи їхнього знайомства, я знічев’я назвав ім’я Леї, і Альбертина, людина недовірлива, з побоювання, що мені ляпнули щось зайве, ускочила в слово і заторохтіла, прикриваючи очі долонею: «Я дуже добре її знаю; торік ми ходили з приятельками дивитися її гру; після вистави ми зайшли до її вбиральні; вона одягалася при нас. Це дуже цікаво». Тут моя думка була змушена покинути мадемуазель Вентейль і в розпачливому пориванні, шугнувши до провалля даремних силкувань щось відновити у пам’яті, причепилася до актриси, до того вечора, коли Альбертина пройшла до її ложі. З одного боку, після всіх присяг, які вона мені робила так щиро, після беззастережного принесення в жертву своєї свободи, хіба можна було повірити, що все це підшите злом? А проте мої підозри, може, й були детекторами брехні. Якщо вона пожертвувала Вердюренами задля Трокадеро, хоч у Вердюренів могла зустрітися з мадемуазель Вентейль, тож у Трокадеро, яким вона пожертвувала задля прогулянки зі мною, була, як причина її відкликання, Лея, через яку, як мені здавалося, я турбувався даремно і з якою, проте, за її мимовільним визнанням, вона зналася куди ближче, ніж могли підказати мої страхи, та ще й за дуже підозрілих обставин. Хто ж міг привести її в цю ложу? Страждаючи через Лею, я переставав страждати через мадемуазель Вентейль, двох катів мого дня, переставав чи то тим, що в моїй голові не вкладалося стільки сцен зразу, чи то через зіткнення моїх нервових емоцій, відголоском яких і були мої ревнощі. Я переконувався, що ревную до Леї не менше, ніж до мадемуазель Вентейль, і водночас мені не вірилося в цю Лею, бо я все ще страждав через мадемуазель Вентейль. Хоча мої ревниві почуття гасли одне по одному — щоб запалати потім ізнову, — це не означало, що вони не відповідали якійсь відчутій наперед правді, що про цих жінок я не міг казати: «жодна», а міг казати: «всі». Я сказав, «відчутій наперед», бо не міг захопити всі точки простору й часу. До того, чи ж є такий інстинкт узгодження, який допоміг би мені там-от, такої-от години спіймати Альбертину на гарячому з Леєю, або з бальбецькими дівчатами, або з подругою пані Бонтан, яку вона зачепила, або з тенісисткою, яка штовхнула її ліктем, або з мадемуазель Вентейль?

«Серденятко моє Альбертино! Дуже вдячний вам за вашу обіцянку! Зрештою, в перші роки я принаймні уникатиму тих місць, де будете ви. Ви не знаєте, чи поїдете цього року до Бальбека? В такому разі я подбаю про те, щоб туди не поїхати». Розводячись у такому дусі, запобігаючи подіям ув облудному моєму уявленні, я не стільки прагнув настрашити Альбертину, скільки завдати болю самому собі. Як людина, яка спершу дратується через дрібницю, а потім упивається громами власного голосу й улягає лютості, породженої не з серця, а з самого дедалі навіснішого гніву, я котився щоразу швидше похилою мого смутку до все глибшої розпуки, з безвладністю людини, яка відчуває холод, але не бореться зі стужею, а знаходить якусь приємність у дрижаках. І якби я врешті — як я на це розраховував, — опанував себе, отруснувся з душевного застою, дав хід назад, Альбертинин поцілунок на добраніч мав би потішити мене не стільки після болю від того, що Альбертина не зраділа моєму приходові, скільки після болю, якому я піддався, уявляючи формальнощі вигаданої розлуки (для уявного залагодження їх) і передбачаючи її наслідки. У кожному разі, не вона перша повинна була сказати на добраніч, — це перешкодило б мені повернутися до пропозиції помиритися. Отож я раз у раз нагадував Альбертині, що давно вже пора сказати на добраніч, завдяки чому я не випускав з рук ініціятиви і все відсував хвилину прощання. В такий спосіб натяки на вже пізню добу і на те, що ми притомилися, я пересипав питаннями, які задавав Альбертині. «Сама не знаю, куди мені податися, — відповідала вона замислено. — Може, до Турені, до тітки». І цей первісний план заморозив мене, як ніби наш остаточний розрив уже почав справджуватися. Вона перебігла очима по кімнаті, по піанолі, по блакитних атласних фотелях. «Не можу освоїтися з думкою, що я не побачу цього ні завтра, ні позавтрьому, ніколи. Люба кімнатка! Ні, це неможливо, мені це в голові не вкладається!» — «Так треба, тут ви нещасливі». — «Ба ні, я ще не була нещаслива, нещасливою я буду тепер». — «Та ні, повірте: так буде ліпше для вас!» — «Може, для вас!» Я втупився перед собою в простір, буцімто, вагаючись, гнав від себе якусь нову думку. «Послухайте, Альбертино, ви сказали, що ви були тут щасливі й що ви будете нещасливі». — «Авжеж». — «Ви мені шарпаєте душу. Хочете, спробуємо пожити ще кілька тижнів? Хто знає, тиждень по тижню, так можна й обсидітися. Є перехідні часи, які тривають вічність». — «Який ви милусь!» — «Але ж це шаленство — так катувати знічев’я цілі години один одного; це як подорож, до якої людина готується, а потім не їде. Я геть розбитий». Я посадовив її собі на коліна, узяв Берґоттів рукопис, про який вона мріяла, і написав на обкладинці: «Моєму серденьку Альбертині на пам’ятку про відновлення угоди». «А зараз, моя рибко, — сказав я, — ідіть спати хоч би аж до завтрішнього вечора, ви не стоїте вже на ногах». — «О, я дуже рада!» — «Ви кохаєте мене бодай трошки?» — «В сто разів більше, ніж раніше».

Я б так не тішився, якби ця комедійка не сягнула тієї досконалосте в режисеруванні, до якої я її допровадив. Якби ми просто говорили про розлуку, це вже було б серйозно. Люди думають, що ведуть ці розмови не тільки нещиро (що, зрештою, правда), але й вільно. Проте такі наші розмови, без нашого відома, всупереч нашій волі, є вже першим помруком бурі, про яку ми не здогадуємося. Насправді те, що ми доводимо тоді, є чимсь противним нашому прагненню (а прагнемо ми жити з тією, яку кохаємо), але жити разом нам уже несила, це для нас щоденна мука, мука, яку ми воліємо стражданню розлуки, але ця мука все-таки розведе нас, попри наші зусилля, врізнобіч. Так діється звикле, але не одразу. Найчастіше — у нас із Альбертиною, як виявиться, все складеться не так — потому як були сказані слова, в які ми не повірили, вводиться в дію неоковирний шкіц добровільної, безболісної, тимчасової розлуки. Жінці пропонують — аби згодом вона більше змогла уподобати наше товариство, аби позбутися на час від вічних гризот і втоми — вирушити без нас або дозволити вирушити нам без неї в кількаденну подорож. Це будуть перші — вже віддавна — дні, проведені без неї, які раніше здавалися нам неможливі. Дуже швидко вона повертається до нас, щоб посісти свос місце біля нашого вогнища. Ось тільки ця розлука, коротка, але доконана, не є наслідком свавільної примхи і не може бути єдиною, як ми собі замислили. До нас вертаються ті самі гризоти, ті самі труднощі співжиття; єдино розлука — це не найважче з усього; про неї заходить розмова, потім її і доводять до скутку за обопільною згодою. Але це тільки початкові симптоми, яких ми не помітили. Незабаром розлуку хвилеву й усміхнену заступить розлука жорстока, остаточна, яку ми несвідомо готували.

«Зайдіть до мого покою на п’ять хвилин, мені хочеться ще на вас подивитися, мій хлопче. Будьте такий ласкавий! Але я швидко засну, бо я зовсім як нежива». Вона справді була як нежива, коли я вступив до її покою. Прилігши, вона одразу заснула; простирадла, саваном обвиваючи її тіло, спадаючи гарними згортками, здавалися кам’яними. Як на середньовічних фресках Страшного Суду, сама тільки голова виста є з гробу, чекаючи уві сні сурми Архангела. Сонна голова майже відкинута назад, волосся розкуйдане. І, споглядаючи це розпростерте, звичайне тіло, я питав себе, яку логаритмічну таблицю вона складає, щоб усі ті дії, в яких воно бере участь — рух ліктя, шелест сукні, — простягнені в безконеччя з усіх точок, які воно займає у часі й просторі, і час від часу воскрешені в моїй пам’яті, завдавали мені стільки болю. Адже — я знав про це — ці дії пов’язувалися з рухами, з її прагненнями, які в іншої жінки — а в неї самої п’ять років тому або через п’ять років потому — були б мені зовсім байдужі. Все це була брехня, але рятунок я від своєї легкодухости бачив лише в смерті. І так я стояв у хутрі, якого ще не скинув після повернення від Вердюренів, перед цим скорченим тілом, перед цією алегорією — чого? моєї смерти? мого кохання? Незабаром я почув рівний її подих. Я присів на краєчок ліжка; цей віддих і споглядання її діяли на мене заспокійливо, наче морський легіт. Потім я вийшов навшпиньки, аби її не збудити.

Було так пізно, що я попросив Франсуазу ходити вранці коло Альбертининого покою тихенько. Отож Франсуаза, переконана, що ми влаштували були «нічну оргію», іронічно звеліла решті служби «не будити принцеси». Окрім того, я потерпав, що Франсуаза не зуміє стриматися, нагрубіянить Альбертині і цим отруїть нам життя. Франсуаза була вже не в тих літах, коли вона страждала через те, що моя тітка фаворизує Евлалії, тепер її заздрощам не було впину. Ці заздрощі змінювали, спотворювали твар нашої служниці аж так, що я іноді застановлявся: а що як, непомітно для мене, після вибуху люті у неї станеться легкий удар? Попрохавши не будити Альбертини, сам я не міг заснути. Я намагався зрозуміти, який же справжній її душевний стан. Чи ж відвернув я розіграною мною скорботною комедією реальну загрозу? Хоча Альбертина твердила, що їй дуже добре в мене, чи ас збиралася вона іноді утекти на волю або ж, навпаки, належало вірити її словам? Яка з двох гіпотез правдива? Якщо мені часто траплялося, якщо часто доводилося для усвідомлення історичної події роздути випадок мого минулого життя до вимірів історії, то цього ранку, навпаки, я не переставав зіставляти нашу вчорашню сцену з недавнім дипломатичним інцидентом. У такий спосіб, попри всю ріжницю, я намагався зрозуміти її вагу.

Очевидно, я мав право так розумувати. Бо цілком імовірно, що я несвідомо ступив у слід пана де Шарлюса, вдаючи цю облудну сцену, — подібні сцени він не раз перед моїми очима розігрував так ізповажна: з другого боку, це в нього було не чим іншим, як несвідомим перенесенням у сферу приватного життя інстинктів його германської раси, пробуджених у ньому хитрощами чи, як хочете, войовничою пихою?

Деякі державні мужі, між ними — і князь Монако, переконали французький уряд, що, як він не відцурається пана Делькасе[100], грізна Німеччина оголосить війну, і міністр закордонних справ подав до демісії. Отож французький уряд визнав за німцями намір почати воєнні дії, якщо ми не поступимося. Але інші політики думали, що це звичайнісінький «блеф» і що як Франція покаже твердість, німці не добудуть меча. Звичайно, сценарій тут був не лише відмінний, а майже протилежний, бо Альбертина ніколи не похвалялася мені розривом; але сукупність вражень укріпила мене в вірі, що вона про це думає, так само як французький уряд повірив у намір німців. З другого боку, якби німці прагнули миру, то навіювати французькому уряду думку про можливість війни було б небезпечною грою з сумнівним успіхом. Безперечно, я діяв би цілком слушно, якби думка, що я ніколи не наважуся на розрив, викликала б у Альбертини поривання до волі. А якщо повірити, що вона не має таких прагнень, зректися припущення, що в ній іде якесь своє, таємне життя, мета якого потурати своєму збоченню, що в ній озвався тільки гнів, коли вона, довідавшись, що я був у Вердюренів, гукнула: «Я так і знала!» — і, вдаючи, що їй усе ясно, додала: «У них мала бути мадемуазель Вентейль»? Усе це підтверджувало побачення Альбертини з пані Вердюрен, побачення, про яке мені сказала Андре. Але, може, ці несподівані пориви до свободи (казав я собі, пробуючи йти наперекір інстинкту), виникали — ни взагалі існували, — або мали, зрештою, виникнути з противної думки; а саме з того, що мені не в голові женіння з Альбертиною, що я не лукавлю, натякаючи ніби знічев’я на нашу близьку розлуку, що я принаймні покину її рано чи пізно. Вечірня сцена мала в такому разі єдино зміцнити цей здогад і привести її до такої ухвали: «Якщо цього не минути, то ліпше скінчити з цим зразу». Воєнні приготування, які найоблудніша з максим хвалить, аби перемогли устремління мирні, спершу, навпаки, переконують кожну ворожу сторону, що противник прагне розриву, і це переконання приводить до розриву; коли ж розрив стається, кожний запевняє, що його домагалася друга сторона. Навіть якщо нахвалки не були щирі, успіх схиляє до повторення погроз. Одначе важко визначити межу, до якої блеф може йти успішно; якщо один гравець зайде надто далеко, другий, який досі поступався, теж рушить уперед; перший, не уміючи змінити тактики, привчений до думки, що вдавати, ніби він не боїться розриву, це найліпший спосіб уникнути його (як я того вечора з Альбертиною), спонукуваний гонором до того, щоб лягти кістьми, але не здатися, завзято насваряється й далі аж до тієї хвилі, коли їм обом відступати нікуди. Ось так блеф може мішатися зі щирістю, чергуватися з нею: що вчора було грою, нині стає реальністю. Нарешті, може статися, що один супротивник справді налаштований на війну; наприклад, Альбертина вирішить рано чи пізно припинити таке життя або ж, навпаки, така думка ніколи не спадає їй, і все це вроїлося мені в голові. Ці гадки я снував уранці, поки Альбертина спала. Щодо останньої гадки, то я можу сказати, що як я згодом і насварявся покинути її, то лиш у відповідь на її забаганки брудної вольниці. Вона не висловлювала їх, але я відчував їх у таємничих набурмосеннях, словах, жестах, до яких це припущення була єдиним можливим ключем, бо вона відмовлялася дати мені будь-яке пояснення. Дуже часто я помічав ці прояви досади, але не пов’язував їх із можливою розлукою; я сподівався, що вона встала не на ту ногу, і протягом дня це минеться. Але дулася вона іноді поспіль цілі тижні, і тоді здавалося, що Альбертина ладна зчепитися, як ніби в цю хвилину в якомусь більш-менш відлеглому місці вона бачила якісь розваги, яких позбавляла її неволя і до яких вона тяглася, поки вони тривали, — так атмосферні перепади діють на наші нерви, хоча б ми сиділи вдома при коминкові, а вони відбувалися десь на Балеарських островах.

Того ранку, поки Альбертина спала, а я пробував здогадатися, який чорт у ній сидить, я дістав листа від матері, вона висловлювала тривогу, що нічого не знає чим я дихаю, і наводила такі слова пані де Севіньє: «Я переконана, що він не ожениться, але в такому разі навіщо баламутити дівчині спокій? Навіщо наражати її на те, що вона відкине і злегковажить якогось доброго жениха? Навіщо пантеличити особу, коли цього так легко уникнути?» Цей лист спустив мене на землю. Навіщо мені шукати якоїсь таємничої душі, жити передчуттями, яких не смію зглибити? — питав себе я. — Все це маячня, та й годі. Я нерішучий шмаркач, а тут нема чого топтатися на місці, треба вже вирішувати: дійде шлюб до скутку чи ні. Альбертина така сама, як усі. Ця думка принесла мені глибоке, але коротке відпруження. Я скоро сказав собі: якщо взяти речі з соціяльного погляду, можна справді все звести до звичайнісінької буденщини. Зовні я, може, так би й бачив. Але я добре знаю, що це не вигадка, — принаймні теж не вигадка, — все, що я передумав, все, що я читав ув Альбертининих очах: побоювання, які мене катують, питання про Альбертину, яке я ставлю повсякчас перед собою. Історія хиткого духом обранця і розладнаного шлюбу може дати про це уявлення так, як рецензія розсудливого театрального критика переказує своїми словами сюжет Ібсенової п’єси. Але є ще дещо, ніж цей виклад фактів. Правда, це дещо, може (якщо тільки уміти його бачити), існує в усіх хистких женихів і в усіх розладнаних шлюбах, бо щоденне життя теж має щось від таємниці. Я міг проочити таємницю в житті інших людей, але Альбертинине і моє життя були в мені.

Після того вечора Альбертина не казала мені, як не говорила, втім, і раніше: «Я знаю, що ви мені не довіряєте, спробую розвіяти ваші підозри». Але ця ніколи не висловлена думка могла б правити за ключ до її найдрібніших учинків. Вона не тільки намагалася ні на хвильку не залишатися вдома сама, аби я, раз я не вірю її словам, завжди бачив, що вона робить, — навіть коли вона телефонувала до Андре, до гаража, до манежа чи деінде, вона твердила, що це так нудно сидіти при телефоні, чекаючи без кінця на зв’язок, і дбала про те, щоб при ній сидів я або, як мене не було, Франсуаза, ніби вона боялася, що я можу уявити, буцімто вона дзвонить з якоюсь задньою думкою чи призначає таємні побачення.

Овва! Все це мене не заспокоювало. Еме прислав мені карточку Естер, але сказав, що це не та. Виходить, Альбертина мала ще й інших приятельок? Але кого ж? Я відіслав цю світлину Блокові. Мені хотілося побачти саме ту, яку Альбертина подарувала Естер. Яка вона на фото? Може, декольтована, може, вони знімалися разом? Але я не посмів нагадати про це ні Альбертині (а то мені б довелося вдавати, ніби я не бачив світлини), ні Блокові, — я не хотів, щоб він знав, що я цікавлюся Альбертиною. Кожному, хто знав про мої підозри і про Альбертинину неволю, таке життя здалося б жорстоким, зате Франсуаза, та вважала, що життя сповнене для нас незаслужених радощів, які так спритно уміє собі робити ця «оманниця», ця «шарлатанка», як казала Франсуаза, уживаючи з заздрощів до жінок значно частіше жіночий рід, ніж чоловічий. Навіть коли Франсуаза, нахапавшись від мене, збагатила свій лексикон новими виразами, вона повертала їх на свій кшталт. Вона казала про Альбертину, що зроду ще не бачила такої «хірхильниці», яка вміє «розбогарадити мою грошву» (Франсуаза так само легко брала окреме за загальне і загальне за окреме, і мала вельми розпливчасте уявлення про жанри драматичні, — тому казала: «Добре утнули пантоміму»). Може, в такому оманливому уявленні її про моє життя з Альбертиною був почасти винний я сам: у розмові з Франсуазою я дотепно вкидав якісь натяки, бажаючи її подрочити, або показати, що як я й не коханий, то бодай щасливий. А проте через мої ревнощі, через мою пильність (так я захопився киданням перла перед Франсуазою), Франсуаза швидко відгадала правду — так спірит, з зав’язаними очима, знаходить якийсь предмет — завдяки своєму чуттю того, що могло бути прикре для мене, завдяки інтуїції, що не давала збити її на манівці. Сприяла їй у ньому і та прозірлива ненависть, яка спонукувала Франсуазу не тільки вірити, що її ворогині щасливіші, спритніші, ніж були насправді, а й відкривати те, що може їх занапастити і прискорити їхнє падіння. Франсуаза, звичайно, ніколи не робила Альбертині сцен. Я запитував себе: а раптом Альбертина, відчувши, як її пасуть, піде на розрив, яким я похвалявся? Життя-бо мінливе, воно іноді доводить до скутку наші химерії. Щоразу, почувши рип дверей, я скидався, як скидалася під час конання моя бабуся, коли я дзвонив. Я не міг примиритися з думкою, що Альбертина піде не прощаючись, у мені озивалася якась нестяма — так здригалася, непритомною бувши, моя бабуся. Одного ранку мене посів неспокій: мені примарилося, що вона не вийшла, а пішла геть. Рипнули двері, а я подумав, що це рип її дверей. Я прокрався до її покою, ввійшов, пристав на порозі. В сутінках біліли, пузирячись півкружжям, простирадла: то Альбертина, скрутившись калачиком, спала ногами і головою до стіни. Тільки розкудовчене волосся на цій голові, густе й чорне, переконало мене, що це вона, що вона й не збиралася відчиняти двері, що вона навіть не ворухнулася, аж я відчув, що це нерухоме живе півкружжя, де зосередилося все моє життя і все найдорожче для мене в житті, що воно тут, віддане під мою руку.

Але я добре знав Франсуазине мистецтво лихослів’я, її вміння грати на чомусь важливому у свою сопілку, і не уявляв собі, щоб вона могла утриматися від спокуси щодня вказувати Альбертині, яку принизливу ролю відіграє та у нашому домі, дражнити її замашно роздутою картиною ув’язнення, на яке приречена моя подруга. Одного разу я побачив, як Франсуаза, начепивши окуляри з грубими скельцями, порпається у моїх паперах і всуває між ними аркушик, на якому я занотував розповідь про Сванна і про те, що він не міг обійтися без Одетти. Чи не затягла вона цей аркушик знічев’я до Альбертининого покою? Зрештою, над усіма Франсуазиними недомовками, які були лише тихенькою, шепотливою й облудною сурдиною, цілком міг підноситися гучніший, виразніший, наполегливіший, винувальний і наклепницький голос Вердюренів, роздратованих тим, що Альбертина тримає мене мимоволі, а я зумисне, здаля від «кланчика».