У пошуках утраченого часу. Полонянка

«Авжеж, вона вміє вбиратися, точніше, знає, що саме треба носити, — вів далі пан де Шарлюс. — Маю тільки сумнів, чи вдягається вона у згоді зі своєю незвичайною вродою, і, може, трохи я сам тут винен, бо не завжди давав їй продумані поради. Те, що я часто їй казав дорогою до Ла-Распельєр, було, мабуть, радше навіяне — каюся, грішний, — характером пейзажу, близькістю пляжів, аніж індивідуальністю вашої кузини. Звідки в неї нахил до того, може, аж надто легкого жанру. Щоправда, Альбертина, треба це визнати, носила дуже гарні тарлатани[49], чудові газові шарфи, а якось рожевий точок, до якого незле пасувала рожева пір’їнка. Але, на мою думку, її врода, замашна і масивна, вимагає чогось більшого, ніж легеньких тканин. Чи ж личить точок до величезної шапки волосся, яку гідно увінчав би лише кораблик? Лише небагатьом жінкам підійдуть старосвітські сукні, подібні до театральних костюмів. Але врода цієї молодої дівчини, уже жінки, становить виняток і заслуговує на якусь старомодну сукню з генуезького оксамиту (я одразу подумав про Ельстіра і про сукні Фортюні). Я б не побоявся обтяжити її і додав би ще інкрустовані брошки, а також дармовисики з самоцвітів, яких сьогодні вже не носять (як на мене, це свідчить на їхню користь), таких, наприклад, як оливин[50], марказит[51] або незрівнянний лабрадор[52]. Зрештою в ній самій нібито закладений інстинкт відшуку противаги для своєї трохи важкуватої вроди. Ідучи на вечерю до Ла-Распельєр, вам, пане, годилося б пам’ятати про цілий арсенал гарних пуздерок, важких торбинок, куди вона по одруженні зможе класти не тільки сніжисту пудру і кармінову губну помаду, а ще й — у лазуритовій шкатулі, тільки не дуже яскравій, — перли і рубіни, маю надію, не фальшиві, бо вона може вискочити за багатія».

«Ге-ге, бароне, — урвав Брішо, побоюючись, що останні слова можуть мене зачепити: він сумнівався в чистоті моїх стосунків з Альбертиною, як і в моєму кузинстві з нею, — я й не знав, що вас так цікавлять молоді панянки!»

«Знай дери мовчака, язичку, при цій дитині!» — насмішкувато відповів пан де Шарлюс, просячи про мовчанку рухом долоні, яку одразу поклав мені на плече.

«Я вам перебив, ви розважалися, як дві маленькі жирухи, що вам до такої, як я, бабусі-дринди? Але я не повинен собі дорікати, адже ви вже прибули майже на місці». Барон був у доброму гуморі: ні сном ні духом не відав про пообідню сцену, бо Жюп’єн вважав за краще вберегти сестреницю від нової напасти й ні про що не повідомляти пана де Шарлюса. Отож барон досі вірив у Морелеве женіння і сяяв. Схоже на те, що для великих самітників просто втіха лити на своє трагічне безшлюб’я бальзам фіктивного батьківства. — «Але слово чести, Брішо, — додав він з усмішкою, звертаючись до нас, — я ніяковію, бачучи вас у такому милому товаристві. Ви нагадували пару голубків. Ходять собі попід ручки! Бачу, пане професоре, вас потягло на скоромне!» Чи не тим пояснювалися ці слова, що розум на старощах його вже підводив, менше стримував інстинкти, і знічев’я він міг розляпати язиком секрет, ревно приховуваний цілих сорок років? А може, він, як у глибині душі всі Ґерманти, просто зневажав думку плебсу, та й годі. (Іншу форму зневаги демонстрував брат пана де Шарлюса, дук, коли, не бентежачись тим, що моя мати може його побачити, голився у розхристаній нічній сорочці біля вікна.) Може, пан де Шарлюс під час своїх гарячих поїздок із Донсьєра в Довіль підхопив небезпечну звичку почуватись як удома і подібно до того, як зсував на потилицю солом’яного брилика, аби остудити величезне чоло, розсупонювати, спочатку лише на хвильку, маску, так давно й так щільно примоцьовувану до його справжнього обличчя? Шлюбні стосунки між паном де Шарлюсом і Морелем цілком слушно здивували б когось, хто знав би, що де Шарлюс устиг Мореля розлюбити. А сталося це тому, що одноманітність утіх, пропонованих нецнотою тамтого, знудила пана де Шарлюса. Він інстинктивно шукав нових подвигів і, втомившись від випадкових незнайомців, перекинувся на протилежний полюс, захопившись тим, що, як він гадав, завжди викликатиме в нього відразу, грою в «родинне вогнище» та «батьківство». Часом, не здобрівши навіть цим, він прагнув чогось нового; тоді він волів піти переночувати ніч із жінкою, так само як нормальний чоловік може раз у житті захотіти переспати з хлопцем, із такої самої цікавости, в обох випадках однаково облудної і нездорової. Становище «вірного», яке барон посідав лише заради Мореля у кланчику, звела нанівець його довгорічні зусилля, скеровані на позірне додержання звичаю; точнісінько так само наукова експедиція або життя в колоніях упливали на багатьох європейців, змушуючи їх зраджувати засади, якими вони керувалися у Франції. А проте переворот у душі барона, спершу несвідомого своєї аномалії, потім враженого її відкриттям і, врешті, освоєного з нею аж до втрати чуття, що не можна безкарно признаватися перед іншими в тому, в чому насамкінець він признався без сорому самому собі, ще більше, ніж перебування у Вердюренів, призвів пана де Шарлюса до втрати всіх соціальних гальм. Справді, жодне вигнання на Південний бігун чи на вершину Монблана не віддаляє так людину від людської громади, як довге перебування в лоні збочення, себто в лоні думки, чужої іншим. Нині барон бачив у збоченні (так він колись його називав) добродушний лик звичайнісінької вади, дуже поширеної, радше симпатичної і майже кумедної, як от лінивство, неуважність чи лакомство. Відчуваючи, що створений ним герой викликає до себе цікавість, пан де Шарлюс знаходив утіху в тім, щоб заспокоювати сю цікавість, підсичувати її, розпалювати. Подібно до того, як публіцист-жид удає з себе поборника католицтва, мабуть, не на те, щоб його брали наповажне, а щоб не розчаровувати сподівань приязних скалозубів, пан де Шарлюс у кланчику кумедно таврував розпусту, достоту так само, як перековерзував би англійщину чи імітував Муне-Сюллі, не чекаючи, щоб його про це прохали, а докинути свою пайку до спільного казана прилюдним показом власних талантів.

Саме в такому дусі пан де Шарлюс погрожував Брішо донести в Сорбонну, що професор «розважається з молодиками», нагадуючи обрізанця-хроніста, ладного при кожній нагоді згадувати «старшу доньку Церкви» і «Пресвяте Серце Ісусове» — без тіні святенництва, але з якимсь вивертом. І ось що цікаво було б пояснити: змінилися не тільки його лексика, а й самі інтонації, жести. Нині вони надто скидалися на ті, з яких пан Шарлюс так люто шкилював колись; тепер у нього ненароком вихоплювалися майже такі самі писки і скрики (у нього наглі, а тому якісь нутряні), які видають навмисне збоченці, перегукуючись між собою, взиваючи одне одного «любця»; здавалося, свідоме блазнювання, якому пан де Шарлюс так довго опирався, було, власне, геніальним і премудрим імітуванням манер, яких кінець кінцем прибирають усі де Шарлюси, вступаючи в певну фазу своєї хвороби подібно до того, як паралітик чи табетик зраджує, зрештою, фатальні симптоми. Фактично це чисто внутрішнє юродство доводило, що між суворим, одягнутим у чорне Шарлюсом, стриженим під їжака, якого я знав колись, і нашмарованими молодиками, обвішаними клейнодами, була тільки та позірна різниця, яку можна бачити між якимсь торохтієм і непосидою та невропатом, похнюпою і флегмою, але таким самим неврастеніком ув очах психіатра, свідомого, що і той, і той мучаться тим самим переляком і вражені тими самими ґанджами. Те, що пан де Шарлюс постарів, видно було, зрештою, з найрізноманітніших ознак, таких, скажімо, як надмірне вживання в розмові виразів, які не сходили в нього з язика (наприклад, «збіг обставин») і на які барон спирався в кожній фразі, як на ковіньку. «Чарлі вже тут?» — спитав Брішо пана де Шарлюса, коли ми подзвонили. «Або я знаю? — відповів барон, здіймаючи руки і приплющуючи очі з міною людини, яка не хоче, щоб її винуватили в нескромності, тим паче що він, мабуть, завжди терпів від Мореля докори за якісь про нього відгуки, яким скрипаль надавав ваги, хоча вони були пусті. Бо Морель був боягузливий не менш, ніж марнославний, і відхрещувався від пана де Шарлюса так само охоче, як хвалився приязню з ним. — Уявіть собі, я не знаю, що він робить, не маю зеленого поняття!» Якщо розмова двох людей, які живуть одне з одним, сповнена брехні, не менш природно виникає брехня і в розмові когось третього з коханцем про особу, в яку той закоханий, байдуже якої вона статі.

«Чи давно ви його бачили?» — спитав я пана де Шарлюса, щоб показати, що я не боюся говорити з ним про Мореля, оскільки не допускаю близькости між ними. «Вранці він завітав на п’ять хвилин, коли я очей ще не продер, і присів на моєму ліжку, ніби хотів мене зґвалтувати». Мені зринула в голові думка, що пан де Шарлюс бачив Чарлі годину тому: бо коли питають жінку, коли вона бачила чоловіка, про якого ми знаємо, що він її коханець, — і, може, їй самій відомо, що всі цьому вірять, — то як вони щойно разом чаювали, ця жінка відповідає: «Ми з ним бачилися хіба мигцем, перед сніданням». Між цими двома фактами лише та ріжниця, що один вигаданий, а другий правдивий, але обидва вони однаково невинні, або — якщо хочете, — однаково злочинні. Тож ми так і не збагнули б, чому коханка (в цьому разі — пан де Шарлюс) обирає завжди брехливий факт, якби не знали, що ці відповіді визначає, без відома даної особи, сума чинників, на погляд, така неспівмірна з мізерністю факту, аж авторові доведеться перепросити, що він бере їх у рахубу. Але для фізика місце, яке займає найменша ягідка бузини, зумовлюється зіткненням чи рівновагою законів притягання або відштовхування — законів, що керують далеко більшими світами. У зв’язку з цим варто взяти до уваги бажання здаватися природним і сміливим, інстинктивний відрух, покликаний приховати таємне побачення, поєднання сором’язливосте і гонору, потребу признатися в тім, що вам таке любе, відгадування того, що співрозмовник знає і припускає, а чого не каже, проникливість, яка, перевищуючи кмітливість партнера чи не дорівнюючись їй, змушує то переоцінювати її, то недооцінювати і, нарешті, мимовільне прагнення гратися з вогнем і готовність піти на неминучі при цьому втрати. Не менше розмаїтих законів діє у протилежному напрямку і диктує загальніші відповіді: стосовно невинности, «платонізму» або, навпаки, чиєїсь суто фізичної близькосте з особою, яку той хтось бачив нібито вранці, тимчасом як насправді він бачив її ввечері. Хай би там що, кажучи загалом, пан де Шарлюс, попри загострення його хвороби, яке його все штовхало на викриття, інсинуації, а то й просто на вигадування компромітовних подробиць, намагався в цей період свого життя твердити, що Чарлі не того десятка, як він сам, і що їх єднає тільки дружба. Хто зна, може, так воно й було, але це не заважало баронові іноді самому собі суперечити (скажімо, називаючи годину, коли він бачив Мореля), або, забувшися, казати правду, або (спонукуваному хвалькуватістю чи сентименталізмом, чи веселим бажанням підманути співрозмовника), навпаки, брехати. «Знаєте, він для мене, — провадив барон, — славний молодий камрат, привернувся я до нього серцем, і певний (чи не через сумнів він так любив наполягати на своїй певності?), що й він щиро привернувся до мене; але нічого більшого між нами немає, розумієте, ані на стілечки, — тягнув барон таким природним тоном, ніби йшлося про жінку. — Так, він прийшов сьогодні вранці і став цупити мене за ноги. Тим часом він знає, що я терпіти не можу, щоб мене заставали в ліжку. А ви — ні? Ох, це так неприємно, так некомфортно, коли ти страшний як смерть… Знаю, мені не двадцять п’ять і я не позую для дівочого портрету, а все ж кожен по-своєму кокетує.

Цілком можливо, що барон був щирий, називаючи Мореля славним молодшим камратом, і що був близький до правди більше, ніж сам гадав, кажучи: «Я не знаю, що він робить, я в його життя не лізу».

Урвімо на хвильку розповідь (випереджаючи на два тижні її події), аби повернутися до неї відразу після тих дужок, які ми відкриваємо в момент, коли пан де Шарлюс, Брішо і я почали наближатися до оселі пані Вердюрен, і зазначмо, що невдовзі після цього вечора барон був здивований і вражений: він зненарошне прочитав листа, надісланого Морелеві. Цього листа, який поковзом мав дошкульно окошитися на мені, написала акторка Лея, славна своєю цікавістю лише до жінок. Про те, що вона знайома з Морелем, пан де Шарлюс навіть не підозрював. Лист був написаний у найпалкіших виразах. Плюгавство цього листа не дозволяє мені його наводити, зазначмо лише, що Лея зверталася до Мореля, як до жінки: «Ох ти свинючко, ох ти кнурище, моя солоденька!», «Між нами, дівчатами», «Ти принаймні наша, ти з тих» — тощо. Йшлося у тому листі про багатьох інших жінок, очевидно, добре знайомих як і з Леєю, так і з Морелем. А з другого боку, кпини Мореля з пана де Шарлюса, а Леї з офіцера, який її утримував і про якого вона писала: «Благає мене в листах, щоб я шанувалася! Уявляєш, моя кіточко-муркіточко?» — стали для пана де Шарлюса таким самим сюрпризом, як незвичайні взаємини між Морелем і Леєю. Надто барона приголомшили слова «ти з тих». Довго не здаючи собі з цього справи, він, зрештою (уже давно), здогадався, що й сам він «із тих». Тепер же те, що він з’ясував, опинялося під знаком запитання. Відкриття, що він «із тих», первісно означало, що його смаки, мовляв, за СенСімоном, були звернені не в бік жінок. А Леїн вираз «іх тих» набирав такої масштабности, якої пан де Шарлюс не уявляв. У Мореля належність до «тих» засвідчував факт, що він любить жінок, як жінка. Віднині ревнощі пана де Шарлюса не могли обмежуватися лише знайомими з Морелем чоловіками, а поширилися й на жінок. Виходить, «із тих» були не тільки особи, яких він такими вважав, а й добряча частина землян, складена з жінок нарівні з чоловіками, які кохали не лише чоловіків, а й жінок. Обнявши головою це нове значення такого знайомого слова, барон відчув гнітючу тривогу розуму та серця перед подвійною таємницею, яка помножувала його ревнощі й наїло засвідчила неповноту словесної дефініції.

У житті пан де Шарлюс завше був тільки дилетант. Це означало, що такі інциденти не могли стати йому в пригоді. Прикре враження від них зазвичай виливалося в бурхливі сцени, де його не зраджувало красномовство або інтриги. Але для особи з талантом на зразок Берготтового такі переживання могли стати безцінні. В житті ми діємо помацки, але, подібно до тварин, знаходимо помічне для нас зілля; ось чому такі люди, як Берготт, проводять здебільшого час у товаристві пересічних, фальшивих і лихих жінок. їхня врода запалює уяву письменника, пробуджує його доброту, але нічим не впливає на вдачу його супутниці: її життя, на нижчому на тисячу метрів рівні, химерні взаємини, брехня, що переходить усі межі й веде в болото, іноді постають, як у спалахові блискавки. Лжа, доведена до віртуозносте, лжа про наших знайомих, про наші з ними стосунки, про ймовірні наші спонуки, тлумачені нами зовсім не так, лжа про те, хто ми, що кохаємо, що відчуваємо до закоханої в нас істоти, переконаної, що виліпила нас на свою подобу, бо цілується з нами цілий день, — ця лжа майже єдина річ, здатна відкрити перед нами перспективи чогось нового, незнаного, збудити в нас приспані почуття і явити Всесвіт, якого ми так би й не пізнали. Щодо пана де Шарлюса, то треба зазначити, що барон, глибоко вражений відкриттям у Морелеві того, з чим тамтой так старанно від нього крився, зробив звідси хибний висновок, що знатися з простацтвом гріх, бо, мовляв, такі відкриття надто боляче ранять душу (річ у тім, що до першого відкриття додалося ще й друге — про спільну з Леєю подорож Мореля тоді, коли він запевняв пана де Шарлюса, що вивчає музику в Німеччині. Для підкріплення своєї брехні він скористався з послуг доброхотів, посилаючи їм листи до Німеччини, звідки ті пересилали їх панові де Шарлюсу, а барон так вірив у тамтешню Морелеву науку, що навіть не звертав уваги на поштові марки). Гай-гай, в останньому томі цього твору ми побачимо, як уже не Морель, а, власне, пан де Шарлюс викидатиме колінця, спроможні здивувати його родичів і знайомих куди більше, ніж його самого, — життя, відкрите йому Леєю.

Але вже час наздогнати барона, який простує з Брішо і зі мною до Вердюренів. «А як ся має, — додав він, звертаючись до мене, — ваш друг, молодий гебрейчик, ото що ми спіткали були в Довілі? Мені спала ось яка думка: якщо це вам справить приємність, можна б запросити його колись увечері». Бачте, пан де Шарлюс, дарма що запровадив безсоромне шпигування за Морелем через детективне бюро (достоту, як ревнивий муж чи коханець), сам залюбки поглядав у бік інших молодиків. Нагляд за Морелем, доручений старому служникові, вели приділені йому агенти так брутально, що виїзні лакеї думали, ніби то вони опинилися під ковпаком, а одна покоївка як не помирала зі страху й не сміла поткнутися на вулицю, їй усе ввижалося, що агент наступає їй на п’яти. А старий служник іронічно переконував барона: «Та хай вона собі робить, що їй любе! З якої речі витрачати на неї час і гроші? Чи ж її поводження так уже нас обходить?» Він був тілом і душею відданий своєму панові і, ніяким світом не поділяючи баронових уподобань, прислужувався їм так запопадливо, що, зрештою, говорив про них так, як про свої власні. «Рідкісної душі людина!» — казав про свого старого слугу де Шарлюс, бо нікого ми не цінуємо так, як тих, хто зі своїми великими цнотами поєднує ще одну цноту, — готовність самовіддано стояти на службі нашої нецноти. Зрештою, щодо Мореля, то пан де Шарлюс ревнував його тільки до чоловіків. Жінками він зовсім не журився. А втім, це спільне правило майже всіх Шарлюсів. Любов чоловіка, якого вони кохають, до жінки — це вже щось інше, щось таке, що відбувається серед іншої породи тварин (лев не зачіпає тигра), щось таке, що їм не шкодить, а радше заспокоює. Іноді, щоправда, тих, для кого збочення — священнодійство, від такої любови верне. Вони мають жаль до приятеля за те, що віддався їй; жаль не за зраду, а за деградацію. Якийсь інший Шарлюс, несхожий на барона, був би обурений, заскочивши Мореля з жінкою, десь так само, як був би обурений, побачивши на афіші, що той, виконавець Баха і Генделя, збирається грати Пуччіні! Ось чому молодики, які з розрахунку сходяться з Шарлюсами, запевняють їх, що в них до баботи огида, як сказали б лікареві, що не беруть у рота оковитої і люблять лише джерельну воду. Але в цьому пункті пан де Шарлюс дещо відбігав від загального правила. Він захоплювався в Морелеві геть чисто всім, і його успіхи в жінок не гнівили його; вони радували його так само, як фурор скрипаля на концерті чи вдала гра тамтого в екарте. «Знаєте, голубе мій, йому від жінок просвітку нема!» — казав він тоном сенсації, обурення чи, може, заздрощів, а над усе — подиву. «Це щось несосвітенне! — додавав. — Всюди найвідоміші курви пускають йому бісики. Луплять на нього баньки скрізь, у метро і в театрі. Вони вже в мене в печінках! Досить нам із ним переступити поріг до ресторану, як кельнер уже тарганить йому цидулки принаймні від трьох жінок. І завжди від краль! Та це й не дивина. Я придивився до нього вчора, і я їх розумію: він так став такий хорошунь, ніби зійшов із картини Брондзіно[53]. Справді красій». Пан де Шарлюс любив доводити, як він кохає Мореля, але й любив правити іншим (може, переконуючи й самого себе!), як Морель відповідає йому взаємністю. Він тішив своє самолюбство, все тримаючи цього худопахолка при собі, хоча це могло звести на пси баронове становище у вищому світі. Бо (і таке не рідкість серед високих достойників і снобів: з марнославства вони рвуть усякі стосунки, аби лиш волочитися скрізь із коханкою напівсвіту або якоюсь зацураною всіма ледащицею, фаворами яких вони, мабуть, пишаються) барон сягнув той межі, коли самолюбство завзято нищить усе, чого ти допевнився; чи то тим, що під впливом любови нам убачається в постійній близькості з коханою якийсь особливий чар, а чи то тим, що реалізоване світське шанолюбство в’яне, зате зростає цікавість до любовних інтрижок зі служницями, тим захопливіших у своїй платонічності. І з часом у барона ці нові вподобання не тільки вийшли на рівень, на якому ледве утримувалися давні, а й перейшли його.

Щодо інших любих його серцю молодиків, то існування Мореля, як на його думку, не перепинало шлях до них, ба слава Мореля-скрипаля чи його перші успіхи як композитора і журналіста могли б принагідно стати баронові за принаду. Якщо барона знайомили з молодим композитором приємної вроди, він шукав у Морелевих талантах нагоди для пошанування нового знайомого. «Принесіть мені свої композиції, — пропонував він, — а Морель зіграє їх на концерті чи під час турне. Путящої скрипкової музики пишеться мало. І знайти щось нове — це велике щастя. Не дивниця, що в чужоземців се дуже цінується. Навіть у провінції завелися музичні гуртки, і там вкладають у любов до музики чимало запалу й уміння». Все це правило лише за приману, бо Морель рідко виконував ці обіцянки. А коли Блок признався, що він трохи поет, «на дозвіллі», — додав він із саркастичним сміхом, яким підкреслював свою банальність щоразу, коли не знаходив дотепної думки, пан де Шарлюс сказав мені так само нещиро: «Передайте цьому юному ізраїльтянинові, хай принесе вірші, раз він уже римує, для Мореля. Знайти і покласти на музику щось гарне завжди нелегко для компоністи. Можна б навіть подумати про якесь лібрето. Се було б цікаво і прислужилось би поетові завдяки моїй протекції та збігові обставин, серед яких перше місце, звичайно, належить Морелевому талантові. Бо зараз він багато компонує та й пише теж, і то дуже гарно, скажу я вам. Що ж до виконавського його хисту (а тут він, самі здорові знаєте, віртуоз), то ви побачите увечері, як капітально цей шмаркач грає Вентейля; просто тобі серце з грудей виймає; у його літа — і мати отаке глибоке розуміння музики, залишаючись при цьому дітваком, мальцем! Вечір — це тільки маленька репетиція. Гала-концерт відбудеться за кілька днів. Але сьогодні все буде куди елегантніше. Тож ми дуже раді, що ви прийшли, — сказав барон, уживаючи «ми», мабуть, так само, як король мовить: «Ми бажаємо». — 3 огляду на чудову програму я порадив пані Вердюрен улаштувати дві урочистості. Одну, на якій будуть усі її знайомі, за кілька день, а другу, на якій Принципалка, висловлюючись юридичною мовою, передасть права представництва, — сьогодні. Запрошував я і зібрав трошки представників іншого світу, гості можуть бути корисні для Чарлі, тож Вердюрени зрадіють знайомству з ним. Звичайно, зіграти найкращі речі з участю найбільших музик — гарне діло, але з усього цього діла вийде пшик, якщо публіка складається з галантерейниці зі склепу напроти та бакалійника з бакалії на розі. Мою думку про інтелектуальний рівень світовців ви знаєте; але вони можуть зіграти досить важливу ролю, подібну, скажімо, до ролі преси як знаряддя реклами. Ви розумієте, що я маю на увазі; я запросив, приміром, мою братову Оріану; я не певен, що вона прийде, зате певен, що як прийде, то не зрозуміє нічогісінько. Але від неї ніхто й не вимагає, щоб розуміла, це їй не до снаги; від неї вимагається говорити, а тут її медом не годуй, а дай розпустити язика. І ось вислід: назавтра замість мовчанки галантерейниці та бакалійника — жваво розмова у Мортемарів, де Оріана розповість, що чула чудородні речі, що якийсь Морель, мовляв… ну, і таке інше; скажена лють незапрошених; вони скажуть: «Паламед запевне має нас за ніщо; куди ми, зрештою, попали!» — такі супротивні відгуки теж корисні, як і пеани Оріани; ім’я Мореля в усіх на устах і відтискується в мозку, як довбаний десять разів поспіль урок. Усе це створює збіг обставин, який може прислужитися і віртуозові, і пані дому, і може правити за мегафон для широкої публіки. Далебі, шкура вичинки варта; ви побачите, який Чарлі зробив поступ. До того ж, у нього прорізався ще один талант, любий пане: він пише як бог. Як бог, повірте мені.

Ви знаєте Берґотта. Я подумав, що, звернувши його увагу на прозу цього юнака, ви могли б якось співпрацювати зі мною, допомогти мені створити збіг обставин, сприятливий для розвою подвійного таланту, музики і письменника, таланту, здатного колись дорости до рівня майстрів рівня типу Берґотта. Ви розумієте, що треба сказати Берґоттові. У великих людей часто щось зовсім інше в голові, їм кадять, вони мало чим цікавляться поза собою. Але Берґотт людина проста, послужлива, йому нічого не варто вмістити в «Ґолуа» чи деінде маленькі фейлетончики, написані наполовину гумористом, наполовину музикою; вони й справді гарні, і я справді буду дуже радий, якщо Чарлі додасть до скрипки кілька Енґрових мазків[54]. Знаю, як ідеться про нього, я легко переборщую, як усі старі мами з консерваторії. Як, мій голубе, хіба ви не чули? Виходить, ви не знаєте, який я простачисько. Я цілі години стовбичу під дверима екзаменаційної комісії. Тішуся, мов дитина. Щодо прози Чарлі, то Берґотт мене запевнив, що це справді дуже цікаво».

Пан де Шарлюс, якого давно познайомив з Берґоттом Сванн, і справді завітав був до нього з просьбою, аби той дав Морелеві змогу вести в газеті напівгумористичну рубрику про музику. Ідучи, пан де Шарлюс трохи ніяковів, бо, бувши великим шанувальником Берготта, ніколи не ходив туди заради нього самого, а лише для того, щоб завдяки своїй чи то інтелектуальній, чи то соціальній вазі в очах письменника, зробити якусь ласку Морелеві, графині Моле чи іншому приятелеві. Пана де Шарлюса не бентежило те, як він послугувався світськими зв’язками. З Берготтом йому було трохи ніяково, він відчував, що Берготт не утилітарист, як світовці, і вартий чогось більшого. Але баронове життя було заповнене; якщо знаходився вільний час, то лиш тоді, коли йому чогось дуже кортіло, наприклад — зустрітися з Морелем. Ба більше, сам людина інтелігентна, він був байдужий до спілкування з інтелігентними людьми; надто з Берґоттом, Берґотт був, як на нього, занадто літератором, та ще й з іншого клану, вони на все дивилися по-різному. А Берґотт, хоча й усвідомлював корисливість баронових візит, але не мав йому цього за зле; він не жив тільки добротою, але любив зробити комусь приємність, умів виявляти співчуття і не шукав утіхи в тім, щоб повчати ближніх. Нецноти пана де Шарлюса він ніяким світом не поділяв, але вона становила елемент колориту даної особистосте, fas et nefas[55] для художника, сперте не на живі приклади, а на спогади про Платона або про Содому[56].

Пан де Шарлюс не згадав, що з якогось часу він доручив Морелеві — як ото можновладці XVIII сторіччя, які не рачили навіть підписувати, не те що писати пасквілі, — капарити плюгаві й наклепницькі нотатки, спрямовані проти графині Моле. Якщо вони разили безчільністю тих, хто читав, то як же мали дошкуляти молодій жінці, яка знаходила в них уривки з власних листів, цитовані дослівно, але вивернуті так, що могли довести її до шаленства як найлютіша помста. Зрештою вони були так спритно втулені, що ніхто, окрім неї, не міг про це здогадатися. Молода жінка платила своїм життям. Але в Парижі, — сказав би Бальзак, — виходить щось на взірець усного денника, страшнішого за інші газети. Згодом ми побачимо, як ця сама усна преса знівечила потугу немодного вже Шарлюса і піднесла Мореля, не вартого й нігтя свого колишнього ласкавця. Яка ж наївна ця інтелектуальна мода! Вона щиро вірить у нікчемство якогось геніального Шарлюса і в незаперечний авторитет кепа Мореля. Барон добре розумівся на такій немилосердній помсті. Ось чому біля губів його збиралася гірка отрута і, коли барон кипів з гніву, розливалася по його щоках жовчю.

«Мені так би хотілося, щоб він прийшов сьогодні, він би почув, що Чарлі грає найкраще. Але він, здається, не виходить, він не любить, щоб йому набридали, і мас рацію. Але й вас, гарний молодче, щось не видно на Набережній Конті. Не хочете зловживати гостинністю цього дому». Я відповів, що переважно тримаюся товариства кузини. «Овва! Товариства кузини. Яка невинність! — озвався пан де Шарлюс до Брішо. І, звертаючись до мене знову, додав: — Не подумайте, ніби ми вимагаємо звіту в тім, що ми робите, дитяточко моє. Вам вільно чинити все, що вас веселить. Шкода лише, що ми не беремо в цьому участи. Зрештою, у вас добірний смак, ваша кузина чарівна, от спитайте у Брішо, вона запаморочила йому голову в Довілі. Жаль, не буде її ввечері. Але ви, мабуть, і добре вчинили, що не привели її з собою. Музика Вентейля чудова. Проте вранці я дізнався від Чарлі, що тут буде композиторова донька з приятелькою, а в них же страхітлива слава. Для молодої панянки це завжди клопіт. Я навіть трохи потерпаю за моїх гостей. Але їм навряд чи це зашкодить, майже всі вони в літах. Дівулі будуть тут, хіба що не зможуть приїхати. Вони мали бути уже по обіді на маленькій домашній репетиції, яку проводить пані Вердюрен, запрошуючи на неї самих зануд, рідню або тих, кого не хоче бачити ввечері. Отже перед обідом Чарлі сказав нам, що так звані «панни Вентейль», яких чекали неодмінно, не прибули». Тут до мене враз дійшло, що Альбертина так нестримно рвалася до пані Вердюрен, бо на вечері заповідалася (чого я не знав) присутність мадемуазель Вентейль, і по серцю мені різонув жахливий біль, а все ж, хоч який він був нестерпний, якимсь куточком свідомости я відзначив, що пан де Шарлюс, який оце щойно заявляв, ніби не бачив Чарлі від ранку, знічев’я пробалакався, що бачив його перед обідом. Моя мука стала впадати в око. «Що з вами? — спитав барон. — Ви позеленіли, ходімо мерщій, а то застудитесь, ви як не свій». Пан Шарлюс був не перший, хто змусив мене засумніватися в Альбертининих чеснотах. Багато інших підозр уже встигло заронитися мені в душу; за кожним новим сумнівом нам видається, що міру переповнено, і серце наше вже не витримає, але потім для сумніву таки знаходиться в нас місце, і, влившись у наше нутро, він починає змагатися з бажанням вірити, з безліччю приводів для забуття, — і ось ми вже зжилися з ним і, врешті-решт, перестали на нього зважати. Він сидить у нас уже тільки як приспаний біль, як загроза страждання, яка, ніби підшивка страждання, належна до тої самої категорії, що й воно, ставши, як і жадання, осереддям наших дум, розточує в них, на безконечні гони, субтельні смутки — смутки незрозумілого, як і жага розкошів, походження, — скрізь, де щось може лучитися з думкою про нашу кохану. Але біль озивається знов, коли в душу нам заронюється і розростається новий сумнів; ми кидаємося умовляти себе: «Ет, якось дам собі раду, знайдеться якийсь спосіб проти муки, все це, либонь, неправда»; і хоч наші умовляння виявляються марними, попервах мучимося так, як можна мучитися, тільки коли віриш. Якби ми мали лише такі члени, як руки й ноги, життя було б стерпне; на жаль, ми носимо в собі невеличкий орган, званий серцем, орган хоровитий і під час хвороби безмежно вражливий на все, що стосується життя даної особи. І брехня — загалом річ невинна, з якою нам так весело живеться, байдуже хто збрехав, ми самі чи хтось інший, — коли вона лунає з уст цієї особи, ріже нас по нашому невеличкому серцю (хоч виймай його з грудей хірургічним шляхом!), як гострим ножем. Про мозок шкода й мови, бо хоч наша думка мудрує без кінця під час таких серцевих нападів, вона не втишить їх, так само як наша увага не втишить зубного болю. Звичайно, ця особа винна в тім, що збрехала, бо присягалася все казати правду. Але ми знаємо по собі, чого варті такі присяги. І все ж нам хотілося вірити їм, бо ми чули їх із вуст коханої, хоча брехати було б в її інтересах, а покохали ми її не за цноти. Правда, згодом — себто, коли наше серце збайдужіє до брехні — потреба в ній для неї майже відпаде, бо тоді її життя перестане нас цікавити. Все це нам відомо, а проте ми охоче жертвуємо своїм життям, чи то вбиваючи себе через цю особу, чи то приймаючи смерть за власноручне її вбивство, чи то протринькуючи за кілька років ради неї всі статки-маєтки, що штовхає нас на самогубство, бо ми вже банкрути. Зрештою, хоч якими спокійними почували б ми себе в пору кохання, любов у нашому серці завжди в хисткій рівновазі. Кожна дрібничка може хитнути її в бік щастя; ми сяємо, ми ущедряємо ласкою не ту, кого кохаємо, а тих, хто підніс нас у її очах, хто вберіг її від усякої спокуси: нам здається, ніби ми спокійні, але досить кількох слів: «Жільберта не прийде», «Запрошено мадемуазель Вентейль», аби все сподіване щастя, до якого ми п’ялися, розсипалося порохом, щоб сонце сховалося, щоб вітер переліг, щоб схопилася буря в душі, якій одного дня ми зуміємо вже опертися. Того дня, дня, коли серце стає таке крихке, наші щирі друзі бідкаються над тим, що такі нікчеми, такі людці можуть нам завдати болю, можуть нас усмертити. Але чим тут зарадиш? Коли поет умирає від запалення легенів, чи можна собі уявити, що його друзі умовлятимуть пневмокока, що поет, мовляв, талановитий і що пневмокок має зглянутись над ним?

Підозра стосовно мадемуазель Вентейль закралася мені не вперше. Одначе пообідні мої ревнощі до Леї та її приятельки трохи її притлумили. Тільки-но небезпека Трокадеро минула, я відчув спокій і повірив, що відзискав його назавжди. І ось сюрприз: одна прогулянка, змальована Андре так: «Ми снували туди-сюди, але нікого не спіткали», постала переді мною в новому світлі, бо, навпаки, на цій прогулянці мадемуазель Вентейль домовилася з Альбертиною про зустріч у пані Вердюрен. Тепер я пустив би залюбки Альбертину куди завгодно саму, аби тільки міг замкнути десь мадемуазель Вентейль та її приятельку і мати певність, що Альбертина їх не надибає. Бо ревнощі — явище не всеосяжне, вони локалізуються тут і там, чи то через те що є болісним продовженням неспокою, породжуваного тою або тою особою, яку наша коханка може покохати, чи то з убозтва нашої думки, здатної обняти собою лише те, що їй уявляється, тимчасом як усе інше тоне для неї в тумані, майже неспроможному викликати болю.

Коли ми впали на подвір’я, нас злапав пан Саньєт, але впізнав він нас не зразу. «А я вже довгенько до вас придивлявся, — сказав він, відсапуючись. — І все вагався, чи ж не дивниця, га? — Сказати «дивно», замість «дивниця, було б для нього помилкою; замилування до старосвітських зворотів перейшло у нього в манію. — Прецінь гребувати знайомством з такими людьми, як ви, аж ніяк не випадає. — Його землисте обличчя, здавалося, було освітлене олив’яним блиском близької бурі. Задуха, яка з’являлася в нього ще того літа, коли пан Вердюрен «цабанив» його, тепер не давала йому вільно дихнути. — Мені казали, що буде виконано неопублікований твір Вентейля: виконавці чудові, надто — Морель». — «Чому — «надто»? — спитав барон, уловивши в цьому слові якусь непошану. «Наш приятель Саньєт, — похопився Брішо, беручи на себе ролю тлумача, — незвичайний ерудит, він воліє мовити мовою тої доби, коли «надто» означало «особливо».

У сінях пан де Шарлюс запитав мене, чи я працюю; я відповів, що ні, але зараз дуже цікавлюся старим сріблом і порцеляною. Тоді він зауважив, що кращого посуду, ніж у Вердюренів, я ніде не знайду, зрештою я міг би побачити його в Ла-Распельєр, бо, під приводом, що речі теж друзі, Вердюрени, дурні та хитрі, забирали все з собою. Барон додав, що трохи морочливо витягати для мене начиння під час проханого вечора, але він постарається показати мені все, що я схочу. Я попросив не робити цього. Пан де Шарлюс розстебнув пальто, скинув капелюха; маківка його голови сріблилася. Викликаючи в уяві образ розмальованого осінню куща цінної породи, чиє листя бережно вгортають у вату або обмазують гіпсом, поцяцькований сивиною чуб пана де Шарлюса лише доповнював рябизну його обличчя. А проте навіть під верствами різних мін, рум’ян і фальшу, які так кепсько його маскували, обличчя пана де Шарлюса і досі ховало від світу свій секрет, хоча в моєму прийнятті про нього волала кожна рисочка. Мене бентежили його очі, я боявся, як би він не спіймав мене на тому, що я читаю в них, мов у розгорнутій книзі, бентежив його голос, здавалося, він на всі лади, з невтомною безсоромністю, правив про баронову таємницю. Але такі таємниці лишаються надійно сховані, бо всі, хто до них наближається, стають глухі й сліпі. Ті, хто довідувався про правду посередньо, наприклад через Вердюренів, вірили в неї, аж поки знайомилися з паном де Шарлюсом. Його обличчя не тільки не підтверджувало бридких поголосок, а ще й розвіювало їх. Наші уявлення про певні абстракції такі гіперболізовані, що ми відмовляємося ототожнювати їх із буденними рисами знайомої особи. І нам важко повірити в нецноту на кшталт Шарлюсової, як ніколи ми не повіримо в геніальність людини, з якою ще вчора були в Опері.

Пан де Шарлюс передавав лакейчукові пальто з невимушеністю завсідника. Проте лакейчук був новачок, та ще й геть зелений. Що ж до пана де Шарлюса, то він тепер часто втрачав, сказати б, «румб» і вже не здавав собі справи, що гоже, а що негоже. У Бальбеку ми помічали за ним похвальне бажання — показати, що він не боїться порушувати певні теми, не боїться сказати про когось: «Ач, який ловкенький хлопчина!», словом, сказати те саме, що міг би сказати хтось, хто був не «з тих», а нині, навпаки, його поривало говорити про речі, яких не міг би сказати хтось, хто був не «з тих». Ці речі постійно крутилися йому на думці, і барон забував, що хтось може не бути ними заполонений. Отож, утупившись у нового лакейчука, барон підніс, насваряючись, указівного пальця і, думаючи, що це страх який дотепний жарт, прорік: «Я забороняю вам прясти отак очима. — Потім, звертаючись до Брішо, додав: — У цього пуцвірінка кумедна мурзя, а носик, що за втішний носик! — І, заокруглюючи свій жарт або скоряючись раптовому припливу хоті, він опустив пальця поземо і по хвилинному ваганні, не годен себе стримати, тицьнув ним просто в лице лакейчукові, торкаючись кінчика його носа, і сказав: «Піф!», після чого вкупі з Брішо і зі мною рушив до салону; Саньєт устиг ознаймити нам, що княгиня Щербатова переставилася о шостій. «Ну й дивесник!» — подумав лакейчук і питав потім у колег, хто такий барон — фігляр чи шелегейдик з вавками в голові. «То в нього така поведенція, — відповів метрдотель (він мав барона трохи за «причинуватого», «із бзиками»), — але він великий друг пані, людина достойна, золоте серце.

Нам назустріч уже вийшов пан Вердюрен; Саньєт, побоюючись холоду, бо надвірними дверима весь час рипали, досі смиренно ждав, коли в нього візьмуть верхній одяг «Чого це ви там тулитесь, як пес?» — спитав його пан Вердюрен. — «Чекаю, аби хтось, хто пильнує речей, узяв моє пальто і видав номерок». — «Що ви плетете? — визвірився пан Вердюрен. — «Пильнуєте речей»? Ви що, недоумок? Кажуть: «пильнувати за речами». Учи вас знову говорити, наче вас побив учора грець!» — «Пильнувати ч-чогось — вельми природна форма, — пробелькотів Саньєт. — Абат Лебатте…[57]» — «Та ви ще зі мною й дражнитеся! — страшним голосом заревів Вердюрен. — Чому ви такі засапані? Ви що, сперлися оце на сьомий поверх?» Брутальність Вердюренова спричинилася до того, що лакеї з шатні пропустили інших осіб перед Саньєтом, а коли він подав свою одежу, йому відповіли: «По черзі, по черзі, пане, не поспішайте». — «Ось як треба давати всьому лад, ось як треба діяти, браво, молодці! — сказав з підбадьорливим усміхом Вердюрен, упевнюючи лакеїв у їхньому намірі обслужити Саньєта після всіх. — Ходімо, — сказав він, звертаючись до нас. — Це бидло завзялося всіх нас заморозити на своєму улюбленому протягові. У салоні трохи погріємося. «Пильнувати речей!» — гукнув він, коли ми опинилися в салоні. — От дубоголовий». — «Він маніриться та ламається, але чоловік із нього непоганий», — заперечив Брішо. «А хто каже поганий — дубоголовий!», — гостро відрізав Вердюрен.