У пошуках утраченого часу. Полонянка

Користаючися з того, що барон відвів генерала набік, пані Вердюрен поманила рукою Брішо. Не знаючи, про що пані Вердюрен збирається з ним балакати, професор вирішив її розвеселити і, не здогадуючись, якої завдає мені муки, сказав Принципалці: «Барон щасливий, що мадемуазель та її приятелька не прийшли. Вони його обурюють. Він заявив, що їхні манери просто скандальні. Ви не уявляєте, який барон сором’язливий і який він мораліст». Усупереч сподіванням Брішо, пані Вердюрен навіть не усміхнулася. «Це бочка нечистот, — відтяла вона. — Почастуйте його цигаркою, поки мій муж непомітно для Шарлюса виведе його Дульсінею і пояснить хлопцеві, в яку безодню той котиться». Брішо завагався. «Признаюсь вам як на духу, — тягла пані Вердюрен, щоб розбити останні професорові сумніви, — коли вони тут удвох, я не можу почуватися спокійно. Я чула, що за ним тягнеться брудний слід і що він під наглядом поліції». А що пані Вердюрен мала певний дар імпровізації, коли її надихала злість, то вона цим не обмежилася. «Здається, він уже сидів. Авжеж, я чула про це від людей добре поінформованих. До того ж один його вуличний сусіда просвітив мене, що ніхто навіть не уявляє, що за розбишак водить до себе цей барон». Брішо, частий баронів гість, намагався сперечатися, але пані Вердюрен запально гукнула: «Даю вам голову на відруб! Це вам не хтось там каже, а я! — цим виразом вона зазвичай підпирала кинуте наосліп твердження. — Рано чи пізно його замордують, це доля всіх таких, як він. Але він, мабуть, і цього не дочекається, бо попав до лабет якогось Жюп’єна; у барона вистачило безчільности прислати його до мене, він, колишній галерник, я це знаю, так, знаю, і — уявіть собі — цілком точно. Пан де Шарлюс у нього у жмені, бо Жюп’єн зберігає якісь листи і в них, либонь, криється щось страшне. Я це знаю від того, хто їх читав; він сказав мені: «Якби ви їх проглянули, вам би зробилося зле». Не дивно, що Жюп’єн змушує його танцювати під свою дудку й вибиває з нього всі гроші. Я воліла б тисячу разів померти, аніж жити в такому страхові, під яким живе де Шарлюс. У кожному разі, якщо Морелева родина наважиться подати проти нього скаргу, я не маю охоти фігурувати як співучасниця. Якщо Морель хоче жити так і далі, то хай живе на свій страх і ризик, а я спевню свій обов’язок. Без жартів, кажу се, як воно єсть!» Відтак, уже приємно схвильована очікуванням розмови свого мужа зі скрипалем, пані Вердюрен звернулася до мене: «Спитайте Брішо, чи не дорожусь я дружбою і чи не здатна накласти головою, рятуючи друзів». (Вона натякала на обставини, коли вона дуже вчасно порізнила професора спершу з його пралею, а далі з графинею де Камбремер, хоча внаслідок цих сварок Брішо майже геть осліп і, за чутками, став морфіністом.) — «Ви незрівнянний, мудрий і мужній друг», — відповів учений з наївним запалом. — «Пані Вердюрен утримала мене від великої дурниці, — похвалився він мені, коли Принципалка відійшла. — Вона ріже по живому тілу. Вона радикалка, як сказав би наш друг Коттар. Але я оце думаю: бідолашний, бідолашний барон, він же не знає, який на нього чекає удар! Він усією душею впадає коло цього хлопця. Якщо нашій пані Вердюрен поведеться, він буде страх нещасливий. Боюся, вона зуміє лише посіяти між ними непорозуміння, і, зрештою, самі вони не розійдуться, а з нею розцураються». У пані Вердюрен так із вірними траплялося частенько. Зрештою над потребою не втратити дружби вірних у ній брало гору намагання усунути загрозу для цієї дружби від їхньої дружби між собою. Гомосексуалізм не разив пані Вердюрен, поки він не замахувався на правовірність; але, як і Церква, пані Вердюрен воліла йти на всі жертви, але не поступатися цією правовірністю. У мене заронилася підозра, що її неприязнь до мене пояснюється тим, що я не пустив сьогодні до неї Альбертини і що вона, може, замислила (якщо вже не почала) проти мене з нею таку саму операцію, яку мав почати її муж, завівши розмову зі скрипалем про де Шарлюса. «Ну ж бо, витягніть Шарлюса, знайдіть привід, пора, — сказала пані Вердюрен, — головне, не відпускайте його, поки я вас не погукаю. Хух, оце-то вечір! — додала пані Вердюрен, зраджуючи цим правдиву причину свого роздратування. — Грати шедеври таким блазням! Я не кажу про королеву Неаполітанську, вона така розумниця, така мила жінка (читай: вона була привітна зі мною). Але решта! З ними можна сказитися. Даруйте, мені вже не двадцять років. Замолоду мені казали, що треба вміти нудитися, і я себе силувала, але тепер — овва, це понад мою спромогу; в мої роки я можу дозволити собі робити те, що мені заманеться, життя коротке; нудитися, водитися з дурнями, робити міну, що ти маєш їх за розумак, ні, ні, годі! Ну, боржій, Брішо, ми гаємо час!» — «Іду, іду, пані», — сказав, нарешті, Брішо, уже по відході генерала Дальтура. Але спершу університетник відвів мене набік. «Моральний обов’язок, — сказав він, — не такий імперативний, як нас навчають наші моралісти. Хай би що там казали каволюби-теософи і пиворізи-кантіанці, ми зовсім, хоч сядь та й плач, не знаємо істоти Добра. Скажу вам без похвальби, що я, у святій своїй наївності, прокоментував для студентів філософію згаданого Іммануїла Канта, але не бачу точної вказівки щодо світської казуїстики, з якою я мушу мати справу, в отій його «Критиці чистого розуму», де великий розстрига протестантизму платонізував германську моду на доісторично сентиментальну і двірську Німеччину аd usum[75] померанського містицизму. Це все той же «Бенкет», тільки уряджений у Кенігсберзі з тамтешньою нестравною кухнею, з квашеною капустою і без жиголо. З одного боку, ясно, що я не можу відмовити нашій славній господині цієї дрібної послуги; послуги у цілковитій згоді з традиційною моральністю. Передусім не треба розпускати язика, бо мало знайдеться на світі речей, які плодили б стільки глупоти. Але, зрештою, скажемо щиро: якби право голосу в виборі наставника чесноти мали матері родин, барон би з тріском провалився. На жаль, своє покликання педагога він виконує з темпераментом розпусника; зважте, що я про барона не кажу нічого поганого; ця мила людина, яка вміє хапати з вогню жарини, ховає в собі не лише нечистий дух, а й скарби доброти. Він може бути втішний, як жартун і кумедник високого класу, тоді як не один мій колега-академік, перепрошую, уб’є мене нудьгою, беручи, як сказав би Ксенофонт, по сто драхм за годину. Але я боюся, що він витрачає на Мореля тих драхм трохи більше, ніж цього вимагає здорова мораль. Навіть точно не знаючи, наскільки молодий спокутник виявляє слухнянство чи бришкання під час тієї особливої муштри, якою хоче умертвити йому плоть його катехет, не треба бути мудрим, як Соломон, аби відати, що ми грішили б, як кажуть, надмірною поблажливістю до цього розенкрейцера (який походить, либонь, від Петронія за посередництвом Сен-Сімона), якби, заплющивши очі, дали йому формальний дозвіл на сатанинство. Пані Вердюрен для добра грішника, запалившись місією його порятунку, наміряється, просвітивши навпростець молодого зайдиголову, відняти в барона все, що йому дороге, і завдати йому, може, останнього удару. Отож, утягуючи в розмову цю людину, я маю таке враження, ніби заманюю його, сказати б, у пастку, і сам, не знаю чому, мимоволі жахаюся, як перед підлотою. — Сказавши це, професор не завагався вчинити цю підлоту і, підхопивши мене під руку, сказав: — Бароне, ходімо покуримо, га? Наш юнак ще не знає всіх чудес цього дому». Я перепросив і сказав, що мені пора. «Стривайте хвилинку, — сказав Брішо. — Ви ж повинні мене одвезти, я не забув вашої обіцянки». — «Хіба ви не хочете, аби я показав вам срібло? Нема нічого простішого, — звернувся до мене пан де Шарлюс. — Тільки цур, ні слова Морелеві про хрестик. Я хочу піднести йому сюрприз, повідомити йому, коли гості трохи роз’їдуться. Хоча він і каже, що для артиста це не важливо, що цього, мовляв, хоче його вуйко. (Я шарію, бо від мого діда Вердюрени вже знають, хто такий Морелів вуйко.) То ви не хочете оглянути найкращі речі? — спитав мене барон. — Зрештою, ви їх знаєте, не раз бачили у Ла-Распельєр!» Я не зважився сказати, що мене могли б зацікавити не пересічні куверти з буржуазного срібла, хай і найдорожчого, а якийсь зразок, хай і на гарному штиху, срібла пані дю Баррі. Я був занадто збурений (і не лише відкриттям, що сюди навідується мадемуазель Вентейль, ба ні, у світі я завжди дуже неуважний і схвильований), аби милуватися на ті чи інші гарні речі. Мою увагу міг би прикувати лише поклик якоїсь реальности, звернений до моєї уяви, скажімо, її міг би прикувати сьогодні ввечері вигляд Венери, про яку я стільки думав по обіді, або якийсь загальний співчинник, спільний для багатьох явищ і правдивіший від них, який сам собою завше будив у мені щось глибоке й зазвичай приспане в душі, але, підняте на поверхню моєї свідомости, навдивовижу для мене радісне. Отож, я вийшов з вітальні, званої театральною, і, минаючи з Брішо та паном де Шарлюсом інші зали, впізнаючи серед меблів деякі речі, привезені з Ла-Распельєр і зовсім мені нецікаві, уловив між опорядженням цього дому та опорядженням замку якусь близьку спорідненість, спільну сімейну атмосферу, і тут я зрозумів Брішо, який сказав мені з усміхом: «Гляньте у глиб зали, принаймні це може дати вам уявлення про залу з вулиці Монталіве, якою вона була двадцять п’ять років тому, grande mortalis aevi spatium[76]». Його усміх на згадку про небіжку-залу пояснив мені, що те, що Брішо, може, не здаючи собі справи, цінував у давній залі — більше, ніж великі вікна, ніж веселу юність Принципалів та їхніх вірних, — була її ірреальна частина (яку я сам виводив із певної подібности між Ла-Распельєр і Набережною Конті), чий фасад, сьогоднішній, приступний для огляду всіх і кожного, становить у залі, як і в усьому іншому, тільки її продовження; саме ця частина стала чисто духовною, наділеною колоритом, який існує лише для мого старого співрозмовника, нездатного вже змусити мене її побачити, частина, яка відірвалася від зовнішнього світу, аби сховатися в нашій душі, надаючи їй якоїсь надвартосте; злита з її буденною субстанцією, обертаючись у ній, — йдеться про зруйновані будинки, старосвітських людей, компотниці з овочами за вечерями, про все, що нам згадується, — на прозорий алебастр наших споминів, чийого кольору вже годі нам відтворити, хоча ми, і тільки ми, його бачимо, що дозволяє нам, розповідаючи про минувшину, сказати комусь щиро, що він не може мати про неї жодного уявлення, що вона зовсім не схожа на ту, яку він бачив. Ось чому ми не можемо споглядати в самих собі без легкого хвилювання відблиску згаслих ламп і запаху алей підстрижених дерев, яким уже не заквітнути. Нас хвилює думка, що подальше життя цих реалій залежить єдино від їхнього існування в нашій пам’яті. І саме через це зала з вулиці Монталіве псувала в очах Брішо теперішнє житло Вердюренів. Але, з другого боку, вона надавала йому в професорових очах краси, яку не міг бачити новий прибулець. Деякі старі меблі, які я сам пам’ятав ще з Ла-Распельєр, порозставлювані тут, як і там, утілювали в нинішній залі окрушини давньої, відтворюючи її часами з виразністю галюцинації, а потім видавалися майже примарними — так чітко в реальному оточенні оживали уламки зруйнованого світу, нібито баченого вже деінде. Виловлена з марення канапа серед нових і цілком реальних фотелів, кріселки, оббиті рожевим єдвабом, вишите сукно на ломберному столику, не менш одуховлене, як людина, бо й воно має своє минуле, свою пам’ять, зберігаючи в холодному затінку Набережної Конті сліди жагучих поцілунків сонця, що заглядало в хатище на вулиці Монталіве (сонце, чиї години ломберний столик знав не гірше, ніж пані Вердюрен) і крізь зашклені двері у Довілі, куди завозили столика і звідки він дивився цілий день поверх квітучого саду на глибоку долину, очікуючи годину, коли Коттар і скрипаль зіграють на ньому партію; букетик фіялок і братків, намальованих пастеллю, подарунок нині покійного великого художника і друга господарів, єдиний фрагмент безслідно зниклого життя, фрагмент, до якого звівся великий талант і довга приязнь і який нагадував його пильний і лагідний погляд, його гарну, пухку й сумовиту руку, коли він малював; хаотичний і милий безлад подарунків «вірних», подарунків, які, супроводжуючи скрізь пані дому, зрештою набули трохи чи не рис її характеру, ліній її долі; ряснота букетів і коробок шоколаду, розквіт якої і тут і там мав свою систему, відбуваючись в одній і тій самій ботанічній черговості; цікавий хаос рідкісних марничок, що й досі справляли таке враження, ніби вони щойно полишили пуделка, в яких їх піднесено, і що ціле життя зоставалися тим, чим були зразу: новорічними подарунками; словом, усі ті предмети, які годі відрізнити від інших, але які для Брішо, давнього учасника свят у Вердюренів, були позначені отою патиною, отим пушком, з яким сполучається в уяві їхній духовний дублікат, надаючи їм своєрідної глибини; все те роїлося круг нього і співало йому, ніби дзвінкі клавіші інструменту, будячи в серці асоціації з чимось дорогим, якісь невиразні спогади, які в жированій ними теперішній залі вирізняли, окреслювали меблі та килими, — як погідного дня сонячна рама панахає на світляні пасмуги та квадрати, — і на своєму шляху від подушки до вазону з квітами, від табуретки до сліду якогось запаху, від якогось незвично м’якого освітлення до надто примітного яріння кольорів, не забувало різьбити, витворювати, одуховлювати, покликати до життя форму, яка немовби визначала ідеальну фізіономію салону Вердюренів, врощену в кожну з їхніх чергових садиб.

«Спробуймо, — шепнув мені на вухо Брішо, — навести барона на його улюблену тему. Тут він король». З одного боку, мзні хотілося дістати від пана де Шарлюса бодай якісь відомості про мадемуазель Вентейль та її подругу, відомості, задля яких я й наважився покинути Альбертину; з другого — я боявся надовго залишати Альбертину саму, не через те що вона могла використати свою волю до чогось лихого (адже вона не знала, коли я повернуся, а чийсь прихід такої пізньої доби або вихід її з дому зразу б упали у вічі), а тому що не хотів, аби моя відсутність здалася їй надто тривалою. Ось чому я заявив Брішо і панові де Шарлюсу, що в мене обмаль часу. «Ну ж бо, ходімо» — сказав мені барон; його світська жвавість уже пригасла, але він і досі відчував потребу продовжувати, якомога затягувати розмову. Таку саму рису я зауважив, опріч барона, і в дукині Ґермантської; ця риса, властива надто цій родині, виявляється загалом у всіх тих, хто, не маючи для своїх розумових здібностей іншого ужитку, ніж розмова, себто ужитку неповноцінного, не відчувають задоволу навіть після кількох годин, проведеним разом, і щоразу хтивіше чіпляються за виснаженого партнера, помилково домагаючись від нього вгамування спраги, якого не можуть дати світські втіхи. «Ходімо, — не вгавав барон. — Цс ж бо найприємніша мить забави, мить, коли гості вже пішли, година доньї Соль. Маймо надію, що ця година закінчиться не так сумно. Шкода, що ви поспішаєте, поспішаєте, мабуть, робити те, чого б ліпше вам не робити. Усі нині поспішають: люди відходять тоді, коли малося б тільки приходити. Ми тут як Кутюрові філософи. Наспів час подумки перебрати весь вечір, час того, що військовики називають розбором операції. Ми попросимо пані Вердюрен, щоб вона звеліла подати нам маленьку вечерю, на яку ми постараємося її не кликати, а Чарлі попросимо — з того ж таки «Ернані»! — заграти для нас самих божественне адажіо. Яке ж воно гарне, це адажіо! А де ж наш молодий скрипаль? Я хотів би його повіншувати — настала мить розчулених обіймів. Визнайте, Брішо, вони грали як боги, особливо Морель. Чи звернули ви увагу, як у нього вибився жмут волосся? О, в такому разі, кохасю, ви нічогісінько не бачили. Там є таке фа-дієз, від якого здохли б від заздрощів Енеско, Капе і Тібо; я людина спокійна, але признаюся: при цих звуках серце в мене стислося так, що я мало не заридав. Зала давилася слізьми. Брішо, голубе мій! — гукнув барон, несамовито трясучи університетника. — Це було божественно! Тільки юний Чарлі каменем скаменів, навіть не видно було, щоб він дихав, він справляв враження однієї з тих неживих речей, про які Теодор Руссо каже, що вони наводять на думку, а самі не думають. Аж це нараз, — нестямно скрикнув пан де Шарлюс, жестикулюючи, як у театрі, — нараз… жмут! І в цю мить маленький грайливий контрданс, алеґро-віваче[77]. Знаєте, той жмут був одкровенням навіть для туподумів. Принцеса де Таорміна, досі глуха як тетеря (бо нема глухіших, ніж ті, хто має вуха, щоб не чути), принцеса Таорміна, угледівши чудовий жмут, збагнула, що це музика, а не гра в покер. О, незабутня мить!» — «Даруйте, пане, що я вас перебиваю, — озвався я, аби навести пана де Шарлюса на цікаву для мене тему, — ви казали, ніби мала прийти авторова донька. Це мені дуже цікаво. Ви певні, що на неї розраховували?» — «Овва! Цього я не знаю». Пан де Шарлюс уліг, може, незнарошне, повсюдному гаслу не сповіщати нічого ревнивцеві, чи то задля дурнячої забаганки зробити «ведмежу послугу» з ґречности до тієї, що викликає ревнощі (хоч би він її й зневажав), чи то зі злости до неї, здогадуючись, що ревнощі лише розпалюють кохання, чи то з потреби завдавати прикрощів іншим, себто всім казати правду, а від ревнивця її замовчувати (бо невідання роз’ятрює його рану — принаймні ми так собі уявляємо, а надто недоброзичливець, який, куючи комусь лихо, керується тим, що сам вважає, може, помилково, за найболючіше). «Бачте, — тягнув барон, — у цьому домі люблять усім величатися; це премилі люди, але їм дуже залежить на тому, щоб залучати всякі світила. Але у вас кепський вигляд, ще застудитесь у цьому вогкому покої, — сказав барон, підсуваючи мені стільця. — Вам нездужається, треба берегтися, я принесу ваше хутро. Ні, самі не йдіть, заблукаєте, а вам недовго застудитися. Що за легковажна людина, ви вже не маленький, а вам досі потрібна стара нянька, як я, аби дбати про вас». — «Не турбуйтеся, бароне, піду я», — промовив Брішо і зараз же подався; може, хибно трактуючи справді щиру дружбу пана де Шарлюса до мене і чарівне добросердя та простоту, якими перебивалися його шалені напади манії величі й переслідування, професор боявся, що пан де Шарлюс, якого пані Вердюрен довірила, мов того полоненика, його опіці, просто захоче, шатт нувшись начебто по моє пальто, відшукати Мореля і зірвати, отже, план Принципалки.

Тим часом Скі сів до роялю, хоча ніхто його про це не просив, і, грайливо-усміхнено зсунувши брови, втупивши очі кудись у простор і ледь скрививши уста (він вірив, що всі маестро такі кривляки), почав в’язнути до Мореля, аби той заграв щось Бізе. «Як, вам не подобається, не подобається хвацька музика Бізе? Але ж, серце моє, — сказав він, розкочуючи, як завжди, свої «ери», — це ж чаррівно!» Морель, ненависник Бізе, заявив про це вкрай гостро, а Скі, мавши у кланчику, хоч як це неймовірно, славу дотепника, зайшовся сміхом, удаючи, наче бере скрипалеву діатрибу за парадокс. Його сміх не скидався, як Вердюренів, на клекіт курія. Скі прибирав спершу хитренької міни, потім, наче ненароком з його грудей вихоплювався смішок, ніби вперше озивався дзвін, западала хвиля тиші, коли його лукавий погляд, здавалося, доскіпливо зважував, настільки кумедне те, що оце допіру сказано, нарешті повітря розтинало друге дзеленькання сміхового дзвону, і ось уже лунав на всю веселенький анґелюс.

Я сказав панові де Шарлюсу, що мені шкода ганяти Брішо. «Ба ні, для нього це втіха, він вас ревне любить, вас усі ревне люблять. Цими днями я чув про вас: «Його ніде не видно, він ховається». Зрештою, Брішо золотий чоловік, — тягнув пан де Шарлюс — звідки баронові було знати, бачучи, який щирий з ним, який привітний професор етики, що поза очі Брішо з нього сміється. — Йому просто ціни нема: він дока над доками, але не сухар, ерудиція його не засушила, не зробила з нього книгогриза, як стількох інших, чорнильних душ. Він зберіг широту погляду, толерантність, а серед науковців таке рідкість. Слухаючи, як він підходить до життя, як чарівно вміє віддати кожному по заслузі, мимоволі міркуєш: де простий, скромний сорбонник, колишній регент колежу міг усього цього навчитися? Я сам дивуюся». Я дивувався ще більше; найчумазішому гостеві дукині Ґермантської він здався б незграбним і дурним, а тим часом зумів утертися в довіру найвередливішому з усіх, панові де Шарлюсу. До цього доклали рук різні люди, зосібна ті, завдяки кому Сванн, з одного боку, так довго почувався як удома в кланчику, коли був закоханий у Одетту, а з другого — по своєму шлюбі вельми вподобав пані Бонтан, яка, вдаючи, ніби обожнює Сваннів, сиділа постійно в господині, залюбки слухала розповіді господаря, а потім їх обмовляла. Як письменник пальму розумового першенства присуджує не найрозумнішій людині, а марнотратцеві життя, який робить сміливі й зверхні зауваги про любощі, зауваги, які спричиняються до того, що коханка письменника, «синя панчоха», згоджується з ним, що з усіх, хто в неї буває, цей старий дженджик, досвідчений у сердечних справах, далеко не останній дурень, — так само пан де Шарлюс за найінтелігентнішого серед приятелів мав Брішо, бо той не лише примилявся до Мореля, а ще й наводив тексти грецьких філософів, латинських поетів, східних казкарів, присмачуючи баронові уподобання екзотичною й чарівною поезією.

Пан де Шарлюс дійшов того віку, коли Віктор Гюго любить оточувати себе всілякими Вакрі та Морісами[78]. Над усіх він ставив тих, хто поділяв його життєві погляди. «Я бачу його часто, — із притиском додав він крикучим голосом, і нічого, опріч губів, не зворухнулося на його поважному, напудрованому обличчі, не обличчі, а личині, з опущеними зумисне, по-попівському, повіками. — Я ходжу на його виклади, атмосфера Латинського кйарталу відмолоджує мене, там працьовита, думна молодь, юні буржуа, головатіші, освіченіші, ніж колись, ув іншому середовищі, мої колеги. Це щось зовсім інше, ви, мабуть, знаєте їх ліпше за мене, це молода буржуазія», — сказав він, карбуючи останнє слово, відкрите кількаразовим б, підкреслюючи гаркавістю своє замилування до відтінків та нюансів, а може, й воліючи виявити до мене бодай невеличке, але хамство. Зрештою воно анітрохи не уйняло щирого співчуття, яке будив у мені пан де Шарлюс (відтоді як пані Вердюрен зрадила при мені свій замір), хіба що розважало мене, і я не був би ним уражений навіть за інших обставин, — не відчуваючи до барона великого жалю. Я успадкував від бабусі цілковитий брак самолюбства, що межував із браком самоповаги. Безперечно, я не дуже здавав собі з того справу; чувши ще школярем від моїх найшанованіших однокласників, що вони не потерплять, аби об них витирали ноги, не попустять негречносте, я, зрештою, виробив у собі другу, досить гордовиту натуру, засвідчуючи її словом і ділом. Мене навіть мали за великого гордія: бувши не з полохливих, я легко кидав будь-кому рукавичку, проте не хвалився дуелями а, навпаки, робив із них сміх, обертав їх у пустощі. Але натура, яку ми пригнічуємо, однаково домує в нас. І то такою мірою, що коли, скажімо, ми читаємо новий шедевр геніального письменника, то з любістю знаходимо в ньому всі власні роздуми, якими гордували, радість і сум, які тлумили, цілий світ почуттів, яким легковажили і чию вартість несподівано повертає нам книжка. Зрештою мене таки навчило життя, що як хто збиткується з тебе, то приязно усміхатися у відповідь і не обурюватися — зле. Проте цей брак самолюбства і злопомности, хоча я й перестав його виказувати, аж до втрати відчуття, що він мені притаманний, був усетаки первісним середовищем, у якому я зріс. Гнів і злість навідували мене інакше — скаженими нападами. Ба більше, чуття справедливосте було мені чуже, аж до цілковитої моральної глухоти. А в глибу душі я завжди тягнув руч за тим, хто був слабший і нещасніший. Я не мав жодного уявлення про те, якою мірою стосунки Мореля і пана де Шарлюса можуть бути чимось добрим чи поганим, але думка, що панові де Шарлюсу завдадуть прикрощів, була мені нестерпна. Мені хотілося остерегти його, але я не вмів цього зробити. «Споглядати життя всього цього невеличкого роботящого світу прецікаво для такого старого дундука, як я. Я з ними не знаюся, — додав барон і підніс руку догори, мов щит, аби не подумали, ніби він хвалиться, аби засвідчити свою чистоту і відвести всяку підозру від. студентів, — але вони дуже ввічливі, уяляєте, навіть займають мені місце, як дуже літньому панові. Атож, мій коханий, не сперечайтеся, мені вже за сорок, — замахав руками барон, хоча насправді йому перескочило за шістдесят. — У тому амфітеатрі, де читає лекції Брішо, гаряченько, але говорить він завжди цікаво». Барон волів би за краще змішатися зі шкільною молоддю, навіть ловити штовхани, але, рятуючи його від довгого чекання, Брішо брав його з собою. Хоча Брішо відчував себе в Сорбонні як удома, а проте, коли увішаний ланцюгом педель ішов перед ним, а він сам, улюблений метр, сунув у юрбі молоді, його мимоволі охоплювала якась несміливість і, попри своє бажання скористатися з усього свого авторитету, щоб зробити баронові послугу, він ганебно ніяковів; щоб педель пропустив барона, він якимсь фальшиво-діловим тоном звертався до пана де Шарлюса: «Ходімо, бароне, вас посадять»; після чого, більше не озираючись на нього, весело чимчикував коридором. Обабіч уклонялася йому подвійна шпалера молодих професорів; не бажаючи справляти враження, ніби позує перед молодятами, в чиїх очах він був великим моголом (і він це відчував), Брішо посилав їм тисячі моргів, тисячі порозумілих кивів, і це намагання виставити себе войовничим і щирим французом скидалося на молодецьку браваду, sursum соrdа[79] старого служаки, який нахваляється: «Ми їм, сто чортів, утремо маку!» Потім вибухали оплески учнів. Іноді Брішо користувався з присутносте пана де Шарлюса на його викладах, аби справити комусь приємність, засвідчити свою шану. Він казав своєму родичеві чи приятелю з буржуазної родини: «Якщо це може зацікавити вашу дружину чи доньку, попереджаю вас: барон де Шарлюс, принц Агріґентський, нащадок Конде буде присутній на моїх курсах. Для дитини це спогад на все життя: побачити одного з останніх паростей нашої аристократії, типового її представника. Якщо вони прийдуть, то зразу його побачать: він сидітиме біля моєї кафедри. Це чолов’яга міцної статури, сивий, чорновусий, з військовою медаллю, його ні з ким не сплутаєш». — «О, дякую вам!» — щасливо усміхався батько сімейства. І, щоб не образити Брішо, хоча жінці було ніколи, гнав її на лекцію, де, на відміну від матері, молода панянка, дарма що мліла зі спеки й тісноти, залюбки пасла очі на потомкові Конде, дивуючись, що той не в плоєному комірці й нічим не різниться від сучасних людей. Та барон хоч би на неї глянув, зате не один студент, не знаючи, хто він такий, здивований його чемністю, поважнів і замикався в собі, а барон виходив з аудиторії сповнений меланхолійної замрії. «Даруйте, що я знов про це нагадую, — захапався я, почувши кроки Брішо, — якби ви дізналися, що мадемуазель Вентейль та її подруга мають прибути до Парижа, то чи не могли б попередити про це мене, точно зазначаючи час їхнього побуту в Парижі, і зберігши в таємниці моє прохання?» Я вже не сподівався, що вона прибуде, але хотів убезпечитися на майбутнє. «Авжеж, я зроблю це для вас. Хоча б тому, що я ваш боржник. Відкинувши колись мою пропозицію, ви, собі на шкоду, дуже мені прислужилися: не зв’язали мені рук. Щоправда, вольности я так чи так позбувся, — додав він меланхолійним тоном, у якому відчувалося бажання звіритися, — я бачу в цьому перст долі, збіг обставин, з якого ви так і не скористалися, може, тому, що льос вам не дав мене знепутити. Бо воно завжди так: крути не крути, а буде так як Бог дасть. Хто знає, того дня, коли ми вийшли від маркізи де Вільпарізіс[80], якби ви прийняли мою пропозицію, може, багато пізніших подій ніколи б і не сталося». Знічений, я поспішив змінити розмову, вхопившись за ім’я маркізи де Вільпарізіс, і висловив свій жаль, що її нема на світі. «Авжеж! — рвучко і з нищівною зневагою кинув барон: було видно, що він ні на мить не повірив у щирість мого жалю. Бачучи, що йому принаймні зовсім не важко говорити про маркізу де Вільпарізіс, я спитав у барона, обізнаного з усім вищим світом, чому велике панство цуралося маркізи де Вільпарізіс. Але барон так і не кинув світла на цю світську таємницю, ба більше, він начебто зовсім нічого про це не знав. Тоді я збагнув, що коли становищу маркізи де Вільпарізіс судилося здаватися блискучим потомству, ба навіть — за її життя — темному міщанству, то не менш блискучим здавалося воно і на другому краю, на тому, що стикався з маркізою де Вільпарізіс, — у світі Ґермантів. То була їхня тітка; для них важили насамперед рід, покревенство, чемне поводження в їхній сім’ї завдяки впливу родички по висхідній лінії тої чи тої невістки. Тут вони дотримувалися не світського, а родинного підходу. Отож із цього погляду маркіза де Вільпарізіс мала ще цінніші якості, ніж я припускав. Я був вражений, довідавшись, що прізвище Вільпарізіс вигадане. Але були й інші вигадки, коли вельможні дами вступали в мезальянс, але свого впливу не втрачали. Пан де Шарлюс сказав мені на початку, що маркіза де Вільпарізіс доводилася сестреницею славетній дукині***, найвідомішій представниці вищої аристократії часів Липневої монархії, яка цуралася Короля-Громадянина та його родини. Мені так кортіло більше дізнатися про цю дукиню! А маркіза де Вільпарізіс, добра маркіза де Вільпарізіс, щокаста, як буржуазка, маркіза де Вільпарізіс, яка надсилала мені стільки подарунків і яку я так легко міг бачити щодня, маркіза де Вільпарізіс була її сестреницею, виховувалась у неї в палаці***. «Вона звернулася до дука де Дудовіля, — провадив пан де Шарлюс, — із запитанням: «Яка з трьох сестер вам більше до вподоби?» Дудовіль відповів: «Маркіза де Вільпарізіс», а дукиня йому на те: «Свиня!» Дукиня була гоструха», — зауважив пан де Шарлюс, знову вимовляючи останнє слово з притиском, як це було заведено у Ґермантів. Я не здивувався, що дукинина відповідь здалася йому такою дотепною, зважаючи на те, що в людей часто спостерігається відцентрова, об’єктивна схильність при оцінці чийогось дотепу відмовлятися від суворости, з якою вони оцінили б власний, а також схильність старанно примічати, нотувати те, чим би самі вони погребували.

«Отакої! Він же тарабанить моє пальто! — сказав барон, бачучи, якою знахідкою увінчалися довгі пошуки Брішо. — Ліпше сходив би я сам. Що ж, накиньте його на плечі. А чи знаєте ви, серце моє, що це дуже небезпечно? Це все одно, що пити з однієї шклянки, — я читатиму ваші думки. Та ні ж бо, не так, ану дозвольте мені. — Барон накинув на мене своє пальто, укутав шию, відгорнув комір, лапнув мене за підборіддя і перепросив. — У цьому віці ще не вміють укриватися ковдрою, треба його тушкувати; я помилився щодо мого покликання, Брішо, я народився, аби бути нянькою». Я хотів піти, але пан де Шарлюс заявив про свій намір знайти Мореля, і Брішо утримав нас обох. Зрештою, певність, що вдома я застану Альбертину, певність не менша за ту, яку я мав пополудні, певність, що Альбертина повернеться із Трокадеро, спричинилася до того, що я не рвався оце побачитися з Альбертиною, як не рвався цього ж таки дня, після Франсуазиного дзвінка, сідаючи до роялю. І щоразу, як протягом нашої розмови я хотів устати, мій спокій дозволяв мені улягати протестам Брішо, який боявся, що без мене йому не затримати барона аж до хвилі, коли пані Вердюрен нас погукає. «Ну ж бо, — звернувся він до барона, — побудьте ще трохи з нами, ви з ним скоро почоломкаєтеся», — із цими словами Брішо втопив у мене своє майже мертве око, якому численні операції вернули трохи життя, але яке утратило рухливість, потрібну для злосливого бликання скоса.

«Почоломкаєтеся», яка дурниця! — гукнув барон пискучим і розчуленим фальцетом. — Бачите, мій хлопче, у нього завжди на думці церемоніал вручення нагород, він марить своїми любими учнями. Мимоволі думаєш: а чи не спить він часом з ними?» — «Ви хотіли бачити мадемуазель Вентейль, — повернувся до мене Брішо, який чув кінець нашої розмови. — Обіцяю попередити вас, коли вона прибуде; мені дасть знати про це пані Вердюрен», — додав професор; він-бо передбачав, що барона витурять із кланчика. «Га! га! Бачу, для вас я не такий близький з пані Вердюрен, — озвався пан де Шарлюс, — щоб вона обвістила мене про прихід цих осіб із поганою славою. Такий це вже секрет полішинеля, ох і ох! Пані Вердюрен даремно їх пускає до себе, хай це роблять таємні гадючники. Вони накладають з усяким кодлом, нечисто запевне купчиться у страшних кишлах». З кожним бароновим словом мука моя, змінюючи форму, росла. Аж це, згадавши собі відрухи нетерпцю в Альбертини, які вона одразу, зрештою, тлумила, я злякався, що вона збирається мене покинути. З огляду на цю підозру, наше спільне життя ставало для мене аж надто необхідним, доки не повернеться до мене спокій. Щоб прогнати в Альбертини думку — якщо вона її виношувала — випередити мене з наміром розриву і щоб аж до моменту, коли я зможу доконати його без болю, зробити її становище стерпнішим (я діяв, може, під впливом пана де Шарлюса і підсвідомого спогаду про кумедії, які він любив розігрувати), найкращим здалося мені убити Альбертині в голову, що то я сам хочу її покинути; і я вирішив, щойно вернуся додому, вдати сцену прощання, розриву. «Ба ні, як на мене, ви не менш близький з пані Вердюрен, ніж я», — виголосив Брішо, цідячи слова, — він боявся викликати в барона підозри. Бачучи, що я збираюся йти, він спробував утримати мене спокусою обіцяної розваги: «По-моєму, барон, згадуючи цих двох дам, забуває, що слава може бути заразом і страшною, і незаслуженою. Так, наприклад, на терені аналогічних, але голосніших фактів виявлено численні судові помилки; історія зареєструвала оскарження в содомії, що лягали плямою на зовсім невинних славут. У зв’язку з недавнім відкриттям великого кохання Мікеланджело[81] до одної жінки годилося б посмертним переглядом його справи вернути добре ім’я цьому приятелеві Лева X[82]. Справу Мікеланджело притягнуто за вуха, щоб лоскотати снобів і під’юджувати апашів, коли зійде на пшик інша справа, де анархія обернулася на щось елегантне і стала модним грішком наших любих прекраснодухів. Але про це не заведено говорити, щоб не зчиняти сварок». Тільки-но Брішо забалакав про чоловічі репутації, пан де Шарлюс виказував усім своїм обличчям ту особливу нетерплячку, яка охоплює лікаря чи військовика, коли світські люди починають сухого дуба плести про терапію чи стратегію. «Ви сунете носа в те, що для вас темний ліс, — озвався він нарешті. — Наведіть мені бодай один приклад незаслуженої слави. Назвіть імена. Так, усе це я знаю! — урвав ґвалтовно пан де Шарлюс несміливий спротив Брішо. — Так, були колись чоловіки, які робили це з цікавости або через культ померлого друга, знаю я й таких, що, боячись бігти перед паровозом, заявлять вам, як ви нагадаєте їм про чоловічу красу, що для нього це китайська грамота, що він не відрізнить гарного чоловіка від бридкого, так само як не бачить різниці між двома марками автомобілів, бо не знається на техніці. Все це казочки про білого бичка. Господи Боже мій, зауважте: я не тверджу, що погана слава (чи те, чим це охрестили) зароблена несправедливо — щось абсолютно неможливе. Але це феномен такий винятковий, такий рідкісний, що його практично не існує. І все таки я, людина цікава, нишкавка, знав такі випадки, випадки аж ніяк не міфічні. Атож, за свій вік я констатував (мається на увазі — науково, я на вітер не говорю) дві несправедливі репутації. Зазвичай вони повстають завдяки подібності назв або завдяки певним зовнішнім ознакам (наприклад, зайвина перснів), люди некомпетентні вважають їх за щось абсолютно характерне для того, про що ви трактуєте, так само як вірять, що селюк не скаже двох слів, не ліплячи «Бий тебе нечиста сила!», а англієць — goddam![83] Усе це з репертуару бульварних театрів».

Пан де Шарлюс дуже мене здивував, назвавши серед збоченців «приятеля акторки», якого я бачив у Бальбеку і який очолював Товариство чотирьох друзів. «А звідки ж тоді ця акторка?» — «Вона править йому за ширму, хоча, зрештою, він з нею любиться, може, навіть частіше, ніж із випадковими чоловіками». — «Він живе з тамтими трьома?» — «Боронь Боже! Вони лише друзі! Двоє з них воліють виключно жінок. Натомість третій — ні, але його приятель не може на нього звіритися і в кожному разі обидва криються одне перед одним. Вас вразить, що несправедливі репутації виглядають ув очах людей найвірогіднішими. Ви, професоре, самі ладні в огонь стромити руку за чесноту того чи того, хто тут буває і кого поінформовані люди знають як облупленого, і водночас беззастережно вірите, як і всі, в те, що клепають на якусь славнозвісність, яка в очах мас утілює в собі нечисті нахили, тоді як у неї їх немає ні на гріш. Кажу: ні на гріш, бо якби ми пожертвували двадцять п’ять луїдорів, то побачили б, що кількість цих святенників звелася б до нуля. А так тариф святих — якщо ви вбачаєте тут святість — коливається загалом у межах між трьох-чотирьох із десяти». Якщо Брішо, кажучи про «погану славу», мав на увазі чоловічу стать, то я переніс слова пана де Шарлюса на жіночу стать, маючи на оці Альбертину. Мене вжахнула ця статистика, хоча я брав у рахубу, що барон збільшував цифру, видаючи бажане за дійсне, а також виходячи з донесень пліткарів, може, брехунів, у кожному разі тих, хто кого вводило в оману власне жадання, яке, помножене на жадання пана де Шарлюса, плутало його підрахунки. «Три на десять! — гукнув Брішо. — Вдаючись до оберненої пропорції, я тим самим збільшу число грішників у сто разів. Якщо їх стільки, як ви кажете, бароне, якщо ви не помиляєтесь, що ж, тоді ви один із рідкісних речників істини, якої ніхто не підозрював. У такий спосіб Баррес зробив у сфері парламентської корупції відкриття, що справдилися заднім числом, подібні до існування планети Левер’є[84]. Пані Вердюрен охоче навела б прізвища людей, яких я волію не називати і які відгадали в розвідувальному бюро генерального штабу махінації, вчинені, як я думаю, з патріотизму, але яких я, зрештою, не уявляв собі! Про франкмасонство, про німецьке шпигунство, про морфіноманію Леон Доде[85] пише знічев’я фантастичну казку, а вийшла у нього суща правда. Три на десять!» — повторив здумілий Брішо. Сказати по щирості, пан де Шарлюс звинуватив у збоченні багатьох своїх сучасників, поминаючи, одначе, тих, з ким мав стосунки, оскільки цей випадок, якщо ці стосунки були бодай трохи забарвлені романтизмом, здавався йому складнішим. Так само донжуани, не вірячи в чесних жінок, визнають чесність за тією, яка була його коханкою; про неї вони відгукуються щиро і з таємничою міною: «Та ні, ви помиляєтеся, вона не така жінка». Ця несподівана шана почасти пояснюється самолюбством: дивіться, мовляв, якої ласки доскочив не хтось там, а я, почасти наївністю, завдяки якій він купується на все, що підсуне йому коханка, а почасти тут важить смак до життя, завдяки якому, коли ми наближаємося до людей, до буття, всі етикетки і станові бар’єри стають дуже прості. «Три на десять! Але, бароне, стережіться: ви, мабуть, не такий щасливий, як оті історики, чиї судження підтвердить майбуття; якщо ви покажете нащадкам картину, яку ви нам намалювали, нащадки її визнають за кепський жарт. Вони судять лише з документів і захочуть ознайомитися з вашим досьє. А що жоден офіційний папір не підтвердить масовости таких явищ, а єдині їхні свідки надто зацікавлені приховати їх від людей, то у стані прекрасних душ обуряться, і вас як стій оголосять обмовником чи божевільним. Потому як ви тут, на крузі земному, на конкурсі елегантносте зібрали максимум голосів і здобули принципат, ви пізнаєте гіркоту забалотованого на тому світі. Для такої забави шкода й світло світити, як мовить, хай мене Бог простить, наш Боссюе[86]». — «Я працюю не на історію, — відказав пан де Шарлюс, — мені доста життя, воно все-таки цікаве, як казав сердега Сванн». — «Як, бароне? Ви знали Сванна? А я про це не відав. Хіба він мав такі уподобання?» — занепокоївся Брішо. «Але ж із цього Брішо хам! Ви що, гадаєте, що я знаюся лише з такими? Ні, навряд», — відповів барон зі спущеними додолу очима, немовби зважуючи всі «за» і «проти». І, міркуючи, що раз ідеться про Сванна, віддавна відомого своїми непевними нахилами, то половинчасте визнання не уйме чести тому, кого стосується, і буде хвальне для того, хто незнарошне пробалакався, барон додав: «Може, колись у колежі, часом випадково, — промурмотів він, наче розважаючи вголос у пориві мимовільної щирости, відтак схаменувся. — Але ж це було двісті років тому, хіба я можу пригадати? Ви мені набридли», — закінчив він, сміючись. «У кожному разі, вродливим він не був!» — скрикнув Брішо; сам страшило, він мав себе за красеня, зате інші ходили у нього в потворах. «Отакої! — сказав барон. — Що ви плещете? Замолоду у Сванна були не щоки, а персики, — додав він, добираючи для кожного складу особливу ноту, — а гожий він був, як амур. Коротше, був чарівний. Жінки за ним шаленіли». — «Ви знали його дружину?» — «Ге! А хто їх познайомив, як не я? Одного вечора вона здалася мені прегарною в своєму напівмаскарадному строї, коли грала міс Сакріпант; я був у театрі зі своїми клубменами, кожний узяв собі якусь жіночку, що ж до мене самого, то хоча мені хотілося лише захропти, слизькоязикі запевняли (як жахливо, що світ такий злосливий), ніби я переспав з Одеттою. Чутки чутками, але вона скористалася з них, аби чіплятися мені на шию, і я, аби здихатись її, познайомив її зі Сванном. Та ба! Вона від мене так і не відчепилася, грамотійка з неї була нікудишня, листи писав за неї я. А потім мені ще й випав клопіт відпроваджувати її. Ось що таке, мій хлоню, мати добру славу, ая! Зрештою, ця слава мною не цілком заслужена. Вона мене силувала влаштовувати страшні масовки з фігурами, вп’ятьох, вшістьох». І пан де Шарлюс заходився перераховувати Одеттиних коханців з такою докладністю, ніби зачитував реєстр французьких королів: вона жила з тим-то й тим-то, а потім із такимто й таким-то. Про всіх цих чоловіків не знав тільки сердега Сванн; засліплений ревнощами й коханням, він то малював ув уяві те, що могло статися, то вірив її клятвам, і, хоча грішниця іноді плуталася і виглядала тим підозрілішою, чим хитромудріше виплутувалася, ревнивець усе ж волів покладатися більше на очевидний факт, ніж на якісь криво здобуті свідчення, і не турбувати марно своєї коханки. Ревнивець уподібнюється до сучасника, він надто близько від події, він нічого не знає; лише для сторонніх літопис перелюбів набуває точности історії і розтягується на багато сторінок, байдужих для більшості і болісних лише для іншого заздрісника, такого, наприклад, як я, який не може утриматися від порівнянь і питає сам себе: чи жінка, що в нього під призрою, не має такого самого послужного списку? Але не може до чогось докопатися, проти нього всі ніби змовилися, всі (поки його полюбовниця ходить по руках) дотримуються вбивчої конспірації і знай тримають на його очах пов’язку, зводячи нанівець його повсякчасні потуги зірвати її, всі як один хочуть, щоб він, бідолаха, був сліпий — добрі люди з доброти, лихі зі злости, натури грубі з любови до сороміцьких фарсів, добропристойні з ґречности і з тактовности, — а всі разом з огляду на умовність, звану «принципом». «А Сванн знав, що вона вщедряє вас своєю ласкою?» — «Де там! Що за страхіття! Розповісти Шарлеві! У мене волосся лізе догори на саму думку про це! Ні, лебедику мій, він би мене вбив, та й квит. Він був ревнивий, як тигр. Ба більше, я не признався Одетгі, хоча їй, зрештою, було б усе одно, що… е, та годі тягти мене за язика, а то набалакаю чого не слід… Але що найцікавіше — вона бабахнула в нього з револьвера, а мало не попала в мене. Ох, сьорбнув я лиха з цією парочкою. Само собою, я мусив ще й бути за секунданта на його поєдинку з д’Осмоном, а той мені цього не подарував. Д’Осмон відбив у нього Одетту, а Сванн, щоб утішитися, взяв собі за коханку (може, про людське око) Одеттину сестру. Коротше, не змушуйте мене розповідати всієї Сваннової історії, її ви й за десять років не переслухаєте, розумієте? Ніхто не знає її краще за мене. То я гуляв з Одеттою, коли вона не хотіла бачити Шарля. Все це не смакувало мені надто тим, що дуже близький мій родич теж носить прізвище де Кресі і без жодних на те прав, і йому, зрештою, ця історія була неприємна. Бо вона називала себе Одетта де Кресі і в цьому не можна було їй відмовити, хоча з тим своїм Кресі вона вже й була розлучена. Той Кресі був уже стеменнісінький Кресі, дуже пристойний йогомость, якого вона обібрала до останнього шага. Та що мені розказувати про цього Кресі — я бачив вас із ним у приміському потязі, ви частували його обідами в Бальбеку. Бідачисько, очевидно, їх потребував, він жив на маленьку субсидію, яку виплачував йому Сванн; гадаю, після смерти мого друга ця рента урвалася. Але ось що мені невтямки, — сказав мені пан де Шарлюс, — ви часто бували у Шарля, чому ж ви сьогодні не попросили, щоб я відрекомендував вас королеві Неаполітанській? Словом, бачу, вас цікавлять не особи, а всілякі дивогляди, і це мене завше дивує у когось, хто знав Сванна; у нього ця цікавість була така розвинена, що годі було сказати, хто кому тут подавав приклад, він мені чи я йому. Так само я здивувався б, якби побачив когось, хто знав Вістлера[87] і не мав уявлення про смак. Леле, якщо комусь і важливо було познайомитися з королевою, то це Морелеві, він палко цього бажав, бо таких розумників, як він, треба пошукати. Прикро, що вона пішла. Але я постараюся звести їх цими днями.

Ім неодмінно треба познайомитися. Цього не станеться в єдиному випадку: якщо вона завтра помре. Отож молімося за її здоров’я!» Нараз Брішо, приголомшений пропорцією «три на десять», яку відкрив йому пан де Шарлюс, і досі опанований своєю думкою, із рвучкістю судового слідчого, який вибиває з оскарженого зізнання, хоча насправді викликаною професоровим бажанням похвалитися своєю тямущістю і водночас острахом кинути таке важке обвинувачення, понуро спитав пана де Шарлюса: «А чи Скі не з таких?» Аби вразити удаваним даром інтуїції, він обрав Скі, кажучи собі, що скоро на десять припадає яких троє невинних, то ризик помилитися, назвавши його, невеликий: Скі здавався йому чудієм, мучився безсонням, пахтився, коротше, відбігав від норми. «Аніскілечки! — з гіркою іронією вигукнув барон воднораз повчальним, роздратованим і ядучим тоном. — Це фальш, безглуздя, попав як сліпий на стежку! Скі такий саме в очах тих, хто його не знає. Якби він був із таких, то це не впадало б у вічі; кажу це без тіні критики, бо він людина чарівна і має в собі щось, як на мене, дуже миле». — «Тоді назвіть нам кілька імен», — наполягав Брішо. Пан де Шарлюс споважнів. «Ех, дорогесенький друже, я живу, знаєте, в абстракціях, усе це мене цікавить лише з погляду трансцендентального, — відповів він з недовірливою дражливістю, властивою таким, як він, і, як завжди, з-пишна. — Мене, бачте, цікавлять лише загальні категорії, я говорю про це з вами як про закон усесвітнього тяжіння». Але така хвилева баронова гнівливість, коли він намагався приховати своє правдиве життя, тривало дуже недовго проти чимраз частіших годин безпечности, коли він давав про нього наздогад, виставляв його з ласкавою настирливістю, бо потреба звіритися була в нього дужча за страх зрадити себе. «Я хотів лише сказати, — вів він далі, — що на одну помилкову погану репутацію припадає сотня добрих репутацій так само невиправданих. Очевидно, число тих, хто на таку славу не заслуговує, вагається залежно від того, чиїми зізнаннями ви керуєтеся — подібних до них чи інакших. Адже ні для кого не секрет: якщо злосливість цих других тлумиться тим, що їм надто важко повірити у нецноту, не менш моторошну для них, ніж крадіжка чи смертовбивство, вчинені людьми, чия делікатність і великодушність їм добре знана, то недоброзичливість перших розпалюється потребою віри — як би вам сказати? — у приступність симпатичних їм осіб, підсичується інформацією тих, кого ввело в оману подібне жадання, і, нарешті, тим, що їх зазвичай тримають на відстані. Я був свідком того, як хтось, на кого дивилися кривим оком через його вподобання, підозрював одного світовця в тому самому. І тільки через те, що той світовець був із ним увічливий! Все це дає підстави для оптимізму при підрахунку числа грішників, — наївно сказав барон. — Але справжня причина величезної ріжниці між підрахунками профанів і підрахунками втаємничених випливає з секретности, якою ці останні оточують свої вчинки, аби приховати їх від перших. І перші, позбавлені будь-яких засобів інформації, великим дивом здивувалися б, якби довідалися бодай чверті правди…» — «Отже ми повертаємося до греків», — озвався Брішо. «Себто чому до греків? Гадаєте, це не тривале потім? Дивіться: за Людовіка XIV — Месьє, граф де Вермандуа, Мольєр, принц Людовік Баденський, Брунсвік, Шароле, Буфлер, Великий Конде, дук де Бріссак…» — «Гей, бароне! Я знав про Месьє[88], я знав про Бріссака — з Сен-Сімона, звичайно, — про Вандома і багатьох інших. Але цей старий поганець Сен-Сімон часто згадує Великого Конде, а також принца Людовіка Баденського, і нічого такого про них не мовить». — «Це просто біда, що я мушу вчити історії професора Сорбонни. Але ж, дорогий учителю, ви темна темнота». — «Ви, бароне, суворий, але справедливий. Послухайте, я хочу вас розважити. Мені згадується давня пісенька, скомпонована макаронічною латиною про бурю, яка заскочила Великого Конде, коли він перевозився через Рону в супроводі свого приятеля маркіза де Ла Мусея[89][90][91]. Конде мовить:

Любий друже, Ла Мусею!

Ну й погода! Лихо з нею!

Тірлі-мірлі, да-да-да,

Це погибель нам — вода.

А Ла Мусей заспокоює його:

Рано нас ще хоронити —

Ми з тобою содоміти.

Тірлі-мірлі, ні-ні-ні,

Нам погибель — у вогні.

«Беру свої слова назад, — зманіженим дискантом сказав Шарлюс, — ви джерело учености, ви мені це запишете, гаразд? Я зберігатиму співаночку в родинному архіві, бо моя прабабуся у третьому коліні була сестрою принца Конде». — «Все це так, бароне, але щодо принца Людовіка Баварського я не знаходжу нічого. Зрештою, серед військовиків…» — «Яке глупство! За тієї доби — Вандом, Віллар, принц Евгеній, принц де Конті, а якби я згадав усіх цих героїв Тонкіна, Марокко, а в цьому разі йдеться про людей справді шляхетних і побожних, та представників «нового покоління», то неабияк здивував би вас. Га! га! Мені б треба повчити тих, хто досліджує нове покоління, яке відкинуло марні забобони своїх предків, як мовить пан Бурже[92]. Я маю молодого приятеля, про нього багато розмов, так той куди там — такий витівник… Але я не хочу лютим духом сопти на когось, вернімося до XVII сторіччя. Ви знаєте, що Сен-Сімон мовить, поруч із багатьма іншими, про маршала д’Юкселя: «…розкішник у грецькому блуді, звиклий бахурувати відкрито, чіпляючись до молодих офіцерів, тримаючи їх у себе вдома, окрім рослявих молодих льокаїв, і все це навпростець — і в війську, і в Страсбурзі». Ви, певне, читали листи Мадам — чоловіки узивали її не інакше, як Путана. Вона говорить про це досить виразно». — «Мавши таке надійне джерело, як її муж». — «Ця Мадам надзвичайно цікава постать, — підхопив пан де Шарлюс. — 3 неї можна зробити ліричний синтез «дружини Тіточки». Передусім вона — хлопчачурка; зазвичай дружина Тіточки — мужчина, із нею її чоловікові легше сплодити дітей. Мадам нічого не згадує про збочення Месьє, але широко розводиться про це саме збочення в інших як людина «компетентна», бо всі ми любимо знаходити в інших родинах ґанджі, від яких терпимо у своїй сім’ї, аби довести самим собі, що в цьому немає нічого виняткового чи ганебного. Я вам уже казав, що це було звичайним явищем за всіх часів. Проте наша доба має тут особливі здобутки. І, попри те, що свої приклади я взяв із XVII сторіччя, якби мій великий пращур Франсуа де Ларошфуко жив у наші часи, він міг би з більшим правом, ніж про свої, сказати, нумо, Брішо, підкажіть мені: «Розпуста пишала завжди; але якби особи, знані у нас усім, народилися в перші сторіччя, чи став би нині хто згадувати про проституцію Геліоґабала?» Знані у нас усім — сказав, як в око вліпив. Бачу, що мій дотепний кревняк знав усі «пльотки» про своїх найславетніших сучасників, як я про своїх. Але нині такого люду побільшало. Вони мають на собі свою печать». Я відчув, що пан де Шарлюс наміряється розповісти, як ці звичаї еволюціонували. І весь час, поки він говорив, поки говорив Брішо, псреді мною витав, викликаний пестливим, інтимним Вентейлевим мотивом, більше чи менше виразний образ моєї оселі, де мене очікувала Альбертина. Я безперестань подумки вертався до Альбертини, куди мав незабаром вернутися й насправді, як до ядра біля ноги, яке мене в той чи той спосіб тримало, не пускало з Парижа і тепер, поки в салоні Вердюренів я згадував своє помешкання, насувало мені його на гадку не як пустку, екзотичну й сумну, а як щось — ніби бальбецький готель одного вечора — сповнене нерухомої присутносте, яка тривала там ради мене і яку я міг будь-якої хвилі неодмінно віднайти. В настирливості, з якою барон повертався до однієї й тієї самої теми, в межах якої розум його, вигострений ув одному напрямі, виявляв проникливість, було щось таки гнітюче. Він здавався сухарем, як науковець, обізнаний лише зі своїм вузьким фахом, набридливий, як усевіда, гордий тим, що йому відомі секрети і може з утіхою їх розголосити, антипатичний, як ті, що, як заходить мова про їхні хиби, пасталакають про них, не помічаючи, що будять нехіть, нестерпний, як маніяк, і приречений на самовикриття злочинець. Ця гостра характеристика, яку можна приписати шаленцеві або кримінальникові, зрештою, трохи мене заспокоювала. Дещо підчищаючи її, аби мати змогу виснувати з неї висновки стосовно Альбертини, пригадуючи собі її поводження з Робером, зі мною, я казав собі (хоч як болів мені один із тих споминів і смутив другий), казав собі, що вони, ті спогади, нібито виключають явну деформацію, на погляд неминуче клінічну, яка з такою силою виявлявся в речах і в постаті пана де Шарлюса. На жаль, барон поспішив зруйнувати мої надії так само, як у мене їх вселив, тобто сам того не усвідомлюючи. «Так, — сказав він, — мені вже не двадцять п’ять років, і я бачив багато змін довкола; я не впізнаю суспільства, де впали всі бар’єри, і юрба, позбавлена всякої елеґантности і пристойности, танцює танго навіть у моїй родині; звелися на пшик і мода, і політика, і мистецтво, і релігія. Але, щоб ви знали, найбільше виродилося те, що німці називають гомосексуалізмом. Леле! За моїх часів, поза людьми, які не терпіли жінок, і тими, хто кохав лише жінок, а інші речі робив лише з цікавости, гомосексуалісти були добрими батьками сімейства і заводили коханок лише про людське око. Якби я мав дочку на порі, то ради її щастя шукав би зятя лише серед таких. Гай-гай, світ перевернувся. Тепер шукають женишків і серед тих, хто ласий на жінок. Я думав, що маю нюх, і як, бувало, казав собі: «У жодному разі», то не помилявся. А тепер мені несила вгадати. Один із моїх приятелів, у цій справі битий жак, мав візника (йому нараяла його моя братова Оріана), і хоч цей комбрейський хлопчина був удатний до всього, а надто — задублювати спідниці; ці речі, ладен присягатися, йому зроду й на думку не спадали. Він був убоїщем для своєї коханки: зраджував її з двома жінками, яких обожнював, — з акторкою і дівчиною з кав’ярні. Мій кузен, принц Ґермантський, чоловік головатий, але легковір, яких мало на світі, аж досада брала, сказав мені одного разу: «А чому ж це Ікс не спить зі своїм візником? Хто знає, може, чи це не справило б приємности Теодорові (так звати візника), і чи візник ще й ображається, що Принципал не женихається до нього?» Я зацитькав Жільбера; мене дратувала ця позірна проникливість, яка, застосовувана де треба і де не треба, свідчить якраз про брак проникливосте; а ще мене дратували наївні хитрощі мого кузена, якому хотілося, щоб наш приятель Ікс наважився ступити на кладку, якою, коли б вона виявилася надійна, він пустився і собі». — «Хіба у принца Германського такі самі уподобання?» — спитав прикро вражений Брішо. «Боженьку ж ти мій! — захоплено вигукнув пан де Шарлюс. — Про це знає кожен собака, і я навіть не вважаю, що продаю його. Так от, наступного літа я вибрався до Бальбека і дізнався від матроса, який іноді брав мене на риболовлю, що мій Теодор (до речі, брат покоївки баронеси Пютбюс, приятельки пані Вердюрен) вчащає до порту і нахрапом підхоплює то того, то того морячка, аби покататися разом на човні і «все таке інше». Тут уже мені приспічило спитати про його Принципала, в якому я впізнав того пана, що різався цілі дні в карти зі своєю коханкою: чи він не з тих, що й принц Ґермантський. «Це ж бо цілому світу відомо, та він із цим і не криється». — «Але ж із ним коханка?» — «Ну й що з того? Які бо ці діти наївні! — сказав барон батьківським тоном, не здогадуючись, яким болем озвалися в мені його слова, викликавши думку про Альбертину. — Його коханка чарівна». — «У такому разі троє його приятелів такі самі, як він?» — «Зовсім ні! — крикнув барон, затикаючи собі вуха, ніби я, граючи, взяв фальшиву ноту. — Ви впадете у другу крайність! Чи ж людині вже не вільно мати друзів? Ох, ця молодь, така каша в голові! Вас треба перевиховувати, хлоню мій. А втім, — тягнув він, — признаюся, що цей випадок (а я знаю таких чимало), хоча мене важко за полу смикнути, мене пантеличить. Я бита голова, але мені це невтямки, — сказав він тоном старого галліканина, що розмірковує над течіями ультрамонтанства, рояліста-ліберала, що розмірковує над «Аксьйон Франсез», або учня Клода Моне над кубістами. — Я не ганю цих новаторів, я радше їм заздрю, силкуюся їх зрозуміти, але не можу. Якщо вони так кохають жінку, то чому, надто у робітничому середовищі, де на це дивляться несхвально, де вони ховаються з самолюбства, — чому шукають собі те, що називається у них «пахолком»? Мабуть, це дає їм щось інше. Але — що?» «Що інше може давати жінка Альбертині?» — стукотіла мені в скроні думка, і в цьому було джерело моєї муки. «Бігме, бароне, — озвався Брішо, — якщо Рада факультетів запропонує відкрити кафедру гомосексуалізму, я висуну вас. Але ні, вам більше підійде Інститут спеціальної психофізіології. А ще я вас бачу на кафедрі в Колеж де Франс із правом працювати індивідуально з кожним студентом і своїми викладацькими здобутками, за прикладом учителів тамільської мови чи санскриту, ділитися з маленькою горсткою тих, кого се цікавить. Ви мали б двох слухачів і педеля, Боже вас борони від гадки, ніби я хочу кинути тінь на наш корпус педелів, як на мене, бездоганний». — «Тут ви невіглас, — круто урвав його барон. — Зрештою, ви помиляєтеся, гадаючи, ніби се цікавить лише вузьке коло. Якраз навпаки». І, не усвідомлюючи суперечносте між незмінним напрямом його власної балачки і докором, який він кидав іншим, барон заговорив скрушно й заклопотано: «Навпаки, це страшно, всі про це тільки й мовлять! Це ганьба, але слова з пісні не викинеш, любий професоре! Здається, позавчора у дукині д’Еєн упродовж двох годин тільки й розмов було що про це. Зрозумійте: якщо про це потрапило на язик жінкам, то це ж сущий скандал! Та що найплюгавіше — вони черпають відомості, — додав барон із великим запалом і завзятістю, — від паскуд, від справжніх свинтюхів, як-от, скажімо, цей приземок Шательро (спершу б умився він сам), який так любить багнити перед ними інших. Я чув, що він на мене вішає всіх собак, але мені начхати. Я вважаю, що болото, яким обкидає людей цей гицель, мало не витурений із Жокей-клубу за шахрування в карти, може впасти на нього самого. І на місці Жанни д’Еєн я, шануючи свій салон, не допускав би розмов на подібні теми і не давав би обливати помиями моїх родичів. Але ж у нас нема товариства, нема правил, нема звичайносте, всі розмови крутяться круг туалетів. Ох, моє серце, це кінець світу! Всі зашкарубли, озвірілися! Тільки рвуться вкусити, щоб болючіше. Бридота!»

Я був полохливий з дитинства; у Комбре я тікав, аби не бачити, як підсувають дідові коньяк, а також марних намагань бабусі ублагати його не пити, і зараз мав лише одну думку: дати крутька від Вердюренів ще перед екзекуцією над паном де Шарлюсом. «Час наглить», — сказав я Брішо. «Я з вами, — відказав той, — от тільки не рука звіятися по-англійському. Ходімо попрощаємося з пані Вердюрен», — закінчив професор, рушаючи до салону з міною дитини, яка під час гри у фанти з’ясовує, «чи не можна повернути».