У пошуках утраченого часу. Полонянка

Часами, коли я зовсім байдужів до неї, мене навідував далекий спогад про один момент на пляжі — тоді я ще її не знав, — коли вона, стоячи біля дами, з якою я не вітався, але з якою вона (нині я цього майже певен) підтримувала стосунки. Альбертина реготала, виклично стріляючи на мене очима. Довкола грало блакитне морське роздолля. На сонячному березі Альбертина була найвродливіша у гроні приятельок. І ця уроча дівчина у щоденній рамі водяного огрому вразила моє самолюбство, на превелику втіху дамі, захопленій нею. Повторитися цій ураза не судилося. Після свого повороту до Бальбека дамуля, мабуть, помітила відсутність на осяйному і галасливому пляжі Альбертини. Але вона й не здогадувалася, що Альбертина мешкає в мене, що вона моя. Неокраї сині розлоги хвиль, уже забуте її захоплення цією дівчиною, перенесене тепер на інших, поховали зневагу, заподіяну мені Альбертиною, замкнувши її в розцяцькованій і міцнокованій шабатурці. А раніше ненависть до цієї жінки ятрила моє серце; і до Альбертини теж, але ненависть змішана з подивом перед цією захваленою, з шапкою чудового волосся, вродливицею, чий сміх на пляжі здавався мені глумом. Сором, заздрість, спогад про перші жадання і блискуче обрамлення, оживши в моїй душі, повернули Альбертині її давню красу, давню вартість. Ось так і чергувалися в мені тягуча нуда з трепетною жагою, повною пишних образів і жалів; і залежно від того, як Альбертина була коло мене, в моєму покої, чи випущена моєю уявою на волю, у веселенькому пляжному ансамблі гуляла під звуки музики моря на молу, вона являлася мені то вирвана з свого первісного середовища, уярмлена і вже не цікава, то знову занурена в нього, наділена хистом тікати у загадку свого минулого і в присутності товаришки бризкати мені в живі очі на кшталт морських бризок чи сліпучих сонячних скалок — химерна, дволика Альбертина, сьогодні перенесена на пляж, завтра замкнена в моїй кімнаті, предмет якоїсь земноводної любови…

Деінде численний гурт гуляв у м’яча. Всім цим дівчатам хотілося ловити сонце, бо лютневі дні, навіть ясні, короткі, як нині, і, попри всю цю ясоту, незчуєшся, як повечоріє. Ще не смеркло, а вже було присмерком, як ми доїхали до Сени, і Альбертина замилувалася (заважаючи своїм милуванням милуватися мені) відблисками багряних вітрилець на зимовій синій воді, домом, критим дахівкою, притуленим у далечині як мак-самосій на ясному крайнебі, чиєю частковою, розкришеною і ребристою скам’янілістю здавалося ген-ген Сен-Клу; тут ми вийшли з авта і рушили спроквола пішки; я навіть вів її недовго, попід руку; мені здавалося, ніби каблучка, якою її рука обіймала мою, злучає нас обох у єдину істоту і в’яже наші долі.

Під нашими ногами наші перед хвилиною рівнобіжні, а зараз ізближені, злучені тіні плели якийсь урочий малюнок. Звичайно, уже вдома мені здавалося дивом, що Альбертина мешкає в мене, що це вона простяглася на моєму ліжкові. Але те, що над цим здавна мені любим озером у Ліску, біля самих стіп дерев, сонце малювало розмивкою на піску біля моєї тіні її власну тінь, чисту й спрощену тінь її ноги, її бюсту, це було ніби перенесення на лоно природи факту її належносте мені. І в цьому злитті наших тіней я знаходив чар, менш матеріяльний, певна річ, але не менш інтимний, ніж у зближенні, у злитті наших тіл.

Потім ми знову сіли в авто. Поверталися вузькими, крученими алейками, де зимові дерева, прибрані, ніби руїни, у плющ і терня, здавалося, вели до оселі чорнокнижника. Вибравшися з їхніх похмурих шпалер, на виїзді з Ліска ми застали білий день, такий ще ясний, аж я був уже зрадів, що встигну зробити все, що хотів, перед обідом, аж це, лише за кілька хвиль, коли наше авто під’їжджало до Тріумфальної Арки, я так і скинувся вражено, уздрівши над Парижем повний і неприродно ранній місяць, ніби циферблат дзиґаря, що відстає, дзиґаря, покликаного нагадати про наше спізнення.

Ми звеліли водієві везти нас назад. Для Альбертини це означало повернення до мене. Присутність жінок, хоч би й найкоханіших, змушених розлучатися з нами, щоб вернутися додому, не дає нам того спокою, яким я тішився, коли Альбертина сиділа обіч мене в машині, коли присутність жінки веде нас не до пустки розлуки, а до ще тривалішого й тіснішого спілкування у моєму, а тепер і її домі, — матеріяльному символові моєї облади. Звичайно, щоб володіти, треба попереду запалитися жагою. Всі оті вигини, рельєфи, випуклості наші лише настільки, наскільки їх обіймає наше кохання. Але Альбертина не була для мене під час нашої прогулянки, як колись Рахиль, нікчемним порохом із тіла й матерії. Уява моїх очей, губів, рук так міцно збудувала, так ніжно відполірувала в Бальбеку її тіло, що тепер у цьому авті, щоб торкнутися того тіла, щоб вмістити його в собі, мені не треба було тулити Альбертину до себе, ані навіть бачити її; досить було її чути, а як вона мовчала, знати, що вона при мені; мої чуття, сплетені водно, оповивали її всю; а коли біля дому вона щонайприродніше, ніби все життя тільки це й робила, висіла, а я затримався на хвильку, аби загадати шоферові вернутися по мене, мій погляд і досі оповивав її, поки вона входила переді мною в браму. І я й досі відчував той самий лінивий і домашній спокій, бачучи, як вона, повновида, густо-червона, пухкенька і похила, повертається зі мною, як жінка, належна мені, і зникає у фортеці нашого дому.

На жаль, я не міг позбутися враження, ніби Альбертина почувається в ньому, як у в’язниці, вочевидь поділяючи думку пані де Ларошфуко, яка на запитання, чи добре їй у такому гарному домі, як Ліанкур, відповідала, що «гарних в’язниць не буває». Так можна було принаймні судити з журної і втомленої міни, яку Альбертина мала того вечора у своєму покої, де ми обідали удвох. Я помітив це не зразу; навпаки, я гризся тоді думкою, що якби не Альбертина (бо з нею я натерпівся б по зав’язку від ревнощів у готелі, де вона б цілі дні спілкувалася з силечою людей), я міг би оце обідати у Венеції в якійсь їдаленьці з низькою, як у трюмі, стелею, звідки видно з дужних віконець, заґратованих мавританським литвом, Канале Ґранде.

Мушу додати, що Альбертина кохалася в масивній барбадьєнській[41] бронзі, яку Блок цілком слушно вважав за відворотну. Та даремно він дивувався, що я тримаю її в себе. Я ніколи не упадав, як він, за художніми меблями, за опорядженням кімнат, я був надто ледачий, надто байдужий до того, що в мене щодня перед очима. Оскільки це мені не смакувало, я мав право не дбати про деталі інтер’єру. Я міг би, напевне, викинути цю бронзу. Але негарні й дорогі речі вельми корисні, бо в очах жінок, які не розуміють нас і мають інші смаки, але в яких ми закохані, можуть бути престижні, на відміну від речі путньої, але непоказної. Отож тільки для тих, хто нас не розуміє, нам вигідно підтримувати престиж, який наша інтелігентність запевнила б нам ув очах істот розвиненіших. Хоча в Альбертини вже почав вироблятися смак, вона ще й досі шанувала бронзу, і ця шана була для мене (бо ж я кохав Альбертину) куди важливіша, ніж зберігання у себе вдома компромітовної бронзи.

Та думка про свою неволю перестала мене раптом гнітити, і я навіть почав мріяти про її продовження, бо помітив, як нудить Альбертина власною неволею. Звичайно, на мої запитання, чи не зле їй у мене, вона відповідала, що ніде у світі не чула б себе щасливішою. Але часто цим її словам суперечив тужливий, неспокійний погляд.

Зрозуміло, якщо вона, як я гадав, мала певні нахили, то неспромога їх задовольнити, либонь, дратувала її не менше, як мене заспокоювала. Я легше повірив би у безпідставність своїх підозр, якби мене повсякчас не насторожувала її невсипуща пильність: чому Альбертина так намагається ніколи не зоставатися сама, ніколи не бути вільною, ні на мить не затримуватися в під’їзді, коли верталася, щоразу підходити до телефону в супроводі ще когось — Франзуази, Андре, — хто міг би повторити її слова? Після прогулянки удвох із Андре, вона завжди залишала мене з нею наодинці, ніби випадково, щоб я міг докладно розпитати її, як вони бавили час. Такій дивовижній запобігливості суперечили перелітні відрухи нетерплячки, аж закрадалася думка, чи не збирається Альбертина скинути свої кайдани?

Принагідні факти підперли мій домисел. Так одного разу, коли я був сам, я спіткав недалеко від Пассі Жізель; ми заговорили про всяку-всячину. У розмові, радий, що можу про це ознаймити, я сказав, що часто бачуся з Альбертиною. Жізель спитала, де б її можна знайти, бо вона, Жізель, якраз має щось їй сказати. «А що саме?» — «Ет, це пов’язане з її колежанками». — «Якими колежанками? Певно, я міг би дати вам адресу — з умовою, що ви не вбачатимете в цьому перешкоди для зустрічі». — «Ох, це все давні колежанки, не здумаю, як їх і звати», — відповіла Жізель туманно, ухиляючись від подальшої балачки. Вона попрощалася, думаючи, що малася на осторозі й не викликала жодних підозр. Але брехня така невибаглива, так мало їй треба, щоб вийти наяв! Якщо йшлося про таких давніх колежанок, що вона забула, як їх звати, то чому Жізель якраз намірялася побалакати про них із Альбертиною? Цей прислівник, зрідні улюбленому слівцеві пані Коттар «всамчас», можна віднести до чогось особливого, актуального, а то й пильного, дотичного до певних осіб. Зрештою вже сам її спосіб роззявляти рота, ніби позіхи напали, з неуважним виглядом, коли вона проказувала (ледь поткнувшись назад, буцімто з цими словами давала задній хід): «Ох, я їх не знаю, не здумаю навіть, як їх звати!» — все це не меншою мірою надавало обличчю Жізелі, у поєднанні з її голосом, виразу лукавства, ніж оте «якраз», супроводжуване прямо протилежним виразом, жвавим і дуже промовистим — щирости. Я не допитувався в Жізелі. Навіщо? Звісно, вона брехала в іншому дусі, ніж Альбертина. І, звісно, Альбертинина брехня боліла мені дужче. Але щось їх і ріднило: сам факт неправди, яка одразу аж очі коле. Брехнею не відбрешешся. Відомо, що вбивця уявляє собі, ніби все так передбачив, що його не злапають; а проте майже всі душогуби опиняються за ґратами. Брехуни ж, навпаки, уміють брехеньку скласти, і найбільше брешуть кохані жінки. Де вона ходила, що робила — не вгадаєш, усе шито-крито. Але скоро вона озветься, мовлячи про щось інше, пов’язане з тим, із чим брехуха криється, брехня миттю випливає на поверхню, і ревнощі наші посилюються, бо хоч пальці, як мовиться, знати, а до правди не докопатися. В Альбертини брехня вилазила, як читач уже встиг переконатися, у всіляких дрібницях, а надто в тому, що, коли вона вдавалася до словоблудства, розповідь її хибувала або на загальники, прогалини, неправдоподібність, або, навпаки, на надмір дрібних фактів, що мали її управдоподібнити. Правдоподібність, хоч як би пнувся брехун, не зовсім таки правда. Тільки-но, слухаючи якусь правдиву оповіданку, ми уловимо натомість лишень правдоподібне — може, правдоподібніше за саму правду, аж надто правдоподібне, — бодай трохи музичне вухо чує, що це щось не те, щось наче кульгавий вірш чи якесь слово, прочитане вголос замість іншого. Вухо це чує, а серце, якщо воно кохає, відчуває. То чому б тоді, коли міняється все наше життя, бо ми не знаємо напевне, чи жінка проходила вулицею де Беррі чи вулицею Вашингтона, чому б нам не подумати, що тих кілька метрів різниці й сама жінка зійдуть до одної стомільйонної (тобто до нуля), якщо тільки нам не вистачить олії в голові, хоч би як це було важко, кілька років не бачитися з цією жінкою, і що те, що уявлялося велетнем Ґуллівером, зробиться ліліпуткою, якої не розгледіти в жоден мікроскоп — принаймні, в мікроскоп серця, бо мікроскоп байдужої пам’яти потужніший і надійніший.

Хоч би що там було, якщо існувала точка дотику (сам факт брехні) між брехнею Альбертини і брехнею Жізелі, то Жізель усе-таки брехала не таким самим робом, як Альбертина чи там Андре, але їхні можливі брехні (засвідчуючи водночас неабияке розмаїття) передбачали ідеальне зчеплення; відзначалися непробивною солідарністю певних торгових домів — наприклад, книгарень чи видавництв, — де бідолашному авторові, попри строкатість їхнього штату, зроду не довідатися, обмахорюють його чи ні. Редактор денника чи тижневика бреше з найщирішим виглядом, тим урочистішим, що йому доводиться не раз приховувати, що у своїй гендлярській практиці він робить точнісінько те саме, що таврував ув інших редакторів газет чи директорів театрів, ув інших видавців, підносячи проти них штандар Щирости. Якщо він заявить (подібно до лідера політичної партії чи кого завгодно), що брехати — підлота, то його зазвичай тягне брехати ще більше за інших, брехати, не зрікаючись урочистої маски, не скидаючи авґустійшої тіари щирости. Спільник цього поборника «голоправди» бреше інакше, наївніше. Він ошукує автора, як ошукує дружину, з водевільними жартами. Секретар редакції, муж ґречний і свійський, бреше безбожно, як будівничий, який обіцяє, що ваш дім буде готовий у термін; а коли термін уже позаду, з’ясовується, що не закладено ще й підмурків. Головний редактор, янгольська душа, лавірує між цими трьома, і, сліпма, спонукуваний братерським сумлінням і чуйною солідарністю, подає їм цінну допомогу нелукавим словом. Між цими чотирма особами точиться вічна гризня, і тільки поява автора кладе їй край. Попри особисті чвари, кожен із них пам’ятає про святий жовнірський обов’язок — виручати від лихої напасти загрожений «підрозділ». Сам цього не усвідомлюючи, я довго виступав у ролі автора в цій «маленькій дівчачій банді». Якщо Жізель, мовлячи своє «якраз», думала про якусь Альбертинину колежанку, готову їхати з нею в подорож, тоді як Альбертина під тим чи тим приводом мене покине, і якщо вона хотіла попередити Альбертину, що вже пора чи така пора близько, то ця ж таки Жізель дала б себе пошаткувати на капусту, а таємниці мені не виказала б; отже, розпитувати її була б марна річ.

Не тільки такі зустрічі, як зустріч із Жізеллю, посилювали мої сумніви. Наприклад, мені подобалося Альбертинине малярство. Ця зворушлива розвага полонянки так мене розчулила, що я її віншував. «Ні, все це мазанина, адже я не брала жодного уроку малювання». — «Хіба одного вечора, у Бальбеку, ви мені не казали, що лишились на урок малювання». Я нагадав їй той день і додав, що одразу збагнув: о такій порі уроків малювання не беруть. Альбертина спаленіла. «Ваша правда, — сказала вона, — я не брала уроків малювання, і взагалі спершу багато вам брехала, визнаю. Але тепер уже не брешу». Мені страх кортіло довідатися, про що це вона так часто брехала мені попервах. Але я знав наперед, що Альбертинині признання були б новою брехнею. Тож я просто поцілував її. Я тільки попрохав її признатися в якійсь одній брехні. Вона відповіла: «О, наприклад, що морське повітря мені шкодить». Я перестав наполягати: головою муру не проб’єш.

Усяка кохана істота, а іноді й усяка істота, для нас ніби Янус, який повертається до нас привабливим ликом, коли ця істота нас покидає, або прикрим, коли вона повсякчас до наших послуг. Щодо Альбертини, то довге спілкування з нею чимось гнітило, але в інакший спосіб, ніж я можу тут висловити. Жахливо, коли життя іншої людини прив’язане до твого, наче бомба, якої не спекатися, не вчинивши водночас злочину. Та принаймні як порівняння я міг би навести пори припливів та відпливів, почуття небезпеки, тривоги, побоювання, що хтось перегодом повірить у речі фальшиві й заразом правдоподібні, а отже, незбагненні, почуття, яких спізнаєш, живучи біля шаленця. Приміром, мені було шкода пана де Шарлюса, що він живе з Морелем (на згадку про полуденну сцену на лівий бік моїх грудей налягав камінь); було щось між ними чи не було, одне певне: пан де Шарлюс напочатку не знав, що Морель шаленець. Врода Морелева, його нікчемність, його пиха мали б увіритися баронові; воскресивши в його уяві ще ті журні дні, коли Морель, не наводячи доказів, винуватив пана де Шарлюса в тому, що йому сумно, ганив за його недовіру, вдаючись до фальшивих, але надзвичайно тонких виправдань, погрожував наважитися на розпачливі кроки, насправді продиктовані рідкісною рахубністю і щонайкорисливішими міркуваннями. Все це тільки порівняння. Альбертина навісноголовою не була.

Щоб кайдани видалися Альбертині легшими, найліпше було б переконати її, що я розірву їх сам. А все ж я не міг оголосити їй про свій лукавий замір нині — після повернення із Трокадеро вона була як шовкова; єдине, на що я міг здобутися, замість засмучувати погрозою розриву, це не прохопитися їй про мрії мого вдячного серця про довічне спільне життя. Дивлячись на неї, я ледве стримувався, щоб не вилити їй душу, і, мабуть, вона це помітила. На жаль, жадоба такої сповіди не заразлива. Випадок зі старою манірною дамою, бароном де Шарлюсом, який, бачучи так довго в своїй уяві, гарного молодика, вірить, що й сам став гарним молодиком, вірить тим палкіше, чим очевидніша й смішніша його стареча дамська манірність, — випадок досить частий. Закоханий, на свою голову, не усвідомлює, що поки він бачить перед собою гарне обличчя, його власна твар постає перед зором коханки не тільки не вродливішою, а ще й, навпаки, спотвореною насолодою від споглядання вроди. Любов’ю, зрештою, не вичерпуються всі грані цього випадку; ми не бачимо свого тіла, яке бачать інші, і воднораз «ловимо жар-птицю» своєї ідеї, щось таке, що невидиме для інших, але очевидне для нас. Художник іноді висвітлює її, ту ідею, у своєму творі. Ось чому шанувальники твору розчаровуються за ближчого знайомства з автором, чиє обличчя не променіє відповідною внутрішньою красою.

Оскільки від моєї мрії про Венецію зосталося лиш те, що якось пов’язувалося з Альбертиною і тепер могло чимось скрасити її перебування в моєму домі, я заговорив із нею про сукню від Фортюні, мовляв, цими днями треба буде піти її замовити. Воднораз я думав над тим, чим би ще її врадувати і розважити. Мені хотілося б зробити їй сюрприз і подарувати, якби пощастило розшукати, старовинні французькі вироби зі срібла. Кажу, «якби пощастило», бо коли в нас з’явився намір завести яхту, намір нереальний, на думку Альбертини, — та й мені так здавалося щоразу, як Альбертина уявлялася доброчесною, а життя з нею геть руїнницьким, що унеможливлювало шлюб, — ми вже зверталися в цій справі, хоча моїй пасії не вірилося, що я куплю щось зі срібла, за порадою до Ельстіра…

Цього ж таки дня я дізнався про смерть, яка завдала мені великого жалю, смерть Берґотга. Читач знає, що хворів він довго. Звичайно, не тією хворобою, яку він мав спочатку і яка була натуральна. Природа, здається, насилає на людей досить короткі хвороби. Проте медицина опанувала мистецтво їх продовжувати. Ліки, ремісія, яку вони приносять, погане самопочуття, викликане перервою в їхньому заживанні, створюють фальшиву хворобу, яку звичка пацієнта, зрештою, утверджує, стилізує: так діти, вилікувані від коклюшу, довго ще бухикають. Потім ліки діють щораз менше, їхні дози збільшують, і вони зовсім перестають допомагати, а через довге нездужання навіть шкодять. Природа не передбачає їхньої тривалої дії. Це велике диво, що медицина, майже нарівні з природою, може змусити хворого лежати в постелі й під загрозою смерти заживати ліків. Штучно прищеплена, хвороба пускає коріння, стає хворобою вторинною, але справжньою, з тією єдиною ріжницею, що натуральні недуги минають, а хвороби, створені медициною, ніколи, бо вона не знає секрету зцілення.

Уже кілька років Берґотт не виходив із дому. Зрештою він ніколи не любив світу, точніше, любив його лишень якусь часину, аби виказати до нього, як і до всього іншого, погорду; а гордувати він звик по-своєму — не тому що світ йому неприступний, а тому що світ уже здобутий. Жив він так скромно, що ніхто не здогадувався, який він тяжко багатий; і якби це випливло наяв, його помилково обізвали б скнарою, хоч насправді не було щедрішої за нього людини. Особливо він був щедрий із жінками, точніше сказати — з дівчатками, які соромилися стільки діставати за такі дрібниці. Він виправдувався перед собою тим, що йому найкраще пишеться в атмосфері закоханосте. Закоханість — це надто сильно сказано; насолода, ледь поколюючи тіло, допомагає письменникові творити, бо перекреслює інші втіхи, наприклад світські, приємні для всіх. І навіть якщо закоханість приносить розчарування, вона бодай розворушує — уже самими своїми наслідками — поверхню душі, без якої душі загрожує застій. Бажання для письменника корисне; по-перше, воно віддаляє його від інших людей і від пристосування до них, а по-друге — повертає трохи справносте інтелектуальній машині, яка з літами починає ржавіти. Людина не стає щасливою, але вона аналізує причини, які перешкоджають її щастю і які залишилися б для неї невидимі без цих різких проривів, які вона завдячує розчаруванню. Марення нездійсненні, ми це знаємо; якби не бажання, ми їх, мабуть, не снували б, а снувати їх треба хоча б на те, аби бачити їхню руїну й аби ця руїна була нам за науку. Тож Берґотт сказав собі так: «Я витрачаюся на дівчаток більше, ніж багатирі-мультимільйонери, але взяті від них утіхи чи розчарування дають мені змогу написати книжку, за яку я дістаю гроші». З економічного погляду це міркування безглузде, але Берґоттові, звісно, подобалося обертати золото в пестощі, а пестощі в золото. Ми бачили в момент смерти моєї бабусі, що втомлена старість любить спочив. Тим часом товариство живе тільки розмовою. Вона ідіотична, але має владу «нейтралізувати» жінок, які стають лише питанням і відповіддю. Поза «світом» жінки знову робляться тим, що діє так заспокійливо на змученого старця: предметом споглядання.

У кожному разі, тепер усе це вже не мало значення. Я згадав, що Берґотт не виходив більше з дому, а коли вставав на годину з ліжка, то був затушкований шалями, пледами, всім тим, чим окриваються, виходячи на мороз чи сідаючи до вагона. Він виправдувався перед нечисленними друзями, яких пускав до себе, і, показуючи шотландки й накидки, казав весело: «Що ви хочете, мій голубе, Анаксаґор[42] мовив: «Життя — це подорож». Отак він помалу й холонув, ніби мала планета, провісницький образ останніх днів великої — Землі, коли з неї поступово зникне тепло, а з ним і життя. Тоді закінчиться змертвихвстання, бо хоч як би далеко сягало сяйво людських діянь у прийдешніх поколіннях, усе-таки треба, аби були люди! Якщо деякі породи тварин ще опиратимуться лютому холодові, коли людей уже не буде, то Берґоттова слава (припустимо, вона доживе до тої пори) нараз ізгасне навік. Останні звірята його не читатимуть, бо навряд щоб, на взір апостолів, на Зелені Свята, вони зуміли зрозуміти язики різних народів, не опанувавши їх.

За кілька місяців перед смертю на Берґотта нападали нічниці, найгірше ж було те, що вві сні його мучили кошмари, одбиваючи охоту по пробудженні намагатися заснути знов. Довгий час він любив сни, навіть снища, бо завдяки їм, завдяки їхьому контрастові з реальністю яви, у нас виникає, після пробудження, виразне відчуття, що ми спали. Але нічні Берготтові змори були інші. Раніше, говорячи про змори, він розумів під цим щось прикре, що діялося в його мозку. Тепер воно приходило до нього ніби зовні; він чув чиюсь руку, озброєну мокрою ганчіркою; з допомогою тієї ганчірки, проводячи нею по його обличчю, зла жінка силкувалася його збудити; а ще він чув нестерпний свербіж у паху і лють оскаженілого візника (Берґотт, бач, шепнув уві сні, що його погано везуть), який кидався на нього, гризучи йому пальці, пиляючи їх зубами. Нарешті, щойно морок його сну достатньо згусне, природа влаштовувала йому щось подібне до «репетиції без костюмів», репетиції апоплексичного удару, який мав його повалити. Берґотт у’їжджав повозом у браму нового Сваннового дому і збирався висісти. Страшенна запаморока приковувала його до сидіння, воротар намагався йому підсобити, але він сидів, неспроможен ані звестися, ані випростати ноги. Він пробував учепитися в кам’яний стовп перед собою, але не знаходив у ньому достатнього опертя, аби встати.

Він надумав порадитися з лікарями; пишаючись тим, що їх викликав Берґотт, вони знайшли причину нездужання в його працьовитості (вже двадцять років він не брався за холодну воду), у перевтомі. Вони порадили йому не читати макабричних романів (він не читав нічогісінько), більше бути на сонці, «необхідному для здоров’я» (останні кілька років, завдяки сидінню вдома, він почував себе краще), більше їсти (від чого сам він худнув, зате вигодовував свої сонні кошмари). Коли один лікар, великий охотник робити все навсупір і дражній, лишався із Берґоттом віч-на-віч, Берготг, щоб його не образити, видавав за власні погляди поради інших лікарів; лікар-суперека, думаючи, ніби Берготт хоче, щоб він прописав щось на його смак, зараз же забороняв йому ці ліки, а що іноді обґрунтовував свій рішенець на ходу, то посутні Берґоттові заперечення змушували його в одній і тій самій фразі суперечити самому собі; але на підставі нових доказів лікар підтверджував свою заборону. Тоді Берґотт повертався до одного з попередніх лікарів, людини з потугами на дотепність, надто у присутності майстра пера. Якщо Берґотт обачно ввертав: «Але ж, коли не помиляюсь, пан доктор казав — звісно, ще раніше, — що це може викликати запалення нирок і мозку…» — лікар хитро посміхався, підносив палець догори й виголошував: «Я не казав: ні, а казав не надуживати. Зрозуміло, всякі ліки, якщо їх передозувати, стають обосічним мечем». У нашому організмі є спасенний інстинкт, він те саме, що для серця моральний обов’язок, і жадній санкції доктора медицини чи богословства його не скасувати. Ми знаємо, що холодні купелі нам шкодять, а ми їх любимо; і ми завжди знайдемо лікаря, який їх припише, хоч кориснішими від цього вони не стануть. Від кожного лікаря Берґотт узяв те, що з обачности забороняв собі багато років. Через кілька тижнів давні напади повернулися, нові загострилися. Змордований невпинними муками, які подвоїло безсоння, уриване короткими кошмарами, Берґотт відмовився від лікарів і надміру захопився всілякими наркотиками, довірливо читаючи прикладені до них інструкції. У тих інструкціях говорилося про потребу сну, але й застерігалося, що всяке снодійне (окрім препарату в слоїку, загорнутому в ту інструкцію, який у жодному разі не загрожує отруєнням) токсичне і не лікує, а вбиває. Берґотт випробував усі ці засоби. Деякі з них не з тої групи, яка нам звична, наприклад, похідні амілу й етилу. Новий препарат, геть відмінного складу, ми поглинаємо в солодкому сподіванні чогось незнаного. Серце калатає, як перед першим побаченням. До якого незвіданого світу снів і марень запровадить нас новий поводир? Зараз він у нас, він скеровує нашу думку. Як, яким робом ми заснемо? А вже як заснемо, то якими чудернацькими стежками, на які недосліджені верхи, в які провалля поведе нас усесилий владар? Яку нову комбінацію вражень пізнаємо ми в цій подорожі? І куди вона приведе? До нуди? До раювання? Чи до смерти?