У пошуках утраченого часу. Полонянка

Безперечно, вони мали б зректися цього заласного блюзнірства, але воно не виражало їхньої суті.) Зрештою, в міру того як їхні хворобливі тілесні стосунки, мов той каламутний і чадний жар, змінювалися полум’ям високої й чистої приязні, вони почали вдаватися до такого блюзнірства дедалі рідше, аж поки відмовилися від нього зовсім. Приятельці мадемуазель Вентейль часом шастала по душі прикра думка, що, може, вона прискорила смерть старого. Тратячи цілі роки на розбирання Вентейлевих карлючок, з’ясовуючи непомильне прочитання цих таємничих ієрогліфів, вона мала ту втіху, що композитор, чиї останні роки життя вона труїла, тепер здобуває завдяки їй безсмертну славу. Взаємини, не освячені законом, виникають із побічних споріднених уз, не менш розмаїтих, не менш складних, ба навіть міцніших, ніж узи, породжені шлюбом. Навіть не зупиняючись на специфічних стосунках, спитаймо себе: хіба ми не бачимо щодня, що перелюб, підпертий щирим коханням, не розбиває родини, не підважує сімейних обов’язків, а, навпаки, зміцнює їх. Мужолозтво вдмухує живого духа в букву, яка дуже часто у шлюбі залишилася б мертвою. Добра донька, яка лише про людське око носитиме жалобу по другому материному мужеві, проллє ціле море сліз, оплакуючи того, кого її мати обрала серед усіх за полюбовника. Зрештою, мадемуазель Вентейль керувалася виключно садизмом, і хоч це її не виправдувало, я знаходив у цій думці певну втіху. Коли вона з подругою брала на глум батьків портрет, то мусила (так я собі думав) здавати собі справу, що все це лише хвороба, потьмарення розуму, а не справжня і радісна жорстокість, якої вона домагалася. Думка, що це тільки парадія на жорстокість, отруювала її насолоду. Але якби ця думка могла повернутися до неї пізніше, то з не меншим успіхом, ніж колись отруювала насолоду, вона тепер полегшила б їй муку. «То була не я, — сказала б вона собі, — просто мене тоді лихий попутав. Ще не пізно помолитися за батька, покладаючись на його милосердя». Та, мабуть, ця думка, навідуючи її в хвилину насолоди, не навідувала її у хвилину муки. Добре було б закинути цю думку їй у голову. Я певен, що вчинив би їй добро і здолав би зробити для неї любим кожен спогад про батька.

Ніби в нечитабельних зшитках, де геніальний хемік, не відаючи про близьку свою смерть, нотує відкриття, які можуть канути в невідомість, приятелька мадемуазель Вентейль зі шпаргалля ще нечитабельнішого, ніж папіруси, змережані клинописом, добула формулу, вічно живу, невичерпно плідну формулу невідомої радости, містичну надію пурпурового Янгола Ранку. І мені, кому вона, хоча, може, й менше, ніж Вентейлеві, завдавала такої лютої муки, як от і сьогодні (особливо ж настраждався я через неї потім, коли вона будила в мені нові спалахи ревнощів до Альбертини), випало щастя почути в нагороду чудородне волання, яке вічно лунатиме в моїй душі, як обіцянка і доказ, що існує щось інше, ніж небуття, яке я знайшов у всіх розкошах і в самому коханні; щось таке, чого запевне можна досягнути засобами мистецтва; і що коли моє життя видавалося мені пустопорожнє, то принаймні воно ще не вичерпало себе до кінця.

Те, що молода жінка геройським своїм зусиллям явила світові з Вентейля, було, власне, всією його творчістю. Проти цієї п’єси для семи інструментів деякі фрази з сонати, лише які й знала публіка, здавалися такими банальними, що було невтямки, як вони могли колись викликати стільки захвату. Так само ми дивом дивуємося, що впродовж кількох років такі кволенькі речі, як «Романс зірці», «Молитва Єлизавети», доводили на концертах до нестями фанатиків, і вони бурхливо плескали й кричали «біс», тоді як для нас, обізнаних із «Трістаном», «Золотом Райну», «Майстерзінгерами», предмети їхнього захвату були нужденною каліччю. Можливо, ті безбарвні мелодії вже містили, хоча й у мінімальних (і завдяки цьому, може, легше засвоюваних) дозах щось із оригінальносте шедеврів, єдиних, які тепер цінуються, але розуміння яких, можливо, ускладнювалося самою їхньою досконалістю; либонь, тамті мелодії торували їм дорогу в серцях. Так само і з Вентейлем; якби, вмираючи, він залишив — поза певними партіями сонати — лише те, що подужав під той час закінчити, тоді те, що стало вже відомим, проти правдивої його величі було б чимось таким самим благеньким, як, скажімо, Віктор Гюґо, якби він помер, залишивши по собі «Перехід війська короля Йоанна», «Наречену тулумбасника» та «Сару-купальницю» і не написавши «Легенди віків» та «Споглядань»; те, що ми вважаємо за його справжню творчість, залишилося б чисто віртуальним, таким самим невідомим, як світи, неприступні для нашого пізнання, про які ми ніколи не матимемо уявлення.

Зрештою, разючий контраст — отой глибокий зв’язок між генієм (а також талантом, ба навіть цнотою) і бочкою гріхів, у якій — подібно до того, як це було з Вентейлем — він так часто сидить, схований від нескромних очей, — прочитувався, ніби в прозорій алегорії, на самому зібранні гостей, серед яких я опинився по закінченні концерту. Це зібрання, хоча цим разом обмежене салоном пані Вердюрен, скидалося на багатьох інших, чиїх членів не знає широка публіка, а журналісти-філософи, бодай трохи поінформовані, узивають парижанками, панамістками, дрейфусарками, не підозрюючи, що вони так само трапляються і в Петербурзі, Берліні чи Мадриді, ба більше — у кожну добу; справді-бо, якщо товариш міністра красних мистецтв, правдивий шанувальник мистецтва, людина вихована і сноб, кілька дукинь і троє послів із дружинами опинилися цього вечора в пані Вердюрен, то безпосереднім приводом для їхньої присутносте були взаємини пана де Шарлюса і Мореля, взаємини, які збудили в барона бажання, щоб успіхи молодого ідола здобули найширший розголос і він заслужив хрест Легіону; ще одна причина цього зібрання полягала в тім, що дівчина, яка підтримувала з мадемуазель Вентейль не менш підозрілі стосунки, видобула на світло цілу йизку геніальних творів і зчинила такий фурор, що одразу під патронатом міністра освіти оголошено про збір коштів на спорудження пам’ятника Вентейлеві. Зрештою цим творам стали в пригоді як взаємини мадемуазель Вентейль із приятелькою, так і взаємини барона з Чарлі; вони, ті взаємини, правили за позавгородній, найкоротший шлях, завдяки якому світ мав доступитися до цих опусів, не блукаючи манівцями довгого, впертого нерозуміння, а то й цілковитого багаторічного незнання. Щоразу, коли заходить подія, приступна для нікчемного розуму фейлетонного філософа, себто переважно подія політична, фейлетонний філософ переконаний, що у Франції щось перевернулося, що таких вечорів нам не бачати, що ми більше не будемо захоплюватися Ібсеном, Ренаном, Достоєвським, д’Аннунціо, Толстим, Вагнером, Штраусом. Бо газетярі-філософи з двозначних підтекстів офіційних заяв такого штибу черпають аргументи на те, щоб знайти щось «декадентське» у мистецтві, сприйнятому з палким захватом і позначеному крайнім аскетизмом. Але серед найшанованіших у цих фейлетоністів імен не знайдеться імени, яке б у щонайприродніший спосіб не давало б приводу для таких химерних урочистостей, хай навіть їхня химерність не так упадала у вічі й ліпше приховувалася. А на сьогоднішній урочистості брудні елементи, які там швидко знюхалися, вразили мене з іншого погляду; безперечно, я міг легко розкусити їх, мавши змогу завести особисте знайомство з кожним із них; але деякі з них, пов’язані з мадемуазель Вентейль та її приятелькою, нагадуючи мені про Комбре, водночас нагадували й про Альбертину, тобто про Бальбек: власне, через те, що я бачив колись мадемуазель Вентейль у Монжувені й дізнався про інтимні стосунки її приятельки з Альбертиною, я й мав за хвилю, повернувшись додому, й застати там — замість самотности — Альбертину, що чекала на мене. А ті, що трималися Мореля і пана де Шарлюса, нагадуючи мені про Бальбек (де на донсьєрському пероні я був свідком знайомства цих останніх), про Комбре та про дві його сторони, бо пан де Шарлюс був одним із Ґермантів, графів Комбрейських, які мешкали у Комбре, не маючи там притулку, між небом і землею, як Жільберт Лихий на своєму вітражі, а Морель був, зрештою, син старого камердинера, який познайомив мене з дамою в рожевому і дав мені змогу через кілька років упізнати в ній пані Сванн!

«Хвацько утнули, га?» — спитав пан Вердюрсн у Саньєта. «Мені здається лише, — відповів той, затинаючись, — що Морелева віртуозність трохи знижує почуття, яким пройнятий твір». — «Знижує? Що ви хочете цим сказати?» — як не крикнув Вердюрен, тоді як гості юрмилися кругом, ладні, мов ті леви, розшарпати поваленого супротивника. «Та ні, я не тільки про нього…» — «Нічогісінько не доберу! Що не тільки про нього?» — «Мені… треба… послухати… ще раз, щоб судити доскіпливо». — «Доскіпливо! Та він із глузду зсунувся! — зарепетував пан Вердюрен, схопившись за голову. — Його треба вивести!» — «Я хочу сказати, скласти точний суд… п-певніше сказати… неупереджений… Я хотів сказати, що не можу судити неупереджено». — «А я хочу вам сказати: «Геть!» — нетямлячися з гніва, з вогненними очима, показуючи пальцем на двері, гукнув пан Вердюрен. Саньєт рушив, пишучи ногами мисліте, як сп’яну. Дехто гадав, що його не було запрошено, тому й нагнали. А одна досі з ним приязна дама, якій він ще вчора дав почитати цінну книжку, на завтра, без усякої записки, відіслала її назад, недбало загорнувши в папір, і навіть адресу звеліла написати своєму камердинерові, не бажаючи «завдячувати бодай щось» тому, хто попався уже в неласку ядерця. Та Саньєта, зрештою, вже не обходило це хамство. Не минулого й п’яти хвилин після Вердюренового вибрику, як виїзний лакей прибіг сказати, що Саньєтові стало погано і він упав серед подвір’я. А вечір ще не закінчився. «Дарма, відвезіть його додому», — звелів Принципал, чий «приватний готель», як висловлювався директор бальбецького готелю, перейняв звичай великих готелів, де поспішають сховати померлих наглою смертю, щоб не злякати постояльців, і де тимчасово замикають небіжчика в комірчині, а потім, хай би за життя він був славутою і доброю душею, потаєнці виносять через чорний хід, призначений для перемийниць і соусоробів. Проте Саньєт ще не помер. Він прожив ще кілька тижнів, хоча майже не приходив до тями.

Пан де Шарлюс знов допустився, коли музика вже змовкла і баронові гості потягли до нього прощатися, тої самої помилки, що й перед концертом. Він не попросив їх підійти до Принципалки та її мужа і подякувати їм за вечір, як вони оце дякували йому. Вишикувалася довга вервечка, але вервечка ця сунула тільки до барона, і він це зауважив, бо похвалився мені трохи згодом: «Після такої артистичної врочистости людей тягне до попа на сповідь, кумедія, та й годі!» Дяка виливалася в широку промову, що дозволяла віншувальникам зоставатися довше з бароном, а ті, хто його ще не повіншував з успіхом його свята, дожидали своєї черги, тупцяючи на місці. Не один муж мав охоту поїхати, але жона, сама снобка, хоч і дукиня, ремствувала: «Ні, ні, хоч би довелося ждати цілу годину, не гоже йти, не подякувавши Паламедові за його клопоти. Тільки він єдиний здатний сьогодні влаштовувати такі свята». Ніхто й гадки не мав підходити до пані Вердюрен, як нікому не спало б відрекомендуватися білетерці в театрі, до якого вельможна дама зібрала б на один вечір усю аристократію. «Кузене, чи були ви вчора в Еліани де Монморенсі?» — поцікавилася пані де Мортемар, охоча продовжити розмову. «О Господи, ні! Я дуже люблю Еліану, але мені невтямки, в чому сенс її запрошень. А втім, я людина обмежена», — додав барон із широким білозубим усміхом, і пані де Мортемар відчула, що вона перша скористується однією з «Паламед», як вона часто користувалася якоюсь із «Оріан». «Два тижні тому я дістав карточку від доброї Еліани. Над небезперечним іменем Монморенсі було ввічливе запрошення: «Кузене, будь так ласкав подумати про мене наступної п’ятниці о пів на десяту». Нижче виднілося двоє не таких чарівних слів: «Чеський квартет». Слова сії здалися мені незрозумілі, у кожному разі, вони не мали ніякого зв’язку з попередньою фразою, як оті листи, де на звороті видно початкові слова іншого листа: «Любий друже!», а далі порожньо: очевидно, відправник чи то з неуважносте, чи то з ощадливосте не взяв нової чвертки. Я дуже люблю Еліану, і я на неї не гніваюся, я просто не звернув уваги на химерні й недоречні слова «чеський квартет», а що в кімнаті у мене панує

лад, то я прохання подумати про пані де Монморенсі в п’ятницю о пів на десяту поклав на коминок. Хоча в мене слава натури слухняної, справної й лагідної, як характеризує Буффон верблюда, — тут обличчя пана де Шарлюса засяяло ще ширшою усмішкою: баронові було відомо, що його вважають за людину сварливу, — я спізнився на кілька хвилин (стільки часу потрібно для того, щоб переодягтися в шлафрок) і без зайвої гризоти, гадаючи, що половина десятої насправді означає десяту, рівно о десятій, у зручному шлафроку, в теплих пантофлях, сів біля вогню та й давай думати про Еліану, як мене прохано, з ревністю, яка почала спадати на силі о пів на одинадцяту. Зробіть мені ласку, кузино, перекажіть їй, що я точно вволив її сміливе бажання. Думаю, що вона буде щаслива».

Пані де Монтемар зайшлася реготом, а пан де Шарлюс вторував їй. «Ну, а завтра, — спитала вона, забувши про те, що вже набагато перевищила відпущений їй час, — ви будете у ваших кузенів Ларошфуко?» — «Чорта з два! Вони запрошують мене, як і вас, оскільки я розумію, на щось несусвітне і нездійсненне під назвою, як вірити запрошенню: «Танц-чай». Замолоду мене вважали за великого спритника, та все ж навряд щоб я міг, не зневаживши звичаю, пити чай, танцюючи джигу. Я зроду не любив їсти й пити нехлюйно. Скажете, мені вже вільно не танцювати. Та навіть п’ючи чай на м’якій канапі — про якість його шкода й мови, раз він зветься «танц-чай» — я боявся б, що інші гості, молодші за мене і, мабуть, не такі спритні, як був я в їхніх літах, повивертають свої філіжанки на мій фрак і це зіпсує мені втіху випити власну філіжанку». Але пан де Шарлюс не вдовольнився навіть тим, що я зовсім не згадував у розмові про пані Вердюрен, натомість розводячись про всяку всячину (а йому завжди подобалося широкомовно роздебендювати, дознаючи садистичної радости від того, що він змушує безконечно довго вистоювати на ногах та «в хвості» друзів, які покірно чекали на свою чергу). Барон ще й критикував ту частину вечора, за яку відповідала пані Вердюрен: «Ага, до речі, про філіжанки: що то були за чудернацькі кубки, в яких мені замолоду подавали шербет у ПуареБлянш? Хтось мені сказав, що вони для «кафе-ґлясе». Але я не бачив ні кави, ані льодів. Дивоглядне начиннячко, що й казати, треба тільки ще подумати про його призначення!» З цим словом пан де Шарлюс прикрив собі рота руками в білих рукавичках і роззирнувся нишком, ніби боявся, що його побачать чи почують господарі дому. Але це була тільки гра, бо за хвилю він повторив те саме Принципалці, а трохи згодом випалив їй хамовито: «А головне — жодних філіжанок із кафе-ґлясе! Подаруйте їх своїй приятельці, якій хочете споганити дім. Але подавати їх у вітальні, боронь Боже, ще хто подумає, ніби зосліпу вскочив до клозету, — це ж бо справжнісінькі пісуари!»

«Але ж, кузене, — озвалася дама, теж притишуючи голос і запитливо позираючи на пана де Шарлюса, але не з огляду на пані Вердюрен, а з обави розсердити барона, — може, це тим, що вона ще не все опанувала…» — «Навчимо!» — «Ох! — сміялася дама. — Кращого навчителя їй не знайти! їй щастить! Ручаюся, в дуеті з вами півня вона не пустить!» — «У музиці фальшивих нот я принаймні не зауважив». — «Ох! Це було божественно! У житті є радощі, які не забуваються. До речі, про цього геніального скрипаля, — тягнула вона, наївно гадаючи, ніби пан де Шарлюс цікавиться грою на скрипку «як такою», — чи знаєте ви скрипаля на ім’я Франк — колись він так чудово виконував сонату Форе…» — «Так, це було жахіття, — відповів пан де Шарлюс, зовсім не журячись тим, як брутально він дав знати кузині, що в тої нема ні на гріш смаку. — Раджу вам не зраджувати мого скрипаля».

Тут знову схрестилися погляди пана де Шарлюса та його кузини, похнюплені й воднораз пильні; напікши раків і силкуючись запопадливістю залагодити свою нетактовність, пані де Монтемар запропонувала панові де Шарлюсу влаштувати в неї вечір для Мореля. Вона не ставила собі за мету, — хоча твердила протилежне, — пропагувати його талант, тимчасом як пан де Шарлюс домагався, власне, цього. Просто для неї випадала нагода влаштувати елегантний раут, і вона вже обмислювала, кого запросить, а кого помине. Це просіювання крізь сито, головний клопіт осіб, що справляють у себе свята (власне тих, кого світські газети мають нахабство чи дурість величати «елітою»), як стій спричиняє таку глибоку зміну виразу очей — та письма, — якої не спричинить і навіювання гіпнотизера. Що саме гратиме Морель особливо її не хвилювало, і слушно, бо якби, навіть з огляду на пана де Шарлюса, всі сиділи б на концерті тихо як миші, нікому б натомість не спало на думку слухати; не задумуючись, як мовиться, з ходу, пані де Мортемар також постановила, що пані де Валькур не попаде до числа обранців, саме цим і пояснювалася її міна змовниці. До таких змов опускаються навіть дами, ладні збиткуватися з людських пересудів. «Чи не можна мені буде справити раут, щоб послухати вашого приятеля?» — шепнула пані де Мортемар; вона зверталася лише до пана де Шарлюса, але ненароком, мов зачарована, поглянула на пані де Валькур (незапрошену), аби впевнитися, що ця дама не чує. «Ні, їй невтямки», — виснувала вона про себе, заспокоєна власним позирком, який, навпаки, не залишив жодних сумнівів щодо свого призначення у пані де Валькур. «Ого! — сказала собі пані де Валькур, перехопивши цей погляд. — Марія-Тереза замислює з Паламедом щось таке, на чому я не повинна бути». «Ви хочете сказати: мого протеже», — поправив пан де Шарлюс, безжальний до мовного чуття кузини не менше, ніж до її музичного хисту. І, незважаючи на її німе благання та вибачливий усміх, закричав мало не на весь салон: «А чом би й ні? Будь ласка! Хоча мушу вам сказати: для чарівника нове оточення завжди трохи небезпечне — він може втратити свою трансцендентальну владу, якщо те оточення не буде до нього пристосоване». Пані де Монтемар подумала, що мецо-воче[71] ба навіть піанісимо[72] її запитання звів нанівець оглушливий рик баронової відповіді. Вона помилилася. Пані де Валькур нічого не почула з тієї простої причини, що не зрозуміла жодного слова. Її неспокій зменшився і швидко був би згаснув, якби пані де Мортемар, потерпаючи, що зрадила себе і тепер доведеться запрошувати пані де Валькур, з якою вона була надто близька, щоб її поминути, якщо та вже встигла щось «пронюхати», — не бликнула знову в бік Едіт, ніби на те, щоб не проочити небезпеки, і не відвела б одразу ж очі зі страху закусити вудила. Вона намірялася назавтра після концерту написати їй листа, на додаток до нескромного погляду, один із тих листів, де відвертість рядиться у хитромудре плетиво слів. На кшталт, скажімо, такого: «Серденько Едіт, я тужу за Вами, не дуже я сподівалася побачити Вас учора ввечері («З якого б то дива їй мене сподіватися, — подумає Едіт, — якщо вона мене не кликала?»), бо знаю, що Вам не до вподоби такі розваги, Вам на них нудно. А проте Ви дали б нам неабияку честь своєю присутністю (зроду пані де Мортемар не вживала звороту «дати честь», хіба що в листах, де намагалася надати брехні подоби правди). Ви знаєте, що Ви у нас завше як удома. Зрештою, Ви добре зробили, бо вечір провалився, як усе, до чого готуються якихось дві години» тощо. Але другий позирк пані де Мортемар зрадив Едіт усе, що приховувала кучерява мова пана де Шарлюса. Цей погляд був такої моці, що потому, як він стрельнув у пані де Валькур, прихований у ньому секрет і спроба затаїти його зрикошетили по молодому перуанцеві, якого пані де Валькур, навпаки, збиралася запросити. Людина підозрілива, укмітивши, що тут кругом таємниці, але не розуміючи, що таяться не від нього, він раптом запалав до пані де Мортемар дикою ненавистю і заприсягся зробити їй тисячу каверз, наприклад, послати їй півсотні кафе-глясе того дня, коли вона нікого не приймає, дати в день її прийняття дописа в газети[73], що урочистість скасовано, і надрукувати брехливі справоздання про інші її раути, наводячи список саме тих осіб, яких із різних причин пані дому не хоче приймати, ні навіть знати.

Пані де Мортемар даремно так панькалася з пані де Валькур. Пан де Шарлюс примудрився зіпсувати концерт куди більшою мірою, ніж це могла б зробити присутність цієї дами. «Але ж, кузене, — у відповідь на баронові слова про «пристосоване оточення» сказала пані де Мортемар, — спалах нервового збудження допоміг їй схопити їхній сенс, — ми позбавимо вас будь-якого клопоту. Мені нічого не варто попросити Жільбера, він візьме все на себе». — «У жодному разі, тим паче що його не буде запрошено. Я все залагоджу сам. Передусім треба виключити людей, які мають вуха не для того, щоб чути». Кузина пана де Шарлюса розраховувала на Морелеву привабливість, аби влаштувати вечір, де, на відміну від стількох родичів, могла б заявити, що «мала Паламеда», аж це раптом усвідомила собі, з якою силою знайомих пан де Шарлюс її порізнить, якщо дати йому право не допускати й запрошувати. Думка, що принц Ґермантський (через якого почасти вона хотіла виключити пані де Валькур, якої принц не пускав до себе на поріг) міг бути не запрошений, лякала її. В очах її з’явилася тривога. «Вас дратує яскраве світло?» — спитав пан де Шарлюс цілком поважним тоном, прихованої іронії якого співрозмовниця не вловила. «Ні, анітрохи; Я подумала, як би не вийшло халепи — не щодо мене, звісно, а щодо моїх родичів, — якщо Жільбер довідається, що в мене був вечір, а я його не покликала — це його, без якого вода не освятиться». — «Дарма, освятиться. Тут такий галас, що ви, мабуть, мене не зрозуміли: влаштування вечора — не просто світська ґречність, це дотримання обряду, властивого правдивій релігійній відправі». Потім, з огляду не на те, що наступна особа зачекалася, а на те, що не гоже надто церемонитися з тією, яка дбала не так про Морелеву славу, як про свої «запрошення», пан де Шарлюс, ніби лікар, що уриває консультацію, тільки-но переконується, що засидівся у пацієнта, дав зрозуміти кузині, що аудієнція закінчена, але не попрощався, а просто обернувся до дами, першої за нею з ряду: «Добрий вечір, пані де Монтеск’ю! Правда, було чудово? Я не бачив серед слухащих пані Елен; передайте їй, що всяке цурання світу, навіть, як-от її, викликане шляхетною причиною, допускає винятки, коли йдеться про події незвичайні, — на зразок сьогоднішнього вечора. Показуватися на люди зрідка — штука непогана, але це риса чисто негативна; куди ліпше ставити на те, що буває рідко, те, що має цінність. Щодо вашої сестри, то я більше, ніж хто, ціную її систематичну відсутність там, де на неї чекає щось не варте її уваги, але, навпаки, на такому пам’ятному концерті, як сьогоднішній, її участь була б свідоцтвом вищости і надала б такій чарівливій особі ще більшого чару». Відтак він перейшов до третьої особи.

Мене дуже здивували ввічливість і підсипання під пана де Шарлюса, який був з ним раніше сухий, графа д’Аржанкура, постраху для тієї породи людей, до якої належав пан де Шарлюс. Граф д’Аржанкур просив відрекомендувати йому Мореля і висловив надію, що скрипаль його відвідає. Річ у тім, що тепер граф д’Аржанкур жив ув оточенні таких жуків. Це не означає, що він уподібнився до них. Але від якогось часу він майже покинув жінку задля молодої світської дами, пропадаючи за нею. Ця особа, дуже розумна, зуміла навернути його до розумних людей і дуже прагнула залучити до себе барона де Шарлюса. Але граф д’Аржанкур — ревнивець і трішки імпотент — відчуваючи, як мало вдовольняє свою коханку, бажаючи ввести її у світ, але без будь-якого ризику для себе, озирався на задні колеса, оточуючи її плохенькими мужчинами, яким відводив ролю стражників сералю. Натомість ці панове вважали, що граф д’Аржанкур став дуже ґречний, і казали, що він куди розумніший, ніж вони гадали, з чого і його коханка, і він сам дуже раділи.

Інші гості пана де Шарлюса розійшлися доволі швидко. Дами казали: «Мені неохота йти до «ризниці» (віталеньки, де барон, стоячи обік Чарлі, приймав віншування), хіба що покажуся Паламедові, хай переконається, що я досиділа до кінця». Жодна з дам не зважала на пані Вердюрен. Деякі вдали, ніби не впізнають її, і прощалися з пані Коттар, а потім питали мене: «Це ж пані Вердюрен, правда?» Віконтеса д’Арпажон поставила мені питання досить гучно, щоб її не могла не почути пані дому: «А хіба не годилося б тут бути і якомусь панові Вердюрену?» Дукині, не знайшовши нічого цікавого в домі, який вони уявляли зовсім не таким, розважалися тим, що пирхали зо сміху перед Ельстіровими полотнами; за решту, яка загалом не розчарувала їхніх сподівань, вони хвалили пана де Шарлюса; «Як наш Паламед уміє все обставити, — казали вони. — Він міг би влаштувати феєрію у стайні або в убиральні, і від цього вона не стала б менш чарівна». Найзначніші дами палко віншували пана де Шарлюса з успішним вечором, причому для багатьох не була секретом його, того вечора, таємна спружина, але це їх, зрештою, не бентежило, бо ці люди, — може, за традицією, закоріненою в тій добі, коли їхня родина дійшла до такого самого ступеня цілком свідомої безсоромносте, — зважали тепер на сумління не більше, ніж на етикет. Чимало дам, не гаючи часу, запрошували Чарлі на вечори зіграти Вентейлів септет, але жодній не спало на думку покликати і пані Вердюрен. Очі пані Вердюрен сипали іскрами, але пан де Шарлюс, буяючи у хмарах, цього не помічав; задля годиться він хотів поділитися з Принципалкою своєю радістю. І, може, спонукуваний більше своїми художніми замилуваннями, ніж спалахом пихи, цей режисер музичних вечорів озвався до неї такими словами: «Ну як, ви задоволені? Гадаю, є з чого. Бачте, коли я вже взявся, аби щось улаштувати, успіх гарантований. Не знаю, чи ваші геральдичні знання дозволяють вам точно виміряти вагу сьогоднішньої урочистости, тягар, який я взяв на плечі, обсяг повітря, що його я нагнав для вас. Ви мали королеву Неаполітанську, брата короля Баварського, трьох найдавніших перів. Якщо Вентейль — Магомет, то можна сказати, що для нього ми зрушили найнерухоміші гори. Подумайте лишень: щоб узяти участь у вашому вечорі, королева Неаполітанська прибула з Нейї, а для неї такий виїзд куди важчий, ніж покинути Обидві Сицилії, — підкинув, не втримавшись, барон гадючку, хоча кохав ревне королеву. — Ця подія історична. Зважте: після здобуття Ґаети вона, може, ні разу не виїжджала. Цілком імовірно, що в енциклопедіях подадуть як дві найбільші події в її житті здобуття Ґаети і вечір у Вердюренів. Віяло, яке вона відклала, щоб їй зручніше було плескати Вентейлю, гідний більшої слави, ніж вахляр, який пані Меттерніх зламала, коли обсвистували Вагнера». — «Королева навіть забула свій вахляр», — сказала пані Вердюрен, умить розтанувши від спогаду про те, яку ласку виявила їй королева, і показала баронові на віяло, покладене на фотель. «О! Яке зворушливе видовисько! — гукнув пан де Шарлюс, побожно підступаючи до реліквії. — Зворушливе і водночас шкарадне! Від цієї фіялочки аж верне! — Його обличчя кривили воднораз гримаси зворушення й іронії. — Не знаю, яке враження справляє воно на вас. Якби його побачив Сванн, він сконав би в конвульсіях. Не знаю, яку ціну призначать за цей вахляр, але я його куплю. Бо він піде з молотка, адже в королеви безгрішшя», — додав барон — він якось умів і лютим духом сопти на когось, і щиро мліти перед ним; а все тому, бо в ньому химерно уживалися дві різні натури.

Їх міг навіть засвідчити один і той самий факт. Скажімо, пан де Шарлюс, живучи в гаразді, як усякий багатій, робив собі сміх з убогости королеви, але водночас ця убогість його й уласкавлювала, і, коли хтось згадував принцесу Мюрат, королеву Обох Сицилій, він перебивав: «Не розумію, про кого це ви. Є тільки одна королева Неаполітанська, дивовижна жінка, хоч і не має свого виїзду. Проте й сидячи в омнібусі, вона затьмарює всі екіпажі, і я так би і впав на коліна в поросі, бачучи, як вона проїздить».

«Я відпишу це віяло якомусь музею. Наразі треба буде відвезти його їй, щоб вона не тратилася на фіакр, посилаючи по нього. Найрозумніше було б, зважаючи на історичну вартість речі, викрасти цей вахляр. Але для неї це була б утрата, бо, десь-найпевніш, іншого вона не має! — додав він, пирскаючи сміхом. — Коротше, вам ясно, що прийшла вона задля мене. І це не єдине доконане мною диво. Не думаю, щоб іще хтось сьогодні мав силу зрушити з місця людей, який я зібрав. Зрештою треба віддати належне кожному: Чарлі й інші музики грали як боги. І ви, дорога госпосю, — поблажливо додав він, — мали свою ролю на цьому святі. Ваше ім’я не загубиться. Зберегла ж історія ім’я пажа, який озброїв перед походом Жанну д’Арк; словом, ви були за сполучну ланку, ви сприяли злиттю Вентейлевої музики з її геніальним виконавцем, ви з вашою кмітливістю зрозуміли неоціненну вагу збігу обставин, який дозволив виконавцеві скористатися з авторитету людини впливової (якби не йшлося про мене, я б сказав: посланої самим Провидінням), і так мудро звернулися до неї з проханням піднести престиж зібрання і наставчити для Морелевої скрипки вух тих, хто має ще й гострий язик. Ні, ні, це не дрібниця! За такої досконалої реалізації замислу дрібниць не буває. Все тут злютоване водно. Стара Ла Дюрас була чаровлива. Словом, повний фурор. Ось чому, — закінчив барон, бо любив картати, — я був проти того, щоб кликати добродіїв, які вносили б дисонанс; ці добродії у присутності високих осіб, яких я сюди залучив, відігравали б ролю коми в цифрах, а інші зводилися б до ролі простих десятих. У мене на такі речі непомильне чуття. Бачте, коли ми даємо концерт, який має бути гідний Вентейля і його геніального інтерпретатора, гідний вас і — смію сказати — мене, то треба уникати недбальства. Якби ви запросили Ла Моле, все було б зіпсоване. То була б крапелька чогось стороннього, вона нейтралізувала б мікстуру, позбавила її цілющих властивостей. Згасла б електрика, птифури прибули б невчасно, оранжада викликала б у всіх бігунку. Така особа була б протипоказана. На саме її ім’я, як у феєрії, мідь би не дзенькнула, флейта і гобой ураз похрипли б. Сам Морель, якби навіть здолав видобути кілька звуків, збився б із такту і замість Вентейлевого септета вийшла б пародія а-ля Бекмессер, обшикана слухачами. Я вірю в силу впливу людей, і я відчув у ларґо[74], що розпускається, мов квітка, в гучній всерадості щасливого фіналу відсутність ла Моле, яка надихала музик і сповнювала веселощами навіть інструменти. Зрештою того дня, коли приймають монархів, придверниць не запрошують». Взиваючи графиню Моле — наче акторку — Ла Моле Дюрас), пан де Шарлюс віддавав цій дамі належне. Бо всі ці жінки були світськими акторками. Водночас факт лишається фактом: навіть під цим оглядом, графиня Моле не виправдувала слави тієї розумниці, яку їй приписували, слави, що змушувала згадувати отих пересічних акторів чи белетристів, які в певну добу відіграють ролю геніїв — чи то завдяки пересічності своїх колег, нездольних показати на своєму прикладі, що таке щирий талант, чи то завдяки несмакові публіки, яка, хоч би навіть знайшлася справді видатна особистість, не зуміла б її зрозуміти й поцінувати. Що ж до графині Моле, то тут краще підходить, хай і не зовсім точно, перше пояснення. Вищий світ це царство нікчемносте, і світські дами, власне кажучи, одним миром мазані, а ціну їм наганяють або урази, або фантазії пана де Шарлюса. І звичайно, якщо барон отак висловлювався, — мовою, що була претензійною мішанкою мистецьких і світських інтересів, — то саме через те, що його бабська злість і культура світовця постачали для його справжнього красномовства лише благенькі теми. Царства розмаїття годі шукати на земній поверхні в тих краях, які уніформувало наше пізнання, — тим паче нема його у «світі». Та чи й є воно бодай де-небудь? Вентейлів септет ніби нашіптував мені, що є. Але де саме?

Оскільки пан де Шарлюс любив також обмовляти людей одного перед одним, сварити їх і розводити, щоб панувати, то він не міг не додати: «Не покликавши їмость пані Моле, ви позбавили її нагоди сказати: «Не знаю, чому цій Вердюренчисі стукнуло в голову запросити мене. Мені з цими людцями не по дорозі, я їх не знаю». Вона ще торік казала, що ваше сватання їм набридло. Це дуринда, не запрошуйте її. Як той казав, нуль без палички! Вона не псувала вам тут крови лише тому, що тут буваю я. Загалом, — закінчив барон, — вам є за що бути мені вдячним: все вийшло на славу. Не завітала дукиня Ґермантська, та це, може, й на краще. Не тримаймо каменя за пазухою, і наступного разу всетаки про неї не забуваймо; а втім, спробуй про неї не згадати, коли її очі мовби кажуть: «Не забудьте про мене», адже в неї не очі, а дві незабудки. (А я мимоволі подумав: який же міцний мав бути дух Ґермантів, — хоча б з огляду на оці їхні витребеньки — піти чи не піти до когось, — якщо він переважив у дукині навіть страх перед Паламедом.) Після такого фурору, — не вгавав барон, — почнеш, як Бернарден де Сен-П’єр, всюди бачити руку Провидіння. Дукиня де Дюрас була зачарована. Вона просила мене навіть переказати це вам, — додав пан де Шарлюс із притиском, так наче для пані Вердюрен то була найвища честь. Найвища і в її очах малоймовірна, бо барон уважав за потрібне додати: «Ось вам хрест!», підхоплений як на крилах шалом тих людей, яких Юпітер вирішив згубити. — Вона запросила Мореля до себе виступити з тією самою концертною програмою; я хочу навіть поклопотатися, щоб вона закликала пана Вердюрена». Ця ґречність лише щодо мужа була для дружини — чого пан де Шарлюс зовсім не відчував — смертенною образою; відчуваючи за собою право (на підставі чогось на кшталт московського указу, чинного в її кланчику) заборонити виконавцеві без її дозволу грати десь-інде, вона твердо поклала заказати Морелеві брати участь у вечорі дукині де Дюрас.

Баронове безпардонне словоговоріння вже й так дратувало пані Вердюрен, тим паче що вона не любила жодного розвалу в своєму кланчикові. Скільки разів, ще в Ла-Распельєр, слухаючи, як барон, замість підспівувати в дружному клановому хорі, безперестань баляндрасив із Чарлі, вона гукала, показуючи на барона: «Ну й патякало! Ну й патякало! Не рот, а халява!» Але цим разом усе складалося куди гірше. Захоплений своїм балаклійством, пан де Шарлюс не розумів, що, применшуючи ролю пані Вердюрен і заганяючи її в суточки, він роздмухував у ній почуття ненависти, яке було не чим іншим, як своєрідною формою соціальних заздрощів. Пані Вердюрен направду любила своїх завсідників, своїх вірних, вона хотіла, щоб вони були тілом і душею віддані своїй Принципалці. Йдучи на певні поступки, як оті ревнивці, що дають себе ошукувати, але під своїм дахом, ба навіть у себе на очах (тобто, не хочуть, щоб їх ошукували), вона дозволяла чоловікам заводити коханку, навіть коханця, під умовою, що сміття не виноситиметься з її хати, що все зав’язуватиметься й триватиме в затінку серед. Колись її серце кололи пересміювання Одетти зі Сванном, а нині шушукання барона з Морелем; єдине, чим вона могла розважити троюджену душу, було нівечити щастя інших. Баронове щастя давно вже муляло їй очі.

І ось маєш: цей необачний пришвидшував катастрофу, завзявшись урізати владу Принципалки в її власному клані! Вона вже бачила Мореля у світі без себе, під бароновим крилом. Рада була одна: звеліти скрипалеві вибирати між бароном і нею і, користаючи зі свого впливу на Мореля, довести йому свою надзвичайну проникливість з допомогою заздалегідь підлаштованих доносів і власних наклепницьких вигадок. І перше, і друге мало підживляти те, у що схильний був вірити сам Морель і в чому мав твердо переконатися завдяки тенетам, які пані Вердюрен уміла розставляти і в які попадали простаки: таким робом вона намірялася змусити Мореля віддати перевагу їй, а не баронові. Що ж до світських дам, які були в її домі і навіть не рачили до неї підійти, то пані Вердюрен, зауваживши їхні вагання або їхню безцеремонність, сказала собі: «Ага, все зрозуміло! Це старі шмонді, з ними нам не по дорозі, вони бачать наш салон востаннє». Бо вона радше померла б, ніж визнала, що хтось був із нею не досить ввічливий.

«О, мій любий генерале! — гукнув нагло пан де Шарлюс, покидаючи пані Вердюрен: він угледів генерала Дельтура, секретаря при президентові Республіки, який міг би поклопотатися про нагородження Чарлі хрестом, але генерал, діставши консультацію у Коттара, уже швидкував до виходу. — Добривечір, мій любий, мій коханий приятелю! Чого ж це ви тікаєте, не попрощавшися зі мною?» — спитав барон із добродушним і самовдоволеним усміхом, бо знав, що кожному приємно перекинутися з ним слівцем. А що барон під веселу руч мав звичай, перейшовши на дискант, самому ставити запитання і самому відповідати, то він далі повів мову так: «Ну і як, ви задоволені? Хіба ж це не справжнє диво? Анданте, га? Ніхто ще не скомпонував зворушливішої музики. Не знаю, як хто, а я не можу слухати її без сліз. Як добре, що ви приїхали! Як ви поясните мені таке: уранці я дістав пречудову телеграму від Фробервіля з повідомленням, що в головній канцелярії перепони, як-то кажуть, усунені». Пан де Шарлюс брав усе вище й вище, голос уже лунав йому проразливо, інакше, як звичний голос (так палкий голос адвоката під час виголошення ним промови різниться від його щоденної дикції); схожий вокальний об’яв нервової ейфорії спостерігався і в дукині Ґермантської, в якої на її проханих обідах голос сягав найвищих регістрів, а погляд — найвищої вимовности.

«Я хотів передати вам завтра слівце черговим і висловити своє захоплення, перш ніж матиму нагоду зробити це особисто, нагоду, втрачену сьогодні, бо до вас годі було доступитися! Фробервілевою підтримкою нехтувати не слід, але я, зі свого боку, заручився словом міністра», — сказав генерал. «От і чудово! Тепер ви самі переконалися, що такий талант на це заслуговує. Ойос у захваті; я не бачив послихи. їй сподобалося? А втім, навряд щоб комусь могло не сподобатися, хіба тим, у кого вуха на те, щоб не слухати, що, зрештою, втрачає будь-яке значення з моменту, коли можна дати волю язикам».