Розділ «Частина 2 Острови часу»

— Ніколи не знаєш, на що й коли Господь нас сподобить, — панотець налив гостям у чашки духмяного чаю з цілющими травами. — Мій батько мав невелику садибу в Бамако, я виріс у цих краях. Історія моєї родини міцно пов’язана з Африкою, тож рішення заснувати тут місію було для мене цілком природним. — Він зробив ковток і вів далі. — Найважчими для нас були перші роки. Ми жили й працювали за дуже жорстких умов. Копали колодязі, налагоджували зрошення ланів, саджали дерева, зводили будинки. Все це потребувало не лише титанічних зусиль, але також знань і досвіду, а головне — людей, які ладні були б присвятити цьому своє життя. Перше наше поселення складалося з двох бараків і крихітної церквиці. Ми живилися лиш тим, що приносили нам у дар туземці. Годі й казати, якими вбогими були ці дари, оскільки й самі тутешні мешканці весь час голодують. Проте ми не здавалися. І з часом наші лани почали давати щедрі врожаї, поголів’я худоби й птиці потроху збільшувалося, й ми, нарешті, змогли повернути людям те, що вони приносили нам колись від щирого серця. Ніби сам Господь благословив нас на ці добрі вчинки й захистив від усіх негараздів і примх природи.

— Але чому саме тут? — запитав Гумбольдт. — Хіба немає інших місць, де вижити набагато легше?

— Звісно, що є. Але ми мали поважні причини для того, щоб заснувати місію саме тут. І найголовніша з них — догони.

Оскар із цікавістю прислухався до слів священика.

— Я поставив собі на меті привести цей таємничий народ до Бога, хоча це було майже неймовірно, — на губах панотця з’явилася сумовита усмішка. — Мені здавалося, що коли вже я з цим упораюся, то зможу досягнути будь-чого. Проте мої мрії виявилися оманливими.

— Чому?

— Племена, що мешкають на рівнині, охоче дослухаються до слова Божого, проте догони неухильно дотримуються лише власних традицій і вірувань. Дійшло до того, що їхні старійшини заборонили своїм підданим спілкуватися з нами. — Він знизав плечима. — І це незважаючи на те, що раніше ми з ними жваво торгували. Вони приносили нам глиняний посуд, різьблені дерев’яні прикраси, вироби місцевих ковалів, а ми розплачувалися за це козами, хлібом і пивом. Балюстраду біля входу до цього будинку зроблено догонськими різьбярами.

— Я одразу звернув на неї увагу, — промовив Оскар. — Напрочуд гарна!

— Так, але нині придбати щось таке вже абсолютно неможливо. Після заборони наші стосунки перервалися. Проте я не скаржуся. Початок було покладено: ми завоювали їхню довіру. Тож, сподіваюся, навернення догонів до нашої віри і сприйняття ними слова Божого — це лише питання часу. Можливо, колись ми й порозуміємося з цими людьми, — усміхнувся священик.

— Принаймні, вам удалося створити тут справжній оазис, — сказав Оскар. — Тут усе таке чисте й доглянуте, ніби збудоване лише вчора. Навіть будинки виглядають, як нові.

— Ви, добродію, дуже спостережливі.

Чоловік знову усміхнувся.

— За останні півроку ми все відремонтували — пофарбували, полагодили дахи, впорядкували садки. Роботи було завершено лише кілька тижнів тому. Нібито навмисне до вашого прибуття, — в очах панотця засяяли теплі вогники.

— Оце так збіг! — здивувалася Шарлотта.

— О, це більше, ніж збіг, — заперечив священик. — Тут я вбачаю руку провидіння. Господь послав мені знак.

Гумбольдт відкашлявся.

— Я не зовсім розумію…

— Це досить незвичайна історія, — панотець підвівся з-за столу й підійшов до вікна. — Якось надвечір, приблизно з півроку тому, я працював у саду, й мені було видіння. Спочатку я побачив щось схоже на спалах блискавки. Потім небо сповнилося трубних звуків, а земля задвигтіла. Цієї миті я внутрішнім поглядом уздрів нову місію, набагато прекраснішу, ніж ця. Я бачив, як до неї приходило багато людей, які дослухалися до слова Божого. І кожний, на кого я накладав правицю, ставав служником Господнім. Ніби я отримав величезну, надлюдську силу, даровану небом. — Він знову обернувся до гостей. — Того дня я ніби заново народився…

У вітальні запанувала тиша. Присутні якось зніяковіли й не знали, що сказати. І лише Оскар, намащуючи маслом чергову скибочку підсмаженого хліба, розмірковував про те, що видіння, яке того вечора бачив священик, збігається з часом перебування в цих місцях Рихарда Беллхайма. Зрештою, він зрозумів, що його друзі не від того, щоб змінити тему, й перервав мовчанку, яка надто затяглася.

— А що, пиво у вас виходить непогано?