Розділ «Частина 2 Острови часу»

— Так. Схоже на якусь зруйновану стіну фортеці. А довго нам іще до них летіти?

Гумбольдт, знову звірившись із картою, глянув на компас і сказав:

— Залишилося кілометрів із тридцять. Та нам заважає цей клятий пісок, що здійнявся в повітря. Гадаю, залишилося не менше, ніж півгодини.

Тим часом силуети гірських масивів зробилися більш виразними. Учений поманіпулював важелем, який було з’єднано зі стерном висоти, і повітряний корабель знизився майже до самої землі.

— Ти маєш намір приземлитися тут? — здивувалася Шарлотта.

— А я гадав, що ми сядемо десь біля підніжжя Гомборі! — додав Оскар.

Гумбольдт похитав головою:

— Це надто небезпечно. Згадайте, що Беллхайм писав у своєму щоденнику про ці гори. На їхніх схилах і у вузьких долинах живуть догони, гордий і своєрідний народ. Вони ніколи не бачили повітряних суден, тож нам не слід їх лякати. Треба спочатку налагодити контакт, встановити дружні стосунки, а тоді вже можна й переміститися ближче. — Він глянув на небо. — Та й погода щось мені не подобається. Вітер щохвилини дужчає. Якщо не сядемо, він цілком здатний підхопити й занести нас просто на скелі. Тоді, якщо потужності двигунів не вистачить, ми можемо зазнати аварії й розбити корабель. Тож краще приземлитися тут.

Гори неухильно наближалися. Вже можна було розрізнити кущі й дерева, що росли на схилах і в тріщинах між стрімчаків.

Новий шквал люто струснув «Пачакутек». Дослідник занепокоєно озирнувся на рундук, де зберігалися інструменти й прилади.

— Усе гаразд? — запитав Оскар.

Гумбольдт похитав головою:

— Мене дуже непокоїть атмосферний тиск, — сказав він. — І показники іонізації повітря дуже несприятливі. Схоже, що зараз нас добряче потріпає. Гадаю, що ми маємо негайно кидати якір і саджати корабель на ґрунт.

— А може, краще піднятися вгору й перечекати негоду там?

Учений указав на небо над їхніми головами.

— Он бачиш ті тонкі хмаринки? Це означає, що на великих висотах зараз дме сильний вітер і страшенно холодно. І що вище ми підніматимемося, тим повітряний потік міцнішатиме. Нас може занести на сотні кілометрів звідси. Ні, краще вже приземлитися. Тримайтеся міцніше, ми знижуємося!

Вілма зістрибнула на палубу і сховалася між черевиками Оскара. Гумбольдт крутнув штурвал, і «Пачакутек», похилившись, поволі обернувся на сто вісімдесят градусів. Вітер люто тріпав такелаж. Гумбольдт натиснув на важіль і дав повний уперед. Мотори загули. Швидкість різко зменшилася. Ще секунда, й усі, хто був на палубі, зрозуміли, що потужності двигунів не вистачає, щоб опиратися шквальному вітру. Повітряний корабель знову почало розвертати.

— Якір! — гукнув Гумбольдт. — Кидайте якір! Елізо, необхідно якомога швидше зменшити тиск газу в балоні!

— Хутчіш, Шарлотто! — Оскар кинувся в носову частину корабля. Вони багато тренувалися раніше й могли кинути якір у будь-яких умовах, проте зараз небезпека була вже не учбовою, а реальною, тож кожний рух мав бути точним. Поки Шарлотта закріплювала сталевий ланцюг на барабані, Оскар почав відв’язувати канат, що ним якір було прикріплено до борту. Якір «Пачакутека» був схожим на чотирилемішний плуг, а вузол на ньому так міцно затягся, що юнакові довелося докласти неабияких зусиль, щоб розв’язати непокірну мотузку. Та врешті решт якір вільно завис на ланцюгу.

— Готово! — гукнув він і підняв угору великий палець. Шарлотта натиснула на важіль, і ланцюг із бряжчанням полетів униз. Тридцять метрів… сорок… Знизу по чувся глухий удар.