Розділ «Частина 2 Острови часу»

— Я хотів би залишитися тут і виконувати свою справу, якщо ви не проти. Правда ваша, висвітлення у пресі цього питання може зробити мій репортаж надзвичайно цікавим.

— Гаразд, — промимрив Уїлсон. — Тоді обговоримо всі деталі нашої подорожі.

Макс багатозначно глянув на Гаррі. Інтуїція підказувала йому, що попереду на них чекає чимало пригод. І набагато цікавіших, ніж якийсь там старезний метеорит.

19

Неначе хижий птах, «Пачакутек» прорізав тонкий шар хмаринок і почав стрімко знижуватися. Він опускався дедалі нижче, аж поки не завис за сотню метрів від землі.

Низьке надвечірнє сонце заливало савану теплими жовтогарячими променями. Ген-ген, аж до самого обрію був один і той самий одноманітний пейзаж. Суху землю борознили яри та вибалки, що перепліталися й утворювали вигадливі лабіринти. Де-не-де можна було побачити окремі поодинокі скелі або дерева. Тварин майже не було. Тільки череда дрібних антилоп злякано помчала геть, побачивши в небі над собою повітряний корабель.

Оскар стояв біля поруччя, дивлячись униз. Він задумливо розтирав собі руку. Те місце, до якого доторкнувся своїм скляним язиком Беллхайм під час новорічної бійки, весь час свербіло. На шкірі навіть з’явилася якась темна пляма. І не можна було зрозуміти, чи це синець, а чи подразнення виникло через те, що хлопець раз у раз чухав це місце. Проте, хай там як, а шкіра тут зробилася грубою і набряклою, а під нею відчувалося щось тверде. Можна було б звернутися зі своєю проблемою до Гумбольдта, та після їхньої останньої бесіди юнак не бажав ані розмовляти, ані навіть бачитися з батьком. Між ними ніби виросла кам’яна стіна. На його боці залишалася тільки Вілма. Пташці було байдуже до того, як він жив раніше і що траплялося з ним у минулому. Вона сприймала його таким, яким він був. А ось Гумбольдт так не міг. І якого дідька він пхає свого носа у справи Оскара?

Вілма уважно дивилася на нього своїми чорними оченятами-ґудзичками. Їй навіть не треба було нічого казати — було видно, що вона розуміє хлопця без усяких слів.

— Іди-но сюди, мала, — сказав Оскар. — Годі вже там сидіти в кошику, ось поглянь, як цікаво нагорі!

Він підняв пташку й посадив поряд із собою на фальшборт.

— Ну що, бачиш?

Вілма задумливо поглянула вниз і промовила:

— Земля, сухо.

— Ще б пак! — погодився Оскар. — Це Сахель. Найбільший сухий степ на Землі. В такі місця без добрячого запасу води краще не потикатися.

«Пачакутек» опускався дедалі нижче. Несподівано гарячий шквал підхопив корабель і поніс на невеликій висоті. Гумбольдт щосили намагався втримати «Пачакутек» на курсі. Канати стогнали й рипіли, повітряний корабель розгойдувався. Внизу вітер підхоплював розжарений пісок і вихором здіймав його до небес, від чого здавалося, ніби все повітря палає. Нарешті, вдалині крізь запону піщаної імли завидніли обриси якихось споруд. Над саваною, неначе привиди, височіли на півкілометра дивні прямокутні силуети. Вони нагадували туземне намисто й простягалися із заходу на схід.

Гумбольдт їх теж помітив. Звірившись із картою, вчений кивнув.

— Це, напевне, гори Гомборі. Трохи західніше розташоване плато Бандіагара. Ми вже майже на місці.

Обидві жінки теж вийшли на палубу.

Шарлотта примружилася.

— Он бачиш ті силуети на обрії? — промовив учений, указуючи на захід.