Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Але ж ти прийшов.

— Мені так звеліли.

Може, цей раб — і справді лише знаряддя? Може, йому наказали перед гостем мовчати, щоб той ні про що не довідався? Що він замовчує? Ох, не розгадати поведінку людини, упослідженої, як той безбатченко; душу її огортає холодний плащ, під ним пласт за пластом відкладається жах, і, сповнений жаху, животіє безбатченком раб. А може, оцього послали сюди, щоб він викрав у нього і «Енеїду», і хлопчика? Щоб зробити й Лісанія таким самим, як сам, безбатченком? В еркері крісло стояло порожнє, він мацав рукою, не знаходив того, хто зник, і позбутись не міг відчуття сирітства! І воно вирвалось криком жаху:

— Ти прогнав його!

— О пане, якщо я у чімсь завинив, то покарай мене або помилуй, бо зробив я це не зумисне. Так мені велено: бути у тебе напохваті й ждати твоїх наказів.

Підозру, одначе, це не розвіяло:

— Ти прийшов замість нього? Тебе замість нього прислали? Під його іменем?

— О пане, нічого свого раб не має, імени теж; пута він носить на голому тілі. Як назвеш мене, так я і зватимусь.

— Лісаній?

Так він спитав. Та Лісаній, ніби почув це чарівне ім’я, знову тут і вродився; хлопчик стояв під стіною в еркері, і це він тепер хутко відповів замість раба:

— Ти завше шукав себе, щоб знайти мене, і, самого себе знаходячи, мене ти шукав.

Шукав… О, він шукав той початок початків! О, йому знов подавало утрачене голос, знову криничні глибини відкривались одна по одній, відкривалось просторище споминів, безмежна безодня минулого, увитого зміями всесвіту, громами подій небувалих просякнутого. І з тих жорстоких зміїних обіймів, не знаючи втрат, вічнопам’ятний, вирвався перший з титанів, Кронос, і ногу свою громоносно першим поставив на землю…

…І серед рокоту спогадів почулася відповідь раба:

— Хто собі сам вибирає ім’я, той повстає проти долі…

…Шукав… О, він шукав!.. Титана вже скинуто, і покоління героїв, покоління людей, що слугували богам, нескінченний ланцюг поколінь, до обов’язку привчених, смерті дивитися в очі привчених, — всі вони забували, що в їхніх жилах текла кров титанів, аж поки зненацька вона починала знов бурхати, і запізнілий онук, народжений стати великим і грізним титаном, знов, як і предок його, громохкою ступою на терени творіння сходить, і пам’ять, раптово оживши, до неба волає про лиходійство забуте, тож він, тяжко вражений пам’яттю, замислює страшно помститись за вбивство прабатька, якого в собі відчуває; і, щоб осліпити світлоносного бога, щоб скинути батька богів, самого владику, дереться на гору, й ось уже близько мета, він вириває з очей громовержця іскрометний вогонь, та знов перемога за Зевсом, цей жбурляє титана на землю і приковує до кам’яного підніжжя. І знов тріумфує обов’язок, і вогняна колісниця, підвладна руці бога сонця, котиться далі у високості, несучи під небесним шатром осяйного стрільця із луком і стрілами, що так день по дню до зеніту сягає…

…І раб, залитий уранішнім світлом, далі провадив:

— Мене ти ніколи не кликав, навіть тоді, як гадав, що кличеш; мене тобі просто накинули; твоїм я обов’язком був, бо служив…

…Шукав… О, він шукав!.. Титан рятувався втечею; втікав, але марно, позад нього від того вогню, що він викрав, загорялися сфери, розкидаючи іскри незліченних сузір’їв, і хоч титанові не поталанило викрасти ще й божественний лук, хоч йому й не поталанило вразити з нього батька, самому прабатьком стати й, час зупинивши, звільнити від його примусу і неминучости тих, що мали прийти ще на світ, безсмертним однаково стало ім’я це і той, хто, позбувшись обов’язку, носить ім’я це, — о, хоч щастя йому й не всміхнулося, відтоді пом’якшали всіяні зорями сфери і, як їхні закони, м’якшими стали і сам обов’язок, і примус, і смерть…

…І озвався нарешті хлопчик:

— Я — Лісаній, Верґілію, і коли почалося життя твоє, почалось без страждань під крилом захисним дитинства, твоя мати, всміхаючись, від страждань тебе вберігаючи, на руки взяла тебе, ще безіменного…