Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

І знову йому причулося, немовби слова ці вустами його сказав хтось інший, хтось справді здоровий.

Обличчя у лікаря відразу утратило той світський вираз, ту промітну байдужість, яка досі справляла таке неприємне враження; його повний, гладенький усміхнений вид, його очі, темні очі із золотавим поблиском у глибині зробилися раптом чіпкими-чіпкими і пильними, аж навіть тривожними, і до такого їхнього погляду майже не пасував мало не радісний тон:

— Далебі, я від щирого серця тішуся тим, що ти маєш себе за чоловіка, цілком здорового, та Авґуст у такому випадку каже: «Устигнеш із козами на торг»… Людина й видужує теж не одразу, вона ніби ступає зі східця на східець, і хай уже лікар вирішує, чи високо ти на цих сходах піднявся…

Допитливий погляд, цей радісний тон… Усе викликало тривогу.

— Ти гадаєш, либонь, що я уже майже одужав… гадаєш, либонь, що я почуваюся майже здоровим… Ти гадаєш, що це — ейфорія?

— Ох, Верґілію, якби це було так, то я побажав би тобі ейфорії тривалої і нічим не затьмареної.

— Мій стан — не ейфорія. Я здоровий. Я хочу на берег, до моря.

— Ну, саме до моря я тебе й не пущу, а ось у гори пошлю і дуже скоро… Якби я був тоді разом із Авґустом в Атенах, то в мене ти вже давно лікувався б у Епідаврі, я б на цьому таки наполіг, будь певен… А тепер доведеться удовольнятися тим, що маємо тут… Але коли й лікар, і пацієнт одностайно одужання прагнуть, то нічого нема неможливого… А як щодо сніданку? Чи хочеш ти їсти?

— Я хочу мати тверезу голову.

— О, це було б іще краще… Де тут у тебе прислуга? Почнімо з гарячого молока… Хай раб побіжить на кухню…

Раб, що досі з застиглим обличчям стояв позад почту, вже хотів був сповняти наказ.

— Ні, його не треба… хай нікуди не йде… хай готує купіль мені.

— Купелі в нас нині не буде… але потім — із дорогою душею, спробуємо і купатися; те, що Клеофант двісті років тому нам казав про цілющі купання, не застаріло й тепер… Природа людська не міняється, і колись знайдена істина нею й лишається, попри всі найновіші ті ліки, якими тепер ощасливлюють нас…

— Щодо цього старий Асклепіад, наскільки я знаю, Клеофанта підтримує теж.

Ця його репліка спричинила обурення, на яке він очікував, а власне, навіть і сподівався; та Харонд відповів досить стримано:

— Атож, той старий лис із Бітинії!.. Він забрав собі в голову, буцім вода, і повітря, і сонце — то довічна його оренда, така собі вотчина… А тим часом у мене, ще молоденького лікаря, за часів, коли про Асклепіада ще мало хто й чув, купелі й повітряні ванни давали чудові наслідки… Асклепіада я, певна річ, шаную, хоч і цілком припускаю, що про ті мої лікарські успіхи він тоді щось та пронюхав; я завше тримаюся думки: ми, лікарі, на землі задля того, щоб рятувати недужих, і всі пересвари про те, хто перший доскочив успіху, — то не що інше, як дріб’язкові, неподобні фахові ревнощі, і їм треба рішуче покласти край… Лікар повинен терпляче набиратися досвіду, а не відразу здіймати галас, претендуючи на свою першість, як це дехто, на жаль, має звичку робити… Сам я ще років із тридцять тому міг би створити учення про користь купання, але ж робити цього я не став… А візьмімо, до прикладу, того ж таки старого Асклепіада! Якої невиправної шкоди завдав він своїми трактатами про користь вина! Можна сміливо сказати, що до лікування купаннями від удається лише задля того, щоб відмитися від тої шкоди, якої завдав своїм лікуванням вином… — І він завершив тираду цю своїм дзвінким, улесливо-гладеньким смішком — так мовби один пласт сміху раз у раз падав на ще один, такий самий дзеркально-гладенький, та ще й трішечки по ньому проковзував.

— То вина ти ніколи й нізащо не прописав би?

— У межах розумного? А чом би й ні? Просто я не збираюся зі своїх пацієнтів робити п’яниць… У цьому — глибока помилка Асклепіада… Та годі про це вже, бо наразі ані вина, ані купелі ти не дістанеш, а дістанеш лишень молока гаряченького…

— Молока? Замість ліків?

— Називай молоко як завгодно — сніданком чи ліками, байдуже. Ти ж бо однаково хочеш, либонь, чогось іншого.