Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

У покої було вже світліше, етернішим стало повітря, благовісніше віяло божественним подихом. І, мовби ставши ріднішими — рідними, як омріяне звершення, — під сонцем засяяли море і берег, недосяжні гаї, і крізь сонячний спів уже голос незмовкний полинув променистої доньки бога Сонця.

— Чи бачиш, Лісанію, ти оте око і пурпурову блакить, що відливає золотом? Це полудень око своє розплющує і в потаємній глибіні погляду являє нам ніч променисту.

— До Аполлона ти вів нас, і він, перевтілений в сонце, був землею з тобою, тепер він з тобою — день.

— Погляд його злотосяйний, срібний лук його грізний, його рішенець — мовби сяєво, і, мовби сяєво, смерть, яку рішенець той несе. У сяєві цім поєднались Аполлона божественні слово й стріла і, поєднані так, повертаються до божественного свого джерела. О, ця ніч, навіть йому неозоро-невидима, першооснова зору, вона спочиває у Божому зорі, й лише перед тим, кого пронизала стріла, кого світло протнуло, — лише перед тим розітнеться запона мороку, і пригаслим, осліплим уже, але іще видющим оком побачить правічний він храм єднання, початок уздріє й кінець, — побачить правічний той храм, колиску свою у темряві ночі і сяєві дня.

— Неподоланне сонце… — почулось, мов тихий поклик, і злетів він із уст того самого раба, що знову постав у покої.

— Неподоланне, одначе покірне своєму батькові, баранячорогому богові дня, громовержцю Юпітеру, що в могутній руці утримує долі богів, доль володар і бранець своєї долі, всевладний Кронід, безсилий, однак, перед Кроносом.

— Та влади прокляття, яку успадковують або завойовують, — раб той провадив, — те прокляття розвіється, коли в плетениці небесних володарів з’явиться той, кого діва породить, — перший, хто не збунтується і не повстане; він поєднається з батьком, і батько із ним поєднається, і будуть обидва єдині із духом — троє навіки в одному.

— Ти сирієць? Чи перс?

— Мене привезли із Азії, як я був ще малий, — стримано й чемно відповів чоловік, і обличчя його, доти відкрите ще сонцю, відразу замкнулося знов у непроникній покорі слуги.

Як це сталось, чому? Так наче все, що тут діялось, розітнулося надвоє й то так раптово, що в покої, здавалося, враз не стало Лісанія, немовби його щось злякало. А дихати знову зробилося важче.

— Хто ти?

— Я, о мій пане, хатній раб у шляхетних покоях Авґуста, хай боги бережуть його.

— Хто навчив тебе віри твоєї?

— Раб шанує богів свого пана.

— А віра твоїх прабатьків?

— Мій батько сконав на хресті смертю раба, а від матері мене відлучили.

Слізьми підступив тупий біль до горла; сльози затьмарили зір, стражданнями стиснули груди; море сліз, із якого знов і знов воскресає людяність. Та обличчя у раба було незворушне; оголене й замкнене зависло воно над безоднею.

Минула хвилина.

— Чим я можу тобі помогти?

— Хай не зволить твоя доброта турбуватися, пане; своїй долі я вдячний і ні в чому не маю потреби.