Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Другі виблискують білою кістю слоновою, ними

Мани на світ посилають обманні лиш сонні видіння.

Так там повчає Анхіс свого сина, а з ним і Сивіллу

І через браму з слонової кості на світ випускає.

Той повертає до суден і друзів своїх там знаходить.

І понад берегом просто у пристань Каєту прямує.

Мечуть з носів якорі вони, ставши під берег кормами».

Так він писав, так славив Каєту; він пригадав цей уривок.

— Так і було воно… а далі її там, Каєту, ховають… Каєту, оту годувальницю… Еней-бо нарешті вернувся з підземного царства… дорослим вернувся… народженим заново…

Говорити було тепер напрочуд легко, так ніби повітря раптово порідшало.

— Хіба той шлях, що пройшов Еней, — і не твій шлях, Верґілію? Ти також зійшов у морок, щоб у трепетнім сяєві хвиль повернутися морем додому…

— Мене у пітьму занесло, але то не моя була воля; я дійшов до пітьми, до її лона дійшов я, але в неї саму не занурився; та печера була кам’яна, річка в ній не текла, не видно було також озера в безодній глибіні застиглого ока ночі… Я бачив там Плотію, але батька свого не знайшов. Але й Плотія щезла… Ні, не народився я заново, й ніхто мене там не водив; та потім я голос почув, і тепер мені світло-світло…

— …і ти й сам уже став поводирем.

— Гнаний вітрами і долею гнаний, я й собі поводир був ніякий, а щоб людям — то вже й поготів…

— Та хоч би куди тебе гнали вітри й сама доля, ти завжди прокладав нам шляхи.

— Хіба то я шукав шлях уночі серед лементу й крику тих вуличок? Я, а не ти?

— Поводирем був завжди лише ти, і вічно вестимеш нас ти; я був тобі тільки супутником, то тільки здавалось, що я біг попереду; я часто зникав тобі з-перед очей, а тепер повернувся, я знов у тобі, ти покликав мене у позачасовому плині часу, ти, незмінний його поводир…

І він не стримався, щоб не всміхнутись. Вести за собою людей, бути жерцем, полководцем, царем… Колись, у дитинстві, він про це мріяв, а тепер ось ці мрії висловив хлопчик. Чи не вернув його Плотій і справді в дитинство?

А Лісаній провадив:

— Ні полководець, ні цар, ані той-таки вірш не вестимуть уже крізь часи владарювання безсмертного; та владарюватиме вічно і за собою незмінно вестиме чистого помислу воля і чин.