Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Забути вірші? Верґілію, якби не твій вигляд, то я вже подумав би, що в тобі говорить оце лихоманка! Ні вже, ні ти не втечеш від мене, ні я не забуду цих віршів, тим більше що наші з тобою предки, Теокріт і Гіппократ, були родичі, обидва ж бо з Коса, тож я маю право потішитись тим, що ми із тобою — рідня…

— Вітаю тебе, свого родича.

— Я — Харонд Коський. — Він надав цим словам саме такої ваги, на яку й заслуговує знамените ім’я.

— О, ти — Харонд… Виходить, ти там уже не навчаєш… Багато хто, мабуть, про це шкодує.

Це був не докір, скоріше — подив людини, для якої можливість навчати завжди була тільки метою — високою і, на жаль, недосяжною. Та своїми словами він зачепив ненароком вразливе місце в сумлінні двірського лікаря, і той перейшов до захисту:

— Запрошення Авґуста я прийняв аж ніяк не заради вигоди; якби мені йшлося лише про багатство, то я там і далі лікував би своїх пацієнтів, людей багатеньких, яких було в мене таки чималенько; та хто ж про багатство думає, коли тут така нагода — послужити священній персоні самого Цезаря Авґуста! А крім того, я маю надію, що тут, у самісінькім серці державної влади, до якої тепер і я трохи причетний, мені поталанить здійснити і свої певні наміри, для науки корисні і для добра народу — корисні, можливо, навіть більшою мірою, аніж моє вчителювання… В Азії й Африці ми позводимо нові міста, і там без порад клініциста не обійтися… Це — лише приклад, один з багатьох… Але не подумай, що мені було легко — та й тепер ще нелегко, — без болю у серці покинути вчителювання, адже були роки, коли я мав учнів по сотень чотири, а то й більше… — Почасти щиро, почасти і чванькувато про себе розводячись — чисто тобі товариш, що набивається з дружбою, — він усівся тим часом на ложе, щоб, скориставшись невеличким пісочним годинником (ту річ на його знак подав йому один із помічників) полічити в недужого пульс. — Так, полеж спокійно, зараз буде готово…

Лиховісно, нечутно, тоненькою цівкою, з якоюсь пришвидшеною повільністю сочився пісок у склянці.

— Пульс не має значення…

— Зачекай трішечки, не розмовляй поки що…

Весь пісок у годиннику витік.

— Але й не скажу, що він так уже й геть не має значення…

— Та вже ж, Герофіл нас учив, що пульс ще й яке має значення!

— О, той великий александрієць! Він би досяг куди більше, якби був приєднався до нашої коської школи. Ох, та коли то було… А щодо пульсу твого, то я, хоч і не схильний називати його геть поганим, завважу, що він загалом міг би бути і кращим…

— Це ще ні про що не говорить… Була лихоманка, я трохи ослаб, того ж і пульс… Я щодо цього спокійний, цілком; я все ж таки дещо пригадую ще з тих часів, як вивчав медицину, не все ще забув…

— Гірших пацієнтів, аніж побратимці у ремеслі, немає, тут мені, далебі, краще вже мати до діла з поетами і не лише із недужими… А як наші справи із кашлем? А з мокротинням?

— У харкотинні кров… Але так воно, певно, і має бути; соки відновлюють свою рівновагу.

— Шана й хвала Гіппократові… Та чи не хотів би ти, хоч на деякий час, вибрати все ж таки щось одне — або поезію, або медицину?

— Так, про поезію треба забути; свого часу краще було б мені лікарем стати…

— Я залюбки поміняюся з тобою місцями, щойно ти станеш на ноги.

— Зараз я стану на ноги. Я здоровий!