Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Як я знаю, досі ще жодній травинці не поталанило самій вибрати місце, де проростати, навіть якби їй скортіло, щоб потім її десь на гарненькім лужку спасла корова; ні, травинка навіки приречена рости на своєму камінні, тоді як тим хлопцям ніщо не стоїть на заваді шукати первісного там, де воно проростає і де його пестить-леліє людина. Далебі, тих хлопців ніхто не принукує жити серед міського каміння, ніщо, крім уподобань їхніх і пристрастей, і любіше їм, звісно, вештатись Римом і з ким попало у Римі кохатись, а тоді свої віршики про поцілуночки римувати. Хай би спершу навчились подоїти корову, чи коня запрягти, чи узяти у руку серпа.

Луція, мешканця великого міста, це зачепило за живе, навіть образило.

— Хто народжений бути митцем, байдуже яким — великим чи посереднім, — той не народжений землеробом; не можна ж усіх однією міркою міряти, Плотію.

— Я лише проти засад безпосередности такого «трав’яного» кохання, про яке тут казав Верґілій; бо в чому, в чому, а в цьому я щось таки тямлю… А слабкість — вона і лишається слабкістю.

— А я проти того, що ви не бажаєте віддати належне отим юнакам.

Луцій, щоб підтримати Плотія, рішуче помахав пальцем.

— Це правда, слабенькі вони, тому тільки й здатні на те, щоб наслідувати… До чого тут несправедливість? Вони й Теокріта наслідують, і вчаться в Катулла, а як пощастить запозичити щось у Верґілія нашого, то й цього не цураються!

Ох, переконати що одного, що другого шкода було й гадати, кожен витав у якомусь своєму замкненім колі думок і слів, не годен його розірвати, не годен із нього вирватись, не годен позбутися звичної мови. Один називав це слабкістю і «трав’яним» коханням, а другий — наслідуванням, і обидва робили це нібито з повним правом, тільки обидва не бачили і не хотіли бачити, що навіть таке безпорадне, безсиле кохання у великому місті, серед мурів його животіючи, на камінні його животіючи, — що навіть убоге таке і хиренне кохання, по-земному осібне й нерідко непристойно-оголене, що навіть його повиває велика і дивовижна закономірність людського буття, і кохання таке отіняє божественність, коли своє «я» поталанить йому розпростерти до другого «я», передчуттям дотягтись до коханої, відчути її в собі, неминущість пізнати у поєднанні з нею. Так, саме це, саме це промовляло у віршах тих молодих — та нова людська реальність, реальність істини, це вона час від часу лунала у їхніх поезіях, і до неї шляху вони не знайшли б, якби справді були його учнями. Бо саме вона, ця реальність кохання, вона, що вбирає у себе смерть і в собі її здужує, обертає на справжнє безсмертя, саме вона, ця реальність, була йому навіки заказана — йому, хваленому-перехваленому поету Верґілію; все, що він співав, було пустопорожнє — все, навіть його «Енеїда»; і слава й поеми, й самого поета застигла в холодному власному колі, й нікого не міг він нічого навчити; навіть до того ж таки Цебеса, навіть до нього, хто так щиро, всією душею мріяв стати у нього учнем, він прихилився лише через те, що бачив і любив у тому юнакові віддзеркалення самого себе, що хотів виліпити з нього за своїм образом і подобою — ох, та так воно, зрештою, наче з волі демонів, і сталося! — холодного, одержимого показною красою літератора. Катулл, і Тібулл, і Проперцій — всі вони здатні були кохати, й кохання дарувало їм передчуттям реальности, яке дужче за будь-яку урівноваженість і виводить за межі земного. Лиш те, що народжується з такого передчуття, здатне примусити дрімотне серце людське бриніти, здатне у цьому бринінні приготувати людину почути вже недалекий провісний голос, — приготувати, мов арфу, що заспіває на вітрі; і його подих, розмовою стомлений, немовби схиляючи Плотія пізнати справдешню реальність, немовби з удячности Плотію за дружбу його нелукаву й сліпу, ще раз зібрався на силі, щоб мовити:

— Чистота серця… вона лиш безсмертна.

Нічого не зрозумівши, Плотій, однак, доброзичливим тоном потвердив:

— Я з цим погоджуюсь, любий Верґілію, тому що безсмертна саме твоя чистота.

— Якби це не так було, — додав Луцій, — то тебе вони б за взірець не брали. Предковічне, безпосереднє, нове — все, що малює твоя уява, — це завжди чиста, урівноважена істина, й саме такою ти явив її всім поколінням — як сьогоденному, так і прийдешнім; хто її прагне, той шукає собі повожатого. Бо, як ти й провіщав, «знову нам шлють нове плем’я людей із високого неба», і пастир цього нового племені — ти.

Реальність кохання, реальність смерти — це, власне, те саме; юнаки ті це знають, а ці двоє навіть не бачать, що смерть уже поряд, тут, у покої… То чи можна ще змусити їх усвідомити цю реальність? Їх треба привести до тями, а зробити це майже несила, й лишалося тільки сказати:

— Авжеж, Луцію, так я колись і писав… Та повір мені, не провіщав я нічого, я просто обмацував бескид… либонь, мене скинуто з нього… не знаю.

— Ти рвеш собі душу і хочеш сховати це за своїми загадками, — проказав Плотій. — Таке до добра не доводить. Темрява — не до добра. — І щільніше запнувся у тоґу, так наче змерз.

— Так просто цього і не висловиш, Плотію. І, може, річ не лише в моїй немочі; може, про останню реальність узагалі не сказати словами… Я ось усе віршував, віршував, квапивсь у пошуках слів… я гадав, це — реальність, а то була тільки краса… Поезія виринає із сутінків… Усе, що ми робимо, все, що ми творимо, виринає із сутінків… а віщий реальности голос… він потребує сліпоти куди глибшої, ніж сліпота прохолодного царства тіней… істина глибша і вища, так, вона ще темніша й усе ж таки ще яскравіша…

На це Луцій сказав:

— Річ не в самій лише істині; істину — голу істину — тобі висловить навіть шаленець… Щоби істина користь приносила, їй не можна давати волі, саме в цьому і полягає її врівноваженість. Часом розводяться про божевілля поета… — Він глянув на Плотія, який на знак згоди кивнув головою. — Але саме поетові й даровано хист не давати своєму шаленству волю, тримати його у шорах.

— Істина… її страхітливе шаленство… В істині сховане лихо.

Голоси тих жінок… Ті голоси були голі — голі, як сама істина, що її провістити вони намагалися; в них чаїлося лихо.