Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

потоком поринути. А чи зможеш? Але там,

де потік твій у пошуках цілі розгалузиться

й рукави його згоди дійдуть, — там лиш постане твій спокій,

Постане річ і ймення постане земної істини, і вони поєднаються,

Щоб стати твоїм віддзеркаленням;

Позначена долею праформа буття,

Праформа істини.

З форми форма у сні постає, вони переплітаються і розкриваються.

У снах моїх ти — це я і пізнання моє, Ти разом зі мною народжена — ненароджений янгол

По той бік випадковости, осяйний образ становлення, що пізнає суть і порядок,

Образ самого мене і моє знання.

Ти непідвладна богам, о доле, ти й сама богів знищуєш,

О нескінченна реальність, з тобою я й сам нескінченний,

Смертний, що уві сні богів знищує, бо,

У тобі збуваючись, у сіянні твоїм розчиняючись,

Сам я, в обіймах дитинства, — богів умістище.

Невже це — останнє вмістище? Невже це — останній спокій? Чи нема ще й у ньому якогось руху? Чи не рушити вперед і собі? Він спробував ступити крок, спробував звести руки, спробував віддати себе променистому простору, яким був він сам, він спробував зробити це, докладаючи надзвичайних зусиль і напружуючи всю свою волю, і хоч у скляній прозорості, де зникла його власна сутність, і не лишилося місця для руху, але спроба вдалася: його пройняв дрож, далекий, як сон; о, то було скорше передчуття, ба навіть усвідомлення такого передчуття, але водночас — та бути інакше і не могло — дрож той пройняв і склепіння сну, немовби накочуючись і відкочуючись припливною хвилею, немовби пробігаючи нерухомо простертими удалину променистими шляхами і їхніми перехрестями, пробігаючи там, де напрямки були й де їх не було, пробігаючи крізь осяйну вимовність і невимовність шляхів, так ніби це — останнє і перше стрясання, ледве помітне, та все ж уловиме, ніби це — подих невиразної тіні, бездиханної майже, і все ж таки подих пам’яті про земне. А він далі провадив:

О неминучість! Чи я вже до тебе вознісся, чи впав у твої глибини?

Форми безодня,

Верху безодня і низу, сну безодня!