Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Випадковість кінця, що шаленіє в твоїх володіннях;

Зненацька спиняється ріст, і на пізнання дереві

всихає галуззя, і стрімко

розсипається крона, ця знищена мова, де

все вже окремо — і речі, й слова, ні ладу ні складу,

розпалися істина, спільність і єдність,

застигнувши на середині, у нетрях буття

примарно-реального.

Ти породжуєш недосконалість, ти випадковість терпиш,

Ладна напасті зносити, нещирість і кривду,

І сама ти — лише незавершеність, форма твоя, не безкінечна,

уже застигає, ти — доля долі, і від напасти

у чистоті кришталевій разом зі мною помреш ти.

Не він промовляв це — то сон промовляв, і думав не він — то думав сон, і марив не він — то марило долі склепіння, уві сні опромінене, марило щось недосяжне, несходиме склепіння застиглого світла, лиховісно застигле в лиховісній застиглості, і недвижно влилось у кришталеві каскади світла склепіння душі його недосяжної. Світло було бездиханне, лиха шатро бездиханне в собі благо несло, бездиханний був подих.

І бездиханно провадив сон далі:

Форма, навіть праформа, для смертного смертна,

І смертна для Бога, коли помирає у нереальності,

Смертна, попри марноту марнот примарної єдности.

Нещасна! Навіть якщо половина брехливо

Видасть себе за ціле і знову сховається в лоні