Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Того, до кого звертався він, відмова його не збентежила, і з темної глибіні покою той виступив у коло рахманного світла від лампадки; ніби у відгук на ім’я хлопчика, замріяне юне обличчя просіяло відкрито-невимушеною, довірливою усмішкою.

— На поміч тобі? На поміч тому, хто сам помагає? Це ти поміч даруєш, навіть коли її просиш сам… Дозволь мені лише розбавити тобі вино. — І він одразу заходився поратись біля столу.

Що знає цей хлопчик про поміч? Що він знає про ціле життя, не здатне на поміч? Що він знає про жахливе отверезіння безпомічної людини, яка навіть не годна назвати ім’я тої помочі, тому завжди й страждає без неї? Чи, може, він знає про клятвопорушення, що не бажає ніякої помочі, чи про покуту згасанням? А може, цей хлопчик усе ж таки думав іще раз закликати його до вороття у хмільний дурман, вороття, що його неминуче призначила доля? Було це, по суті, повернення всіх жахіть, і він, хоч його в лихоманці і мучила спрага, заперечив, злякано й різко махнувши рукою:

— Не треба вина, ні, ні, не треба вина!

Відповідь хлопчика знов була дивна і, власне, знов несподівана; відмова його трохи вразила, і він вже відставив був глек, у якому почав розбавляти вино, але відразу й узяв той глек знов і, в руках його зважуючи, і з задоволено-спокійною, навдивовижу заспокійливою міною промовив:

— Для жертвопринесення тут іще більше, ніж досить.

О, для пожертви! Нарешті в нього це прохопилося!

Справді, йшлося таки про пожертву! Про пожертву йшла мова тоді, про пожертву йде мова й тепер! Ідеться про відновлення жертовної єдности, про відновлення символічности, в якій віддзеркалюється єдність, знов ідеться про подолання жертовного чаду, про захмеління кров’ю, про захмеління вином, ідеться про вселенську пожертву власного самозгасання, про творче погашення того, що було і що створено, в чому він, жертвуючи і одночасно сам стаючи жертвою, батько і водночас дитя, людина і водночас її твориво, сам мусить стати молитвою, втішаючись безмежною батьківською турботою й безмежною дитячою малістю, подаючи допомоги руку ще доти, як про допомогу попросять, тінню повитий і сам повиваючи тінь у безмежнім своїм згасанні, щоб на землі у замкненім колі образів, щоб в останньому збуренні глибинного мороку, постаючи в подвійному образі тваринно-рослинного творива, віддзеркаливши кров у вині, вино — у крові, вічнодалеке і незбагненне відділилось від зримого, мов те відлуння, сповнене світла лункого. Ішлося про нове очищення жертви, і якщо він, на кого це діяння чисте покладено, звершити його лише спробує тут, у цьому покої, опоганенім зграєю фурій, атож, якщо він, від жахіть щойно вирвавшись, тут доторкнеться бодай до однієї-однісінької краплі вина, то воно — який жах! — знов обернеться на ще жахливішу кров, і жертва лишиться нечистою, і знищення творива буде всього-на-всього дріб’язково-безглуздим спаленням манускрипту; о ні, чистим має бути жертовник, чистою жертва і жертводавець, чистість — у чистоті, й офірувати вино нерозбавлене, офірувати на березі моря, у хвилях солоних припливу, в промінні світила денного, коли воно сходить, під перлово-тремтливою чашею світанкового неба — ось як це має вершитись, і щоб поему поглинуло трепетне полум’я… Але стривай, чи в цьому намірі не оживає та ж таки гра краси, гра крутійська й облудна, гра словами й подіями, гра, яка доленосно прирекла все життя його на клятвопорушення? Хіба оті видива-образи морського берега, і світанкових сутінків, і жертовного полум’я не ставали саме тією несвідомою грою, в нечистотах якої, що живляться кров’ю і смертю, починає обертатися світ, щойно він віддається красі? Хіба то не воскресала ота вбивчо-застигла примарна жертва, богами послана, їм самим послана, — неминуче примарне життя в оспіваній примарній реальності, неминуче примарно-реальне проміжне царство поезії? Ні й ще раз ні, все треба зробити невідкладно і без жертовних приготувань, без узливання вина, без ритуальних красот; він не повинен гаяти жодної миті, за жодних обставин не повинен чекати світанку, ні, потрібно здійснити це зараз, і він, відчайдушне зусилля зробивши, сів у постелі. Він хотів невідкладно вийти з покою, надвір, будь-куди, туди, де ятрився вогонь, він хотів віднести туди тягар манускрипту, тягар його згортків, можливо, у цьому йому допоможе й хлопчик, і десь там, під цим зоряним небом, слова «Енеїди» хай обернуться в попіл; сонце вже не повинне її побачити. Такий був його обов’язок. Він не відводив погляду від скриньки із манускриптом. Та ба, що це із нею сталося? Зненацька вона попливла десь далеко-далеко і стала маленька-маленька, аж карлувата, загубившися поміж начиння домашнього, що все поробилося теж карлуватим, і хоч, попри все, скринька ще й досі стояла на місці, до неї вже годі було дотягтися, її годі було дістати. До того ж між скринькою й ним тепер стояв хлопчик, який не здрібнів, на відміну від усього довкола здрібнілого; в руках він тримав наповнену чашу. Хлопчик нарешті промовив:

— Випий один лиш ковток, випий, щоб швидше заснути.

Він сказав це так ревно, з такою тривогою, яку відчуває за батька син, що непомітно підріс і усвідомив власну відповідальність, щоправда, сказав і по-дитячому трохи, так по-дитячому, що навіть зворушливо, адже його прагнення до відповідальности було більше, ніж здатність до неї, і породжувало ледве помітну погорду, досить зневажливу, просто кумедну. Хлопчик пропонував йому снодійний трунок, так ніби йшлось не про те, щоб знову позбутися страху перед пробудженням, страху, властивого Богу й людині, так ніби тепер, щоб знов приступити до творення, не найважливіше й не найнеобхідніше було лиш одне: не спати! Чи, може, хлопчик зі своєю погордою, своєю зневагою мав-таки слушність? Може, здрібніння поеми до карлуватости, здрібніння всього довкола, здрібніння, яке не торкнулося постаті хлопчика, — саме і є ознака права його на погорду й зневагу? А може, зневага його — то ознака зневаги якоїсь вищої, потойбічної, зневага, яка має вказати, що пожертва взагалі неприйнятна? Що самого його раз і назавжди оголошено негідним підступити до прабатьківсько-жрецького жертовника? Виходить, йому роковано лишатися в’язнем власної мрії — заказано сходити вниз, повертатись заказано, замкнено браму слонової кості, а рогову — й поготів? І все ж таки! Усе ж таки жила ще надія, о, все ж таки він, навіть він, заблукалий, ще міг запопасти тої чистої ласки! Звісно, скверна, попри всі муки, зосталася без покути, але чистилище примарної смерти відпустило його, і, може, хлопчик, підрісши, тепер стане справжнім поводирем, може, він уже й є той справжній поводир, що пронесе його, недужого й хирного, крізь браму високої ласки! О, мов якусь наповнену світлом посудину, високо тримав хлопчик чашу із трунком, і він простяг до неї руку. Та не встиг він того світла торкнутись, як постать хлопчика втратив свою дорослість; чи то все здрібніле тут повернулося до колишніх своїх розмірів, чи то — так просто збагнути це важко було — тепер і сам хлопчик зробився маленьким, як карлик. Виходить, йому й справді не дано було вирости? Виходить, йому й справді загрожувала небезпека обернутись на карлика? А його ж тут лишили самого, без допомоги, без поводиря, лишили самому нести до кінця весь тягар свого рішення, тож прийняти вино він права не має.

— Щоб заснути? Ні, я спав досить довго… надто довго; пора вже збиратися, давно вже пора вставати…

Знову зробилося по-земному суєтно і тяжко, ні, не бажав хлопчик виростати іще раз, не бажав його підтримати, не бажав йому допомогти — ні в дорогу збиратися, ні приносити жертву, а надалі — і поготів… О розчарування, о страх, о благання допомогти! Та зрештою він просто знову упав на подушки, розчарований і стомлений; ледве дух перевівши, нечутно прошепотів:

— Більше не спати!

Але цієї миті, мовби йому на поміч, утретє пролунала несподівана відповідь:

— Ніхто не лежав без сну стільки, як ти, батьку. Відпочинь же нарешті. Ти заслужив відпочити, батьку; ох, поспи вже.

Тихо зімкнулись повіки, коли він почув оте «батьку», це звертання було мов дарунок, мов нагорода за намагання погаснути, милостива нагорода за ночі безсонні і пильнування, аж тепер визнане, коли готовність до нього обернулася на беззастережну готовність до самозневаги, а невсипуще служіння минулому і прийдешньому — на примарний учин у добровільній покорі, на повновладдя сущого дня. Це була милостива нагорода безперервного відновлення, нагорода, що, безкінечна, мов кара, владарює іще до народження й по той бік усіх діянь. Бо нерозривні пожертва й помилування, не йдуть вони одне за одним, а виходять одне із одного, й гідний лиш той називатися батьком, хто обдарований ласкою зійти до безодні тіней, щоб там він, сам у жертву принесений, прийняв на жерця посвячення задля служіння жертовного, щоб він, приєднавшися до величної і нескінченної плетениці батьків, яка до недоступно-величного першопочатку веде, тут, у прабатька, який серед тіней тронує, непідвладний згасанню, безнастанно наснагу черпав для безкінечного відновлення, благословення черпав на вічне людське буття; благотворний прабатько, міст родоначальник за межею застиглости, той, що дає імена, що закон ухвалив, який ні початку, ані кінця не знає, не знає народження, повіки не знає плину часу. Невже його справді обрано, щоб він постав перед величним ликом? Невже хлопчику, цьому малому хлопчику, таки до снаги відімкнути браму? Сумніви щодо самого себе були навдивовижу тісно пов’язані із сумнівами щодо покликання цього хлопчика, так мовби це було те саме, — сумніви, навдивовижу позбавлені ознак часу, і в його погляді, яким він вивчав юні риси обличчя, стояло запитання, й коли він у відповідь на міну благальну того обличчя взяв простягнену чашу і надпив вина, у його погляді стояло запитання.

— Хто ти? — знову спитав він, від губів віднімаючи чашу, і наполегливість, з якою бубнявіло в ньому й нарешті таки з нього вирвалось це запитання, знов непомалу здивувала його. — Хто ти? Я вже десь тебе бачив… колись давно.

— Називай мене тим ім’ям, яке знаєш, — почулася відповідь.

Вражений, він замислився і пригадав лише те, що хлопчик цей сам назвався Лісанієм, атож, це він іще пригадував, але спогад уже згасав, згасав усе дужче й дужче, і в пам’яті вже не спливало ім’я, жодне ім’я, навіть те, що ним колись його називала мати. І все ж таки йому здавалося, немов оце щойно його покликала мати, немов вона кличе його із чогось уже невловимого, безслідно зниклого, немов кличе його повернутися в те, що не має ім’я, що знайшло пристановище у материнському й по той бік усього материнського. Ох, для матері рідне дитя не має ім’я, і вона повсякчас намагається захистити його від ім’я, не лише від фальшивого, випадково-фатального, але — а може, тим більше — й від справжнього, яке, бувши не випадковим, зберігається у нескінченній плетениці предків, бо ім’я це звеличене тим лише, хто, сам безіменний, зійшов униз, у кореневу сферу всієї сутности, щоб там прийняти посвячення на батьківський сан жерця; ім’я це — уже в самій жертві й саме в собі жертву приховує. Але мати, сама бранка жертви-творця народження й сама ж таки жертва-творець, страхається жертви відродження, боїться її через дитя, нею породжене, боїться нового творення, боїться того неподоланого, того неподоланного, того недосяжного, що проступити може у неприступно бездонній, ясній істині імени, мати боїться відродження в імені як чого-небудь нечистого і прагне сховати дитя в безіменні. Там, де материнський поклик лунає, втрачає буття своє ім’я, стає безіменним, і він, дрожем пройнявшись від безімення довселенського цього пробудження, зітхнувши з полегкістю у безіменному цьому затишку, мовив:

— Я не знаю ніякого імени.