Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Ні, батьку мій, ти знаєш усі імена, ти назвав речі їхніми іменами; вони — у твоїй поемі.

Імена, імена… Імена людей, нив імена, імена краєвидів, міст і всього, що створено, імена рідного краю, імена, що втіху дають у нужді, речей імена, разом з речами створені, створені ще до богів, імена, які знову і знову воскресають разом зі святістю слова, які знову і знову знаходить той, хто воістину й сам не спить і інших пробуджує, засновник божественний! Уже ніколи поет не посміє претендувати на таке звання, ба більше, навіть якби останнім, найголовнішим завданням поезії було звеличувати імена речей, атож, навіть якби їй пощастило в моменти свого піднесення проникнути поглядом у вічно пульсуючу сутність мови, у глибинному світлі якої лине незаймане й чисте слово речей, ця імен чистота на дні світу речей, вона здатна, либонь, у вірші подвоїти слова творіння, одначе не здатна знову звести до єдности те, що було подвоєне, ні, не здатна, бо й вороття примарне, й передчуття, і краса, бо все це, що притаманне поезії й робить із неї поезію, чиниться лиш у подвоєнні світу, світ мови і світ речей зостаються роз’єднані, двоїста вітчизна слова, двоїста вітчизна людини, двоїста безодня сутности, але двоїста і чистота буття й через це до фальші подвоєна, яка, ніби відродження без народження, просякає всі передчуття і всю красу, несучи в собі зародок краху світів, фальш одвічну буття, якої страхається мати; фальшива личина поезії, і повіки поезія нічого вже не заснує, повіки поезія не пробудиться від своєї пророчої гри, повіки вже вірш не стане молитвою, рівною жертві молитвою істини, такою властивою справжньому йменню речей, що подвоєння світу, в жертовному слові сховане, для молільника знову ховається, і для молільника, лише для нього річ і слово знов віднаходять єдність… О, чистота молитви, недоступна поезії — і все ж, о, все ж їй доступна, якщо нею самою жертвують, якщо змагають її і знищують. І знову з грудей йому вирвався чи то стогін, чи крик:

— «Енеїду» спалити!

— Батьку!

Страшний переляк, що пролунав у цьому вигуку, він сприйняв — і досить слушно, либонь, — як протест проти наміру цього свого, і невдоволено мовив:

— Не називай мене батьком; тут Авґуст пильнує, це він тут пильнує за Римом, його називай батьком, а не мене… не мене… Поет — він не з тих, хто пильнує.

— Рим — це ти.

— Про таке кожен хлопчик мріє; мабуть, колись мріяв і я… Але я просто вживав імена, римські імена.

Хлопчик помовчав, але потім зробив щось досить-таки несподіване: із трохи незграбною селянською спритністю він ухопився, мов за в’язову гілку, за один із ріжків канделябра, підтягся, відламав одну із погаслих свічок і припалив її від пломінця лампади. Що він намислив? Та, перш ніж знайшлось яке-небудь пояснення, хлопчик накапав у порожню тарілку воску, поставив на нього недогарка й опустився навколішки перед скринькою із манускриптом.

— Хочеш узяти поему? Я зараз подам її…

Чи не малий то Верґілій стоїть там навколішках? Або Флак, менший брат? Вони часто так гралися, навколішках стоячи, — то в парку під в’язом, то біля коробки із іграшками. Але хто він, цей хлопчик? Ось ремінці на скриньці, різко ляснувши, відстібнулися, шкіряна накривка, тихо й м’яко зітхнувши, відкинулась, і зсередини повіяло духом паперу і шкіри, повіяло давнім, невиразно-знайомим, м’яким шурхотінням пера на папері, і в утробі цього умістища показавсь манускрипт — краї згортків, рівненько складених, згорток до згортка, пісня до пісні, рівненькі ряди, знайома, знадлива і заспокійлива картина минулої праці. Хлопчик дбайливо дістав кілька згортків і поклав їх на постіль.

— Почитай, — попрохав він і, щоб краще бачити, підсунув ближче до себе тарілку зі свічкою.

Може, це — все ж таки батьківський дім? Чи не менший це брат? Тоді чом же серед живих нема матері, коли живий Флак? Чому їй, геть згорьованій, услід за малим довелося піти на той світ? Чи не така сама свічка горіла тоді на столі в напівтемній кімнаті, а за вікном простилались, обрамлені Альпами, м’які мантуанські ниви, і сірий, тягучий осінній дощ усе падав і падав у вечорові сутінки? Він має читати… Ох, читати! Невже ж іще можна читати? Та й чи здатний він узагалі ще читати? Хіба він учивсь коли-небудь читати, бодай по складах? Нерішуче, майже із острахом розгорнув він одного зі згортків, нерішуче, майже із острахом розкотив до кінця його і розгладив, несміливо обмацуючи сам папір, а ще несміливіше — сухі рядки, і з боязким трепетом, гідним недоторканної жертви, провів по них пальцями; але те, що відчув він, були майже докори сумління, тому що було це немов упізнавання, невиразне упізнавання власної праці й колишньої втіхи від неї, та, крім того, й виразне упізнавання, в якому вже не можна зізнатись, яке сягає далеко назад, за межі пам’яті і забуття, туди, де вже нічого не вчаться і не виконують, а лиш виношують плани, надії й бажання; читали не очі його, читали самі пучки, читали, не бачачи літер і слів, безсловесну мову, читали безмовну поему поза поемою слів, і те, що читав він, складалося вже не з рядків, а було неосяжно безмежним обширом з неосяжною безліччю напрямків, і в ньому речення й фрази не низались одні за одними, а, неосяжно перетинаючись, накладались одні на одних, і були це уже не речення й фрази, а невимовности храми, це був храм життя, храм сотворіння світу, замислений на порозі знання. Про невимовне читав він, про краєвид невимовний і про невимовне дійство, про світ долі, де не було вже ніякого творення і де творення світ опинився, мов якась випадковість, і, хоч би де поставав тут цей створений світ, що його він колись так хотів і повинен був відтворити, хоч би в чому цей світ виявлявся, повсюди, де перетиналися хвилі і кола речень та фраз, там поставала, спричиняючи свари, і битви, і жертви криваві, нежива, застигла війна, в якій люди-мерці воювали одне проти одного, там не було вже богів і поставав уже божий розбрат, там не було вже імен і поставало безіменне убивство, яке коїли привиди, ці нагі імена, коїли на забаганку долі, що тримає в руках всіх богів, коїли в мові, коїли мовою, на забаганку мови, яка кінця-краю не має, мови, в чиїй невимовності, що над богами панує, — одвічний початок і одвічне завершення долі. Його кинуло в дрож. І хай він читав не очима, але все ж таки відвів погляд від згортка, як той, хто далі читати уже не бажає.

— Знищити мову, знищити всі імена, щоб знову запанувала милість, — прошепотіли вуста його. — Цього хотіла мати… Без мови милість втрачає долю…

— Боги подарували тобі імена, а ти їх богам повернув… Ти поему читай, читай імена, читай…

Ця нова вимога була така наполеглива, що він мало не засміявся; авжеж, йому було смішно: хлопчик не втямив, про що тут ішлося, а може, йому й не дано було втямити.

— Читати? І це теж, щоб заснути, малий виночерпцю?.. Ні, нам ніколи, пора вже збиратися; підійди й поможи мені…

Та хлопчик — він і на цей раз повівся на диво доречно — допомогти йому звестися і не подумав, а позаяк він цього не робив, то вже не лишалося жодного сумніву в тому, що він і права не мав це робити: хай би навіть спинився час, хай би навіть зімкнулося коло і займання злилося водно із згасанням, хай би навіть материнська турбота про дитячу покірність означала турботу про покору в смиренні, хай би навіть усе, що сподіялось, навіки зосталося всього-на-всього замислом, хай би він і ніколи, о, навіть ніколи не навчивсь розмовляти, все одно поводар і товариш за межами першого кола уже не поможе; хлопчиків голос обернувсь на відлуння, яке ще, можливо, й відповідає, та нічого вже не розуміє, бо воно — просто відлуння, довселенське відлуння, що йде із довселенського пробудження; і цей голос був дзеркалом, що світило самозгасанню — завершально-величному, невимовно-жаданому; він був передвісткою нового голосу, який буде словом у безсловесному і поєднає у невимовності ще не сказане з уже не сказаним, у тій невимовності, що сяє в безодні усіх мовних обширів. Цю мову не можна було ані вивчити, ні прочитати, ані почути.

— Прибери згортки, — наказав він.

І хлопчик цього разу послухався — хоч і не дуже охоче, а скоріш розчаровано, по-дитячому вперто і навіть аж ледь-ледь лукаво, бо манускрипти поклав не до скриньки, а просто на стіл. І це теж мало трохи кумедний вигляд. А коли він іще раз, неначе востаннє, придививсь до обличчя малого, до світлих очей, що вже трохи потьмарились, хоч у них ще й проглядало очікування, ці риси знайомі зненацька здалися йому на диво чужими, і він спокійно-поступливо, немов на прощання, додав: