Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— …Лісанію.

Нетерплячка не відчувалася. На столі тихо, мов павутиння у полум’ї, потріскувала свічка, розливаючи світло — не світло, а лиш відлуння його, довселенське відлуння громохкого світіння, що чекало під зорями, чекало пожертви, чекало пекельного самозгасання; але тут оксамитово-тіняво джеркотів водограй у стіні. І хлопчик, чи то над столом схилившись, чи то стоячи рівно і в такій позі чи то читаючи, чи то з пам’яті, спершу несміливо, потім усе голосніше і голосніше, кулачком відбиваючи такт на столі, заходився декламувати вірші (що це, остання спокуса?) — вірші, сповнені римських імен, і вірші спливали у ніч, у джеркіт нічний водограю:

                                          «З усього Еней дивувався

Й живо по всьому очима водив, бо йому був цікавий

Кожний куточок, усе його тішить, царя він питає,

Й слухає, що цей говорить про пам’ятки предків прадавніх.

Мовить тоді цар Евандр, який римську поставив твердиню:

«Бачиш, тут фавни тубільні і німфи гаї ці займали,

Плем’я мужів, що зродились із пнів і з твердої дубини.

Устрою в них не було, ні звичаїв, волів запрягати

Ще не навчились, запасів робити й здобуте щадити

Не розуміли: із віття жили та із ловів нелегких.

Перший Сатурн тут явивсь із небесних висот олімпійських,

Зброї Юпітера втікши, як той його вигнав із царства.

Він тоді рід той безумний, розлізлий по горах високих,

Разом стягнув і надав їм закони, а край цей схотів він

Лацієм звать, бо безпечно в землі цій сховався. Доба та

В час його царства, як кажуть, була золота. Так він правив

В тихому мирі народами, поки поволі настала

Гірша, поблякла доба, а за нею до воєн шалена