Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Жінка зневажливо відштовхнула його назад до причілка, але до того другого звернулася, вже мало не плачучи:

— Ти хочеш мати від мене все, лишень платити не хочеш.

— П’ять я йому заплачу, я ж бо сказав… Ходімо з нами, вип’єш вина.

— Чхати мені на твоє вино… ти йому шість заплатиш.

— Він вип’є теж…

— Не потрібне йому твоє вино.

— Не твоє діло собаче, ти, хвойдо задрипана! Заплачу йому п’ять, і жодного шеляга більше, а вина йому наллю.

— П’ять! — з гідністю підтакнув пузань з-під причілка.

Жінка напустилась на нього:

— Скільки-скільки? Скільки сказав ти?!

Пузань злякано спробував іще відкрутитися, та зрештою примирливо, по-дружньому кинув:

— Лайно.

— Ти скільки сказав йому?! — Відступати жінці все не хотілося, а чоловік, загнаний у глухий кут, але твердо надумавши не міняти свого нового рішення, з вимушеною хоробрістю повторив:

— П’ять.

— Ах ти ж п’яничка, барило з вином! І як лиш у тебе язик повертається! А я маю думати, чим вас усіх нагодувати… грошей катма, а вас годуй…

Пузаневі слова ці — мов об стіну горохом.

— Вина… Наллємо ж іще й вина, — щасливо він проспівав фальцетом, так ніби за хоробрість свою очікував на винагороду.

Жінка схопила його за туніку:

— Він усі гроші відносить повійницям… нехай платить шість, чуєш, шість…

— Шість, — слухняно повторив товстопузий і хотів уже сісти, але жінка рукою спинила його.