Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

із зорянистої сфери і не з проміжної, тієї, що під самими зорями, сподіється прорив до правічної реальности, ні, не там сповниться немарність провіщена, а, певно, у сфері людини, і саме збоку людини сподіється спроба прорвати межі; у цьому — божественне призначення людини, й для цього божественну дано їй віру і певність, божественна сама неминучість людини, і хай навіть час величного звершення реальности такою мірою непередбачуваний, що ніколи ніхто не дізнається, коли станеться ця подія, утаєна долею, — чи то в неозорній прийдешності, чи то тепер, саме зараз, а чи навіть вона взагалі уже сталася, так чи так, але з цього утаєння долі незаперечно, нагально і застережливо випливає вимога до пильности, вимога не пропустити жодної миті, щомиті бути готовим до одкровення, одкровення в невипадковості, в законі, в людині. Наказ цей звучав із глибин чогось незвіданого, звучав у втрачено-нечутному, лункому пульсуванні стомлено-лихоманного, пронизаного місячним світлом чорного сяєва, що повивало стихію земну, пропливало застигло понад дахами, у вікно запливало, огортало його край вікна, навертало до цього наказу і спонукало до пильности, так ніби без неї не було б лихоманки. І в цій лихоманці він спрямував свою пильність на те, що може відкритися зору, йому так хотілось побачити десь хоч якусь живу душу. Та нікого не видно було. На південно-західнім обрії погрозно завис променистий Скорпіон, завис над землею, сливе відімрілою, і вже ледве мріла межа між міськими будівлями по той бік муру і майже не видними далі, за ними, хвилями нічних пагорбів; ледве мріли, то здіймаючись вгору, то спадаючи вниз, хвилі піль, хвилі лугів і гаїв, на них — хвилі збіжжя і хвилі зелені й листя, залиті кам’янисто-холодним місячним сяєвом під склепінням останньої чорноти нескінченности; вони ледве мріли вже в кам’янисто-лунких, кам’янисто-холодних, кам’янисто-тремких лихоманкових хвилях плинкого зорянистого простору, напоєні ніччю, напоєні світлом, вони усе линули, линули далі і далі, пропливали потоком, і це тьмаве сіяння губилося десь у невидимому безмежжі. Так це сіяння, маючи подвійне походження, переливалося у нескінченність, переливалось назад, палюче-холодне і тьмяно-ясне, поринало у чорноту, собою затоплювало колодязі дворів, і майданів, і вуличок, простиралося понад невидимо-видимою земною стихією. Навпроти вікна, ледь навскоси, на майдан унизу виходила одна із численних вуличок; її пряму частину, що відкривалася погляду, яскраво освітлював місяць, на неї лише подекуди кидали тінь трохи вищі будівлі, а вервечка дахів підказувала, що далі ця вуличка вела на міську околицю, двічі легенько звиваючись і цим нагадуючи обриси Скорпіона й ніби до нього тягнучись. Яка спокуслива схожість форм, який спокусливий потяг! О, зваба була така спокуслива, що душу огорнула тривога і туга, хотілося рушити одразу туди, легко попростувати тією вуличкою, хутко поминути її звивини, вийти за місто, поспішити назустріч сузір’ю, мандруючи від батьківщини до батьківщини, навпростець через гаї вогнів лихоманкових і лихоманкових тіней, безтурботно і легко, як уві сні, ті гаї перетнути… Ох, як же виплутатись з оцих вуличок-видив, що ведуть всі назад, до першоджерел, вічно ведуть і без вороття?! На шляху такім легкім не потрібен ані проводир, ані інший суворий попутник, що будив би в дорозі, бо не прокидається світ від дрімоти своєї мерехтливо-сяйної; треба лише простувати вперед, все вперед і вперед, хоч ні до кого і не докличешся; всі кордони відкриті, й ніщо вже не спинить блукальця, ніхто його не переганяє, і назустріч не йде ніхто, не поспішає поперед нього божественне, і тваринне йому на шляху не трапляється, ходи його ані те, ані те не обтяжує, але шлях, яким він простує, — шлях утіхи і віри та певности, шлях неминучости, шлях Бога. Чи це далебі так? Чи вже й справді немає тут шляху у бік зворотний? Чи все ж не з’явиться ще хтось такий, хто йде у зворотний бік, хто прагне назад, до стихії тваринної, і впадає в стихію звірину?

Лишалось чекати, набиратись терпіння великого й просто чекати, і тривало це довго, нестерпно довго. Та зрештою… зрештою все ж таки щось та з’явилося. І дивна річ: те, що з’явилося, було хоч і цілковитою протилежністю тому, на що він чекав, але воднораз і немовби продиктоване неминучістю. Спершу це був звуковий образ, який сповістив про себе човганням кроків, що повільно випливало із тиші, а також нерозбірливим бурмотінням, і тривалий час той звуковий образ немовби лишався у тіні, перш ніж з’явилися, і носії того човгання і бурмотіння — три постаті, три білі, геть невиразні плями, які наближались неквапно, мов знехотя, нерішуче, похитуючись і раз у раз спиняючись, зливаючись і знову розходячись, то виринаючи з місячного сяйва, то поринаючи в темряву. Затамувавши подих і весь насторожившись, стривожено затамувавши подих у цьому нічному сяєві, що аж дух забивало, напружено згорнувши на грудях руки, напружено схрестивши на персні пальці, напружено всім тілом подавшись впритул до вікна й далеко із нього вистромивши голову, він стежив, як наближаються ті три примари. На хвилю вони всі примовкли, але потім, немовби усупереч отому невиразному бурмотінню доти, раптом чітко й надзвичайно виразно пролунав голос — різкий, як у ворони, тенор; мало на крик не зриваючись, той голос, наче власник його ухвалив остаточне й незаперечне рішення, заявив:

— Шість сестерціїв.

Знову запала тиша, і складалося враження, ніби це остаточне рішення взагалі вже не допускало жодної відповіді; але згодом вона все ж таки пролунала.

— П’ять, — кинув інший, теж чоловічий голос — спокійний, майже заспаний бас, кинув недоброзичливо, але добродушно, вочевидь не бажаючи провадити будь-які перемовини далі. — П’ять.

— А дзуськи, шість! — незворушно прокаркав перший голос, на що бас, спершу пробурмотівши щось незрозуміле, спокійно, але рішуче, як і перед цим, промовив:

— П’ять, і жодного аса більше.

Вони поставали. Досі важко було збагнути, про що вони там торгувались, але тепер озвався третій голос, і належав він п’яній жінці.

— Віддай йому шість! — надривно-пронизливим, масним вереском наказала вона, і в її нетерплячо-вимогливій настійності вчувалося щось підлабузницьке і послужливе; однак домоглась вона цим не багато, бо відповів їй лише глузливий гортанний сміх. І тоді цей жіночий голос, роздратований сміхом і глузуванням пихатим, зірвався на лютий крик: — Тобі тільки жерти, а платити й не думаєш!.. І м’ясцем любиш поласувати, і рибкою, всім… — А як у відповідь на ці слова її знову почувався лише той самий хрипкий чоловічий сміх, вона взялась за своє: — А я — купуй і борошно, і цибулю, і яйця, й часник, і олію, й часник… і часник… — П’яно хапаючи ротом повітря, під супровід чоловічого сміху, який ще дужче під’юджував її і вже переходив у якесь важке клекотання, вона вперто чіплялась за той такий дорогий часник. — Йому, бач, часнику закортіло… Часнику…

— Правду кажеш, — урвав її своїм карканням тенор і несподівано, без переходу гаркнув: — Та відчепись!

Але жінка, так ніби слова ці поставили все на своє місце, не могла вгамуватись:

— Часнику… я маю купити часнику…

Їх знов поглинула темрява, і з темряви й далі долинали крики про той часник, а потім раптово, немов на чарівне це слово, нічний лихоманковий морок і справді наповнили всі ті кухонні запахи, які лишень може видихнути місто із себе, — важкі, і насичені, й ситні, і сласні, й масні, приємні й огидні, перетравлені і перегнилі, підгорілі на пательні й смердючі, жовані-пережовані… Хворобливо-сонлива трапеза міста. На кілька хвилин запала тиша — навдивовижу глуха, так ніби в’ялі випари поглинули й тих трьох унизу за вікном, і, навіть коли вони знову ступили на світло, сказати вони вже не мали чого; арґумент із часником вичерпавсь, постаті наближалися мовчки, вимальовуючись усе чіткіше й чіткіше, проте, хоч усі троє уперто й мовчали, миролюбнішими вони не ставали, аж ніяк; першим показався страшенно худющий парубок, що, підсмикнувши вгору плече і припадаючи на одну ногу, спиравсь на ціпок і погрозливо замахувавсь ним щоразу, коли мусив спинятися і підганяти тих двох, які раз у раз відставали — на кілька кроків жінка, здоровенна й гладка, а далі за нею (либонь, ще гладкіший, либонь, ще п’яніший, принаймні ще розвалькуватіший) другий чоловік — така собі товстопуза гора; він ніяк не міг скоротити чимдалі більшу відстань між собою та жінкою й нарешті, скинувши вгору свої дитячі ручки, почав скімлити й щось белькотіти, намагаючись її затримати; так ці троє підходили ближче, невпевнено похитуючись на ногах, і їхня невпевненість зросла ще дужче, коли вони, вийшовши з вулички вже на майдан, опинилися у хистких відблисках сторожового багаття; так ця трійця й постала йому перед очі, знов повернувшись до пересварки, бо їхній кульгавий заводіяка хотів був уже перетнути майдан, завернувши ліворуч, у бік гавані, а жінка йому різко кинула вслід: «Лайнюк!», отож він, передумавши, став, обернувся і, розмахуючи своїм ціпком, рушив на неї; жінка нітрохи, однак, не злякалася, вона й далі неспинно сипала лайкою, а ось товстопузий вочевидь перелякався на смерть і, заскімливши, кинувся навтікача, змусивши жінку наздоганяти його і тягти назад. Успіх цей вельми потішив парубка, він опустив ціпка і зайшовся тим самим гортанним, хрипким і уїдливим сміхом, що довів був жінку до сказу вже й доти. Тож і тепер наслідок був той самий: жінка оскаженіла.

— Ану гайда додому! — владно наказала вона хирлявому пересмішнику, а коли той, покивавши туди-сюди випростаним вказівним пальцем, на підтвердження колишнього свого наміру показав у бік гавані, вона, вся тремтячи й задихаючись від шаленства, й собі випростала руку, тільки у протилежний бік. — Забирайся, кажу, додому! У місті робити тобі вже нічого… В дурні мене не пошиєш, знаю я, що тобі треба там, і про повійниць твоїх уже знаю…

— Он як?! — Випростаний палець застиг, чоловік згорнув долоню так, ніби вона — чарка, і вдав, начебто з неї п’є.

Пузатому, що стояв, прихилившися до причілка, видовище це здалося таким переконливим, що тепер він укріпився в своєму намірі остаточно.

— Вина! — блаженно гикнув він і рушив далі.

Жінка заступила йому дорогу.

— A-а, вина?! — бризнула вона слиною. — Вина?.. Він зібрався до своєї повійниці, а я, я вари йому, смаж… Свининку йому подавай, усе йому подавай…

— Поросятинку, — прокаркав тенор.