Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

«Геть!..» — раб наказав.

І всіх наче вітром розвіяло, й навіть сам Цезар умить перекинувсь на карлика, зморщився, обернувсь на ніщоту; людські постаті падали і пропадали, мов тіні маріонеток, у яких пообтинали зненацька нитки, і взагалі увижалося, ніби хтось обтинає усі нитки світу, усе довкіл падало і пропадало, воднораз усередині й зовні, чи то починаючись, чи то вже кінчаючись, — достеменно збагнути це було просто ніколи, так швидко все діялось, та й тіло вже впало чи то в подушки, чи то в човник, який тої ж миті знов м’яко полинув далі; йому, далебі, попустило, розтислась рука, що тримала його, воднораз усередині й зовні, рука, що колись мов залізна десниця була, а тепер, така лагідна, м’яко йому навівала лагідний спокій.

«Ти прийдеш? — спитала Плотія, сливе нетерпляче спитала й одразу сама ж таки, на тому самому подиху, сама розчарована і його розчаровуючи, дала собі відповідь: — Ох, ти не хочеш…»

«Геть!.. — знову раб наказав. — Допомоги й від тебе не дочекаєшся».

І Плотія тої самої миті — цієї єдиної миті виразно видима — відлетіла, мов демон у жіночій подобі: тіло — барви слонової кості, коси вогненно-червоні й розпатлані.

Від кого ж чекати вже на допомогу? Ніхто, навіть Плотія, не мав права зостатися; всіх розігнали, і все ж усамітнення приносило спокій. О, як спокійно тепер у спокої, у цьому дедалі глибшому спокої, який глибшим ставав навіть від себе самого, який був мов обітниця і обіцяв прогуляння під тінистими лаврами у квітучих гаях, в обітованім краї, де немає народження, і в цій обітниці спокій із себе немовби витворював творче начало й сам розквітав у ненародженість, про яку мріє той, хто гуляє під тінистими лаврами; її недосяжного затишку він шукає у власному серці, але скоро уже не шукатиме, бо спокійним потоком цей затишок сам увіллється у нього, і нестерпних шукань він позбудеться, ім’я він позбудеться, позбудеться болю, позбудеться крови, позбудеться подиху, буття він позбудеться — той, що гуляє під тінистими лаврами в самозабутті й у чистоті забуття!

«Забуття тобі теж не поможе», — сказав раб.

Ох, від кого ж чекати вже на допомогу, коли не поможе й саме забуття? Хто втішить, коли так шкодуєш, що зроблене не переробиш, а незроблене не надолужиш?! Зроблене, як і незроблене, — все у минулому, нічому нема вороття… Скільки ще всього потрібно перестраждати і стерпіти, щоб дочекатись допомоги й рятунку? Колись промовляв йому голос, та була то лиш провість, не чин іще, а тепер уже не озивається й голос, забуто й про нього, він теж у минулому, йому також нема вороття, як і його власному голосу.

А раб цього разу сказав: «Допомоги заслужить лиш той, хто на ім’я її кличе».

Кликати на допомогу? Знову кликати, знов кричати до хрипу у голосі, до крови у горлі, хапаючи ротом повітря, знов задихатись від стоми і, задихаючись, стомлено кликати й самого себе, і власний голос повернутись назад?! Ох, яке там ім’я, коли його вже забуто! На мить, на одну коротесеньку мить раптом постав людський образ, мовби виліпок з грубої, застиглої бурої глини, незмінно-ласкавий в останній тій усмішці, повік незгладимий і незабутній батьківський образ в останньому спокої, — постав і знову пощез у незабутність.

«Клич», — сказав раб.

Густа кров у роті — така, що й подавитися можна, і ці судоми — одна за одною, цілими хвилями, вони каламутні, непроглядні для зору, непроникні для слуху, вони відділяють його від усього, що лишалося зовні (що, мабуть, лишалося зовні), але що не розпізнати й не розгадати; о, не розпізнати ім’я, не розгадати мету того поклику!

«Клич!»

Попри всю цю задуху, попри всі ці судоми, попри всі ці страждання на поклик потрібно-таки спромогтися; о голос, що кличе, волає до голосу!

«Клич!»

— Отче!..

Цей поклик усе ж пролунав?

«Ти покликав», — раб проказав.

То поклик усе ж пролунав? Раб це потвердив, ніби був посередником між ними двома — ним і тим, хто мав цей поклик почути, а, може, вже навіть почув його, лишень не хотів іще відповідати.

«Проси допомоги у нього», — сказав раб.