— Ти ставиш умови, Верґілію?.. А я думав, це — твій дарунок до мого дня народження…
— Так, це дарунок, ніяких умов я не ставлю; а ти вже вирішуй — вчинити ту ласку, про яку я попрошу, чи ні.
— Що ж, називай ці умови, я підкоряюся їм заздалегоди. Але не забудь про свої власні слова, мій Верґілію! — В очах Цезаря знов промайнула ота дружелюбна лукавинка. — Пожалій переможеного і стримай свою гордовитість.
— Майбутнє! — кинув раб десь у гущі натовпу.
Так, саме його він і мав на увазі: майбутнє, незмірно глибоке майбутнє людини і її доброчесности, майбутнє людського смирення… Але на яку неглибоку теперішність знову усе це обернув так лукаво Авґуст! І все ж «Енеїда» має, повинна дістатись йому.
— Ти обмежив права відпускати рабів на волю, Авґусте; одначе дозволь, щоб мої пішли.
— Як?! Просто зараз?
Яке дивне запитання! Зараз, не зараз — хіба не однаково?
— Не зараз, мій Авґусте, а відразу по моїй смерті; такий буде мій заповіт, і я прошу, щоб волю мою цю ти потім підтвердив.
— Ну звісно, я це зроблю… Та чи не забув ти, Верґілію, що в тебе є зведений брат? Він-бо, наскільки я знаю, веде твоє господарство в Андах. Чи погодиться він із такою твоєю волею? Ти завдаси йому клопоту, якщо так одразу позбавиш його всіх рабів…
— Мій зведений брат Прокул уже якось дасть собі раду. Чоловік він, до того ж, добрий, і люди, вже й вільновідпущені, напевне залишаться в нього.
— Гаразд, це не мій уже клопіт, я маю лише підписати… Справді, Верґілію, якщо ця умова у тебе єдина, то нашу довгу полеміку ми могли б і не заводити!
— А може, з неї й була якась користь, Октавіане.
— Авжеж, користь була. — Авґуст привітно й поважно кивнув головою. — Користь була, хоч ти й змарнував мені стільки часу.
— А щодо мого заповіту, Октавіане…
— Якщо не помиляюся, ти ж бо давно вже лишив його у мого архіваріуса…
— Так, одначе тепер його треба доповнити…
— Через рабів? Ти іще встигнеш із козами на торг; це діло ти легко й у Римі залагодиш.
— Крім того, там треба внести і ще певні зміни… мені не хотілося б з цим зволікати.
— Як ідеться про тебе, то ти поспішаєш, а як про мене, то ні… Однак термінова чи ні твою справа з паперами ти вирішиш сам, не маю я права й не хочу заважати тобі оформляти їх саме тепер; та й часу у мене на це вже немає, тому попрошу тебе передати або переслати заповіт мені потім, щоб я засвідчив і скріпив його своєю печаткою…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть Верґілія» автора Герман Брох на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Герман Брох Смерть Верґілія“ на сторінці 125. Приємного читання.